Ключ Давидів - Ведмеденко Олег Валентинович. Страница 25

Але “Як тривога – то до Бога”. І людина, яка все життя вважала себе невіруючою, усе життя приносила жертви божкам світу цього – земним цінностям: владолюбству, гордості, честолюбству, насильству та користолюбству, – коли нестерпним стає її життя, звертається до Бога! Починає волати: “Господи! Якщо Ти є!..” Проте дуже важко їй пробитися крізь терня серця свого до Господа, важко відкрити двері і впустити Його. Увесь досвід життєвий язичника та атеїста противиться поруху до віри. Тому-то й каже Господь: легше відкрити свої серця тим, хто хоча й занечистився, і блудить з язичництвом, але усе-таки вихований у вірі, має в серці своєму віру в Єдиного Бога. “Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїлевого...” (Тут “дім Ізраїлів” – церква, громади віруючих, хай і невірних, загинулих для Бога, як той блудний син.) Я прийшов насамперед до тих, хто належить до народу віри, хоча й заблукав, і спокусився світом, і занечистив віру свою. Саме цих заблудлих синів і дочок у першу чергу Я маю привести до Отця, щоб “хоч були вони мертві – та ожили, пропали – та знайшлися...” (див. Від Луки, 15.11–32).

І тут, як бачимо, розпач цієї нещасної жінки, цього нещасного життя, дає їй поштовх до самозречення – до віри, якій можуть позаздрити й деякі “сини Ізраїлеві”! Ми бачимо тут покаяння, надію на спасіння, крик душі й смиренне благання: “Так, Господи!..” І Господь, побачивши віру її, відповідає: “Хай буде тобі, як ти хочеш...”

Сказав Господь до роду лукавого та перелюбного фарисеїв від релігії: “Рід лукавий і перелюбний шукає ознаки – та ознаки йому не дадуть, окрім ознаки пророка Йони... Ніневітяни (ті, хто був войовничим матеріалістом. – Авт.) стануть на суд із цим родом (твердошиїх та кам'яносердих синів духовного Ізраїля. – Авт.), – і осудять його, вони-бо покаялись через Йонину проповідь. А тут ото Більший, ніж Йона! Цариця з півдня (представники світу, які не задовольняються матеріальними “стручками, що їдять їх свині”, шукають істину. – Авт.) на суд стане з родом оцим, – і засудить його, бо вона з кінця світу прийшла Соломонову мудрість послухати, а тут ото Більший, аніж Соломон!” (Від Матвія, 12.38-42).

Сьогоднішнє Євангеліє для нас і про нас, дорогі “сини Ізраїлеві”. Пам’ятаймо, прийшов Христос найперше до нас з вами. Тому вважаймо, щоб не сталося бува і з нами так, що “перші стануть останніми, а останні – першими...”

Не будьмо ж останніми.

І НЕ ПРОРВЕТЬСЯ НЕВІД...

В неділю вісімнадцяту по П’ятидесятниці на літургії читається Євангеліє від Луки:

“І сталося, як тиснувся натовп до Нього (до Христа. – Авт.), щоб почути Слово Боже, Він стояв біля озера Генісаретського. І Він побачив два човни, що стояли край озера. А рибалки, відійшовши від них, полоскали невода. І Він увійшов до одного з човнів, що був Симонів, і просив, щоб він трохи відплив від землі. І Він сів, та й навчав народ із човна. А коли перестав Він навчати, промовив до Симона: «Попливи на глибінь, – і закиньте на полов свій невід». А Симон сказав Йому у відповідь: «Наставнику, – цілу ніч ми працювали, і не вловили нічого, – та за словом Твоїм укину невода». А зробивши оце, вони безліч риби набрали – і їхній невід почав прориватись... І кивали вони до товаришів, що були в другім човні, щоб прийшли помогти їм. Ті прийшли та й наповнили обидва човни, – аж вони стали потопати. А як Симон Петро це побачив, то припав до колін Ісусових, кажучи: «Господи, – вийди від мене, бо я грішна людина!» Бо від полову риби, що зловили вони, обгорнув жах його та й усіх, хто з ним був, також Якова й Івана, синів Зеведеєвих, що були спільниками Симона. І сказав Ісус Симонові: «Не лякайсь, – від цього часу ти будеш ловити людей!» І вони повитягали на землю човни, покинули все, – та пішли вслід за Ним” (Лк. 5.1–11).

Про що йдеться в сьогоднішньому Євангелії? Чи просто про буквально-історичний факт ловитви апостолами риби? Безумовно ж, ні. Необхідно пам’ятати, що за кожною буквою, за кожним значком Писання лежить глибокий духовно-символічний зміст. Як вчить святий отець Церкви Григорій Ниський, Писання є тільки символ, що вказує на духовну реальність, тому то і недостатнім, і обманливим є юдейське буквальне розуміння Писання. “Тлумачення написаного, як воно уявляється на перший погляд (тобто буквальне, поверхневе. – Авт.), якщо не буде зрозуміле належним чином (як духовний символ. – Авт.), часто продукує [дію, розуміння] протилежне життю, явленому Духом”, – говорить св. Григорій.

Сказав Господь: “Тож ідіть, і навчіть всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів” (Мф. 28.19-20). Це заповіт Господній Церкві: навчити, охрестити, і продовжувати навчати в лоні церковному. Чи так уже зрозуміле це завдання сьогоднішнім учням Христовим? Чи сьогоднішні “рибалки” – учні Господні (я маю на увазі в першу чергу духовенство традиційних релігійних конфесій) – “ловлять людей”? Чи належним чином закидається невід в глибини того моря, що суть “народи та люди, і племена та язики” (див. Об. 17.15)? Чи проводиться в православ’ї (а мені, як православному священнослужителю, легше говорити саме про нього) на належному рівні широкомасштабна місійна робота? Чи не назріла необхідність впровадження на наших теренах повторної, нової євангелізації? І чи не ведеться вона уже де-факто “рибалками” з протестантських “човнів”?

“Тож ідіть і навчайте!..” Слово Боже ­– це і є та сіть, той невід, що виловлює із глибин моря людських пристрастей душі тих, хто зморений марною працею, про яку Екклезіаст: “Марнота марнот, і все марнота...” І якщо не лінуються рибалки закидати це Мереживо – то й не вертається воно порожнім! Треба лишень слухати голос Божий: “Отож ідіть...” Слухати і виконувати, бо віра без діл мертва. Необхідно докласти зусиль, наблизитись до Господа не тільки устами своїми, але й серцем. Треба працювати. Причому працювати не “вночі”, не в темряві незнання, а при світлі розуміння істини, у білий день бачення того шляху, яким повинна йти Церква до Божого краю. І якщо засяє цей день в серцях усіх служителів церкви, то обов'язково вернеться невід наповненим безліччю риби. І не прорветься Невід!..

“Я проходив край поля людини лінивої, та край виноградника недоумкуватого, – і ось все воно позаростало терням, будяками покрита поверхня його, камінний же мур його був поруйнований...

І бачив я те, і увагу звернув, і взяв я поуку собі: Ще трохи поспати, подрімати ще трохи, руки трохи зложити, щоб полежати, – і приходить, немов мандрівник, незаможність твоя, і нужда твоя, як озброєний муж!..” (Прип. 24.30-34).

ВЕРШИНА ВЧЕННЯ

В неділю дев'ятнадцяту по П’ятидесятниці читаємо уривок з Нагірної проповіді:

“І як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм і ви.

А коли любите тих, хто любить вас – яка вам за те ласка? Люблять бо й грішники тих, хто їх любить. І коли добре чините тим, хто добро чинить вам, – яка вам за те ласка? Бо те саме і грішники роблять. А коли позичаєте тим, що й від них сподіваєтесь взяти, – яка вам за те ласка? Позичають бо й грішники грішникам, щоб одержати стільки ж. Тож любіть своїх ворогів , робіть добро, позичайте, не ждучи нічого назад, – і ваша за це нагорода велика буде, і синами Всевишнього станете ви, – добрий бо Він до невдячних і злих! Будьте ж милосердні, як і Отець ваш милосердний!“ ( Євангеліє від Луки, 6 розділ, 31 – 36 вірші ).

Проповідь на горі – це неперевершений шедевр проповідництва. Казання жодного проповідника як до, так і після неї, не можуть зрівнятися з цією вершиною Вчення. Тут в доступній формі, словами, зрозумілими усім – від неписьменного галілейського рибалки до академіка наших днів, – викладена вся суть вчення Ісуса Христа.