Ключ Давидів - Ведмеденко Олег Валентинович. Страница 12

У перший період відродження віри – період Авраама, Ісака та Якова – акцент робиться на вірі в Єдиного Бога, і домінує в цей час проповідь саме про Отця. В другий період – період Мойсея та пророків – ми бачимо уже явний ріст, явну зміну акцентів, і головним у пророцтвах стає проповідь про Сина. З приходом на землю Бога Сина во плоті, в усій повноті розкривається таємниця Духа.

Аналогічна картина показується і в житті кожної окремої людини віри. Перший крок сходження щаблями вдосконалення до Божого Царства (царства благодаті) – є віра, Бог Отець. На цьому фундаменті будується усе життя християнина. Без віри догодити Богові неможливо: “Вірою спасетесь...” (див. Перше послання апостола Петра, 1.9), “На цьому камені збудую...” (Від Матвія, 16.18) На початку це віра догматична, розумова, за святим Кирилом Єрусалимським – “погодження душі”.

Але віра без діл – мертва (див. Соборне послання апостола Якова, 2.17). Тому постає наступний етап – “восиновлення” віри, Бог Син: здійснення, реалізація, втілення в життя віри смиренної, що чинна любов’ю.

І ось, коли віра ця возноситься в людині на небесні висоти не просто віри уже, але довіри, коли серце відкривається у щирому самозреченні – тоді й сходить згори Дух Святий, наступає період одухотворення, оспівування та розповсюдження віри правдивої. Тоді посилає Син від Отця в серце людини “благодать на благодать”, і являється в повноті оте духовне “народження згори”, про яке казав Ісус Никодимові: “Поправді, поправді кажу Я тобі: Коли хто не народиться згори, то не може побачити Божого Царства” (Від Івана, 3.3). І відкривається в серці вірному благословенне джерело “води живої, що тече в життя вічне” (Від Івана, 4.14). А затим і “ріки живої води потечуть із утроби його... Це ж сказав Він про Духа, що мали прийняти Його, хто ввірував у Нього. Не було бо ще Духа на них, не був бо Ісус ще прославлений...” (Від Івана, 7.38-39)

Тоді “і живу вже не я, а Христос проживає в мені” (Послання апостола Павла до Галатів, 2.20). Тоді ми стаємо дійсно “не від світу”. Тоді воістину можемо йти по бурхливих водах моря світу цього, і не потопати. Тоді ми вже не дольні, але горні, не земні, а небесні, не тілесні, а духовні.

Тоді молитва уст і розуму переходить на вищий рівень – молитви серця. І не ми вже говоримо, але Дух Святий промовляє нашими устами. І не ми вже молимось, а молиться за нас Дух Святий. І духовне осяяння стає духовним відчуттям, сягаючи найвищого містичного досвіду Божественної реальності – духовного чуття та неземного богоспоглядання.

І піднімаємось ми до “третього неба”, до раю, де чуємо “слова невимовні, що не можна людині їх висловити” (див. Друге до Коринфян, 12.1–5). І стаємо ми, кожен зосібна, краплинкою у тій хмарі вірних свідків Господніх, на якій і прийде Він на землю судити живих і мертвих...

І тоді-то й візьмуть царство святі Всевишнього, і царству Його не буде кінця! Амінь.

НЕДІЛЯ ВСІХ СВЯТИХ

У першу неділю по П’ятидесятниці, неділю Всіх Святих, в православних храмах читається Євангелія від Матвія:

“ Сказав Господь Своїм учням: кожного, хто Мене визнає перед людьми, того перед Небесним Отцем Моїм визнаю й Я. Хто ж Мене відцурається перед людьми, того й Я відцураюсь перед Небесним Отцем Моїм...

Хто більш, як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний. І хто більш, як Мене, любить сина чи дочку, той Мене недостойний. І хто не візьме свого хреста, і не піде за Мною слідом, той Мене недостойний...

Тоді відізвався Петро та до Нього сказав: «От усе ми покинули, та й пішли за Тобою слідом, що ж нам буде за це?» А Ісус відказав їм: «По правді кажу вам, що коли, при відновленні світу, Син Людський (тобто Ісус Христос. Він є Син Божий і Син Людський, істинний Бог і істинна Людина, Боголюдина – Бог, Який для нас і для нашого спасіння з Неба зійшов, і тіло прийняв від Духа Святого і Марії Діви, і стався людиною. У Біблії Ісус Христос називається Сином Божим і Сином Людським приблизно однакову кількість разів. – Авт.) засяде на престолі слави Своєї, тоді сядете й ви, що за Мною пішли, на дванадцять престолів, щоб судити дванадцять племен Ізраїлевих...

(Тут Ізраїль – назва символічна. Ізраїль – то народ Божий, народ віри, ті, хто вірує в Бога. Духовний Ізраїль – це ми з вами, якщо вважаємо себе народом Божим.

Число дванадцять, згідно з наукою про символіку біблійних чисел, гематрією, є числом повноти людської натури, повноти людських характерів. Чотири помножене на три дорівнює дванадцяти. Це чотири основні типи людської натури: холерик, сангвінік, флегматик та меланхолік, проявлені в усій повноті троїчності духовного розвитку – насамперед у повноті слова /Божественна ідея людського життя – ідея духовного вдосконалення/, затим віри /здійснення, втілення, реалізація цієї ідеї у своєму житті/, і, нарешті, благодаті /духовне ствердження, розповсюдження та оспівування віри смиренної, що чинна любов’ю/.

Приклади: дванадцять патріархів, дванадцять апостолів (один, Юда, відпав, – і тут же це порушення повноти компенсується обранням Матвія, – див. Діяння святих апостолів, 1 розділ, 21–26 вірші). Також дванадцять колін Ізраїлевих, дванадцять розвідників Землі Обіцяної, дванадцять легіонів ангелів, вінок із дванадцяти зір – символ соборності Церкви; дерево, що дванадцять разів родить плоди свої і т.д. – Авт.).

І кожен, хто за Ймення Моє кине дім, чи братів, чи сестер, або батька, чи матір, чи діти, чи землю, – той багатократно одержить і успадкує вічне життя.

І багато-хто з перших останніми стане, а останні – першими...” (Євангеліє від Матвія, 10.32–33, 37–38; 19.27–30).

Слово “святість” має подвійне значення, в залежності від того, до кого воно відноситься. По відношенню до Бога святість – це абсолютність, незрівнянність, ідеальність, неперевершеність (Бог є Святий – тобто Неосяжний, Вічний, Незмінний, Безкінечний, Всюдисущий, Всевідаючий, Премудрий, Всемогутній, Всеблагий, Всеправедний, Істинний, Справедливий, Вірний, Довготерпеливий, Многомилостивий, Нетлінний). По відношенню ж до людини святість має дещо інше значеннєве навантаження. Святою називається праведна людина, яка повністю присвятила себе, тобто віддала усе своє життя, до самої смерті, служінню Богові.

У перші роки християнства, коли церква була ще гарячою щодо віри, а не літеплою як сьогодні, таких людей було дуже багато. Вони зрікалися світу, відмовлялись від земних багатств, роздавали свої маєтки, землі, добро бідним, і служили Богові “в радості та сердечній простоті”, “не полюбивши життя свого навіть до смерті...” Недаремно апостоли звертаються до перших християн не інакше, як “вибрані святі” (див. Послання апостола Павла до Римлян, 1.7; Послання апостола Юди, 3; Перше послання до Коринфян, 1.2; Друге до Коринфян, 8.1–4; До Ефесян, 1.15–16; 2.19–20 тощо).

В період гонінь на Церкву, починаючи з 36-го року по Різдву Христовому, коли був побитий камінням архідиякон Степан, і до IV сторіччя, коли відкриті гоніння припинилися, та й у подальші часи, аж до сьогоднішнього дня, люди, які присвятили усе життя своє Богові – вибрані святі Його, – безстрашно сповідували і сповідують Істину перед людьми, не боячись гонінь та переслідувань світу цього (у т.ч. й релігійного світу). Бо “серцем віруємо для праведності, а устами сповідуємо для спасіння” (До Римлян, 10.10). Тому-то й починається Євангелія неділі Всіх Святих словами Господніми: “Кожного, хто Мене визнає перед людьми...”

Людина, яка хоче повністю присвятити своє життя Богові, має поставити Його на перше місце. Пріоритети життя народу Божого – віруючих і вірних – були визначені Господом ще в Старому Заповіті, а саме в законі Божому, Десяти Заповідях.

Якщо уважно розглянути їх, то ми побачимо, що на першому місці в нашому житті має бути Господь, адже перші чотири Заповіді говорять саме про відношення до Бога (I Заповідь – “Хай не буде тобі інших богів переді Мною”, II – “Не роби собі подоби Бога”, III – “Не призивай Ім’я Господа Бога твого надаремне”, IV – “Пам’ятай день спокою, щоб святити його”). На другому місці повинна бути сім’я (V Заповідь стосується саме сімейних відносин: “Шануй батька і матір своїх...”). На третьому – ближні (VI Заповідь – “Не вбивай”, VII – “Не чини перелюбу”, VIII – “Не кради”, IX – “Не свідкуй неправдиво на свого ближнього” – говорять нам про наші стосунки із ближніми). І на останньому, четвертому місці у нашому житті має стати матеріальне (X заповідь – “Не пожадай”).