На крилах пісень - Украинка Леся. Страница 11

VIII

Вже со­неч­ко в мо­ре сi­да

Вже со­неч­ко в мо­ре сi­да;
У ти­хо­му мо­рi тем­нiє;
Прозора, гли­бо­ка во­да,
Немов ок­са­мит, зе­ле­нiє.
На хви­лях зе­ле­них трем­тять
Червонiї iск­ри блис­ку­чi
I яс­ним ог­нем ми­го­тять,
Мов блис­кав­ка з тем­ної ту­чi.
А де ко­ра­бель наш про­бiг,
Дорога там дов­га й ши­ро­ка
Бiлiє, як мар­мур, як снiг,
I лед­ве при­мiт­не для ока.
Рожевiє пi­нис­тий край;
То iск­ра заб­лис­не, то згас­не…
Ось про­мiнь ос­тат­нiй!.. Про­щай,
Веселеє со­неч­ко яс­не!

IХ

Кiнець по­до­ро­жi

Кiнець по­до­ро­жi, -
Вже зi­роньки го­жi
Сiяють на не­бi яс­но­му,
I вже ви­со­ченько
Ясний мi­ся­ченько, -
Вже хут­ко при­бу­дем до­до­му!
Огнi нез­лi­чен­нi,
Мов стрiч­ки ог­нен­нi,
До мо­ря спус­ка­ються з мiс­та,
А в прис­та­нi грає,
Огнями сiяє
Корабликiв зграя бар­вис­та.
За час, за го­ди­ну
Тебе я по­ки­ну,
Величнеє мо­ре таємне!
I знов ме­не прий­ме,
Огорне, обiй­ме
Щоденщина й ли­хо на­зем­не.
I в рiд­но­му краю
Не раз спо­га­даю
Часини сi лю­бi та ми­лi!
Прощай, синє мо­ре,
Безкрає, прос­то­ре, -
Ви, гор­дiї, вiльнiї хви­лi!

[1888]

КРИМСЬКІ СПОГАДИ 

ЗАСПІВ

Південний краю! як тепер далеко
Лежиш від мене ти! за горами крутими,
За долами розлогими, за морем,
Що вже тепер туманами густими
Укрилося, бурливе. Та не страшно
Моїм думкам осінньої негоди
На Чорнім морі. Швидше тої чайки
Вони перелетять за темні води.
Вони перелетять у ту країну,
Де небо ще синіє, як весняне,
Де виноград в долині зеленіє,
Де грає сонця проміння кохане.
Туди мої думки полинуть швидко
І привітають ту ясну країну,
Де прожила я не одную днину,
А не була щаслива й на годину…
Та я за те докірливого слова
Тобі не кину, стороно прекрасна!
Не винна ти, що я не маю долі,
Не винна ти, що я така нещасна!

[1891]

1. ТИША МОРСЬКА

В час гарячий полудневий
Виглядаю у віконце:
Ясне небо, ясне море,
Ясні хмарки, ясне сонце.
Певне, се країна світла
Та злотистої блакиті,
Певне, тут не чули зроду,
Що бува негода в світі!
Тиша в морі… ледве-ледве
Колихає море хвилі;
Не колишуться од вітру
На човнах вітрила білі.
З тихим плескотом на берег
Рине хвилечка перлиста;
Править хтось малим човенцем, –
В’ється стежечка злотиста.
Править хтось малим човенцем,
Стиха весла підіймає,
І здається, що з весельця
Щире золото спадає.
Як би я тепер хотіла
У мале човенце сісти
І далеко на схід сонця
Золотим шляхом поплисти!
Попливла б я на схід сонця,
А від сходу до заходу,
Тим шляхом, що проложило
Ясне сонце через воду.
Не страшні для мене вітри,
Ні підводнії каміння, –
Я про них би й не згадала
В краю вічного проміння.

Євпаторія, 1890, 16 серпня

2. ГРАЙ, МОЯ ПІСНЕ!..

Досить невільная думка мовчала,
Мов пташка у клітці замкнута од світа,
Пісня по волі давно не літала,
Приборкана тугою, жалем прибита.
Час, моя пісне, у світ погуляти,
Розправити крильця, пошарпані горем,
Час, моя пісне, по волі буяти,
Послухать, як вітер заграв понад морем.
Плинь, моя пісне, як хвиля хибкая, –
Вона не питає, куди вона плине;
Линь, моя пісне, як чайка прудкая, –
Вона не боїться, що в морі загине.
Грай, моя пісне, як вітер сей грає!
Шуми, як той шум, що круг човна вирує!
Дарма, що відгуку вітер не має,
А шум на хвилиночку погляд чарує!..

Серед чистого моря 1890 р. 17 серпня

3. БЕЗСОННА НІЧ

Цілу ніч до зорі я не спала,
Прислухалась, як море шуміло,
Як таємная хвиля зітхала –
І як серце моє стукотіло.
Ночі темної дивні почвари
Заглядали в безсоннії очі,
І страшніші, ніж сонні кошмари,
Ті привиддя безсонної ночі.
Думки-гадки, мов птахи нічнії,
Налетіли, тяжкі та суворі,
Ох, непевні ті думи страшнії,
Наче хвилі у північ на морі!
Хто одважиться в північ на море
Своє хибке човенце зіпхнути?
Хто поважиться людськеє горе
Світовеє серденьком збагнути?
Той у північ на море поплине,
Хто не думає ранку діждати…
Хай же думка моя вільно лине, –
Я не буду на ранок чекати.
Серед мороку, бурі-негоди
Цілу ніч буде човен блукати;
Як зійде сонце правди та згоди,
Я тоді вічним сном буду спати.
Буде шарпати буря вітрила,
Пожене геть по темному морю.
Ох, коли б мені доля судила
Хоч побачити раннюю зорю!