Поеми - Украинка Леся. Страница 7

1893, 12/ХI

РУСАЛКА

(ПОЕМА В НАРОДНОМУ СТИЛІ)

Коло річки, у садочку

Маленька хатина, –

У хатині чорнобрива

Молода дівчина.

Щовечора, як зіронька

До місяця сходить,

Молодая дівчинонька

В садочок виходить.

Тож виходить сама з хати

У ясную нічку, –

А тим часом козаченько

Перепливе річку,

Як приверне к бережечку,

Човничок прив’яже, –

Уклониться дівчиноньці,

«Добривечір» скаже.

По садочку собі ходять,

За руки візьмуться,

Розмовляють та радяться,

Коли поберуться.

«Ой коли ж ми поберемось,

Дівчинонько-роже?» –

«Уосени, козаченьку,

Як бог нам поможе!..»

У коханій розмовоньці

Швидко ніч проходить,

Блідне місяць, гаснуть зорі,

І сонечко сходить…

Сіда хлопець у свій човник

Та бере весельце;

Стиснув ручку, махнув веслом:

«Прощай, Ксеню, серце!»

Осінь надходить, літо минає,

Вже ж за дівчину козак не дбає.

Вже старостоньки скрізь походжають,

Ксенину ж хату вони минають.

Йдуть до сусіда в новую хату, –

Сватають в його дочку багату!..

Чує Оксеня смутну новину, –

Що свата милий іншу дівчину;

Уже сьогодні їх заручають,

А через тиждень і повінчають…

Наче байдужа дівчина ходить, –

Вийде ж в садочок та й сльози ронить.

Рушнички шиті лежать у скрині,

Вже не клопочуть вони дівчини!

В журбі та в тузі тиждень минає,

По селу ж ходить та «молодая»,

У кожду хату вона вступає,

На дівич-вечір дружок збирає,

І до Оксені заходить в хату, –

Тож на весілля її прохати:

«Прошу, сестрице, тебе, голубко,

За старшу дружку до мене, любко!» –

«Не можу, серце!.. я б і радніша;

За дружку в тебе хай стане інша».

«Отак, сестрице! отак мовляєш!

Певне, мене ти більш не кохаєш!» –

«Не гнівайсь, серце, за мої речі…

Прийду сьогодні на дівич-вечір!

Тебе, сестрице, я не забуду, –

За старшу дружку у тебе буду».

(Згодилась, прийде, хоч тяжко дуже.

Вдасть перед милим, що їй байдуже).

Йде молодая весела з хати, –

Смутна Оксеня випроводжати…

У суботу в молодої

Та великий збір,

То ж сходяться подруженьки

До неї у двір.

За столом вже молодая

Сіла на посад,

На лавочках всі дружечки

Посідали вряд.

Старша дружка жалібної

Почина співать, –

Виспівує і на очах

Слізоньки тремтять.

«Червоная калинонька,

А біленький цвіт;

Ой чи не жаль тобі, Галю,

Молоденьких літ?..»

«Ой час-пора, отець-мати,

Поблагословить,

Ой час-пора молоденькій

Та гіллячко звить!»

І гіллячко, і віночок

Вже вити пора,

А іще ж то барвіночку

Для вінка нема.

Старша дружка по барвінок

Додому піде,

Бо кращого барвіночку

Немає ніде.

Пішла з жалем дівчинонька

Та у свій садок,

Щоб нарвати барвіночку

Іншій на вінок;

Рвучи його, журливую

Пісеньку співа,

За сльозами ледве може

Вимовлять слова:

«Барвіночку мій хрещатий,

Зелений, дрібний,

Ой, я ж тебе викохала,

Хороший, рясний!

Я ж садила, поливала

Тебе навесні,

Я ж думала, на віночок

Здасися мені!

Здався тепер, барвіночку,

Не мені, другій, –

Бодай би зсох, бодай зов’яв,

Барвіночку мій!..»

Тож нарвала барвіночку,

Віночок звила,

Походила по садочку,

Над річку пішла.

Подивилась у водицю

На личко своє,

Тихо, тихо промовила:

«Горенько ж моє!

Вродо моя хорошая,

Нащо ти цвітеш?

Без доленьки на сім світі

Марне пропадеш!

Нема щастя, нема долі,

Лиш врода сама…

І кохання зневажене,

Дружини нема!

Забув мене мій миленький,

Іншу полюбив,

І навіки мою долю

Та й занапастив!

То ж він завтра із другою

Піде під вінець…

А я собі під водою

Знайду вже кінець!»

Промовила теє слово,

Стала на горбок…

Нема, нема дівчиноньки,

Лиш плавле вінок.