Ключ Давидів - Ведмеденко Олег Валентинович. Страница 30

Про що ця притча? Ця притча про те, як свого ворога зробити своїм ближнім.

Сказав Господь: “Любіть і ворогів своїх”. Самарянин був ворогом нещасному юдеєві, проте він воістину став йому ближнім. Ближчим навіть, аніж священик і левит, які більше за інших зобов’язані були виконувати закон Божий – закон любові. Притча про милосердного самарянина показує нам, що для виконання заповідей Господніх немає відмінностей між людьми ні релігійних, ні конфесійних, ні національних, ні соціальних: усі люди в цьому відношенні повинні бути рівними для нас. Усі, хто потребує нашої допомоги, є нашими ближніми. І навіть коли допомоги потребує наш ворог, то, возлюбивши його, ми робимо його своїм ближнім.

Насправді в житті є тільки дві дороги. Одна – з Єрихону в Єрусалим, це дорога праведника. Бо Єрусалим – то місто Правди, “місто Святе” (Книга пророка Неємії, 11.1), “місто великого Царя, місто нашого Бога“ (Псалом 47, 2 – 3 вірші).

Інша ж дорога – дорога грішників – це дорога з Єрусалиму в Єрихон. Біблійною мовою Єрихон – місто язичеське, місто служіння “лихій пожадливості та зажерливості, що суть ідолослуження” (Послання апостола Павла до колосян, 3.5). І на цій дорозі обов’язково підстерігають нас розбійники як духовні, так і фізичні, що обдирають нас і завдають нам тяжких ран.

І коли, не дай Бог, зіб’ємось ми з істинного шляху праведності й упадемо в руки розбійників, то горе нам, якщо не натрапить на нас отой “милосердний самарянин”. Якщо не обв’яже наші рани, помазавши їх оливою милосердя та вином істини, що лікують від усілякої недуги духовної й фізичної, змінюють розум та звеселяють серце наше.

Хочу завершити цю статтю словами єпископа Аверкія: “Не на людей нам треба дивитися, а на власне своє серце, щоб не було в ньому холодності жерця та левита, а було милосердя самарянина. Якщо будеш розсудком розрізнювати поміж ближніми і не ближніми, то не уникнеш жорстокої холодності до людей, і будеш проходити повз нещасних, що потребують твоєї допомоги...

Милосердя – ось умова успадкування вічного життя...”

СУЄТА СУЄТ…

В двадцять шосту неділю по П’ятидесятниці читають у православних храмах Євангеліє від Луки:

“І Він [Христос] розповів їм [народові] притчу, говорячи: «В одного багача гойно (гарно. – Авт.) нива вродила була. І міркував він про себе й казав: «Що робити, що не маю куди зібрати плодів своїх?» І сказав: «Оце я зроблю, – порозвалюю клуні свої, і просторіші поставлю, і позбираю туди пашню (збіжжя. – Авт.) свою всю та свій достаток. І скажу я душі своїй: «Душе, маєш багато добра, на багато років складеного. Спочивай, їж та пий, і веселися!» Бог же до нього прорік: «Нерозумний, – ночі цієї ось душу твою зажадають від тебе, і кому позостанеться те, що ти був наготував?»… Так буває з тим, хто збирає для себе, та не багатіє в Бога” (Лк. 12.16–21).

Так буває з кожним, хто в Бога не багатіє! Як і все, що написано в Святому Письмі, ці слова – живе Слово Боже для нас. “Бо Боже Слово живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного, – проходить воно аж до поділу душі й духа, суглобів та мозків, і спосібне судити думки та наміри серця” (Євр. 4.12). Ця притча – слово-попередження, слово-застереження для кожного із нас. Як часто ми, забуваючи про небесне, нехтуючи духовними скарбами, усі сили свої покладаємо на здобуття лише земних благ. Як часто ми, засліплені оманою багатства світу цього, покладаємо життя своє на вівтар мамони – духа користолюбства – забуваючи слова Господні: “Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають. Складайте ж собі скарби на Небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть. Бо де скарб твій, – там буде й серце твоє!” (Мф. 6.19–21).

Де скарб твій – там буде й серце! То де ж наші скарби? Чи на небі? Чи в сфері духа? Як узнати? А дуже просто: “Бо чим серце наповнене, те говорять уста” (Мф. 12.34). Про що говоримо ми удома, на роботі, в громадському транспорті? Прислухаймось… Може, про духовні речі? Може, вияснюємо той чи інший вірш із Писання? Може, ділимось один з одним власним духовним досвідом? Може, шукаємо шляхи духовного удосконалення? Заклопотані проблемою духовного зростання? Про тіло чи про душу дбаємо, клопочемось, переживаємо? “Бо ті, хто ходить за тілом, думають про тілесне, а хто за духом – про духовне. Бо думка тілесна – то смерть, а думка духовна – життя і мир; думка бо тілесна – ворожнеча на Бога, бо не кориться законові Божому, та й не може. І ті, хто ходить за тілом, не можуть догодити Богові” (Рим. 8.1–8).

Думка тілесна – ворожнеча на Бога. Які страшні слова! Не приведи, Господи, стати ворогом Бога Живого. “Бо знаємо Того, Хто сказав: «Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь». І ще: «Господь буде судити народа Свого»! Страшна річ – упасти в руки Бога Живого!” (Євр. 10.30–31).

Господь буде судити… “Бо великий день Господа й вельми страшний, і хто зможе його перенести?” (Йоїла, 2.11). Нерозумний! Ночі цієї ось душу твою зажадають від тебе, і кому позостанеться те, що ти був наготував? Кому залишиться твоя посада, твій авторитет, твої звання, дім, їжа, одяг, машина, дача, земля? Для чого жив? Для чого коптив небо? Де скарб твій? Що придбав? Кому віддаси? Дітям? Все життя їв, спав, пив, спорожнювався від з’їденого й випитого... Для чого? Щоб діти твої ще більше їли, спали, пили і спорожнювалися? А внуки – ще більше? А правнуки – ще?.. Тоді “порох ти, – і до пороху вернешся”. Та й цим не дуже тішся, бо насправді не знаєш, кому передаси й земні добра свої. “Бо людині, що перед лицем Його добра, дає Він премудрість, і пізнання, і радість; а грішникові Він роботу дає, щоб збирати й громадити, – щоб пізніше віддати тому, хто добрий перед Божим лицем…” (Еккл. 2.26).

Про марноту зусиль людини, “яка не в Бога багатіє”, чудово сказав Екклезіаст. І не мені тут щось додавати…

“Поробив я великі діла: поставив для себе доми, задля себе садив виноградники, запровадив для себе садки та гаї, і понасаджував в них усіляких дерев овочевих (плодових. – Авт.). Наробив я для себе ставів, щоб поливати із них ліс дерев, що виростали. Набував я для себе рабів та невільниць, були в мене й домівники (домашня челядь. – Авт.). А худоби великої та худоби дрібної було в мене більше, ніж у всіх, що в Єрусалимі до мене були! Назбирав я собі також срібла та золота, і скарбів царів та провінцій (з усіх областей. – Авт.), завів я собі співаків та співачок, і всякі приємнощі людських синів, жінок-наложниць. І звеличувавсь я усе більше та більше, над усіх, що в Єрусалимі до мене були, моя (людська, житейська. – Авт.) мудрість стояла також при мені. І всього, чого очі мої пожадали, я їм не відмовлював: я не стримував серця свого від жодної втіхи, бо тішилось серце моє від усякого труду мого… Та коли я звернувся до всіх своїх чинів (діл. – Авт.), що їх поробили були мої руки, і до труду, що я потрудився був, роблячи, – й ось усе це марнота (суєта. – Авт.) та ловлення вітру…

І зненавидів я ввесь свій труд, що під сонцем трудився я був, – бо його позоставлю людині, що буде вона по мені, а хто знає, чи мудрий той буде чи нерозумний, хто запанує над цілим трудом моїм… Ось чому зневірилось моє серце в усім моїм труді, що чинив я під сонцем… Бо буває людина, що трудиться з мудрістю, зо знанням та із хистом, та все полишає на долю людині, яка не трудилася в тому: марнота й оце й зло велике! Та й що має людина зо всього свойого труда та із клопоту серця свого, що під сонцем працює вона? Бо всі дні її – муки, а смуток – робота її, і навіть вночі її серце спокою не знає, – теж марнота й оце!..” (Еккл. 2.4–11, 18–23).

СКОРЧЕНА

У двадцять сьому неділю по П’ятидесятниці читається Євангеліє від Луки:

“І навчав Він [Христос] в одній з синагог у суботу. І ось там була одна жінка, що вісімнадцять років мала духа немочі, і була скорчена, і не могла ніяк випростатись. А Ісус, як побачив її, то покликав до Себе. І сказав їй: «Жінко, – звільнена ти від недуги своєї». І Він руки на неї поклав, – і вона зараз випросталась, – і стала славити Бога!..” (Від Луки, 13 розділ, 10–17 вірші).