Ключ Давидів - Ведмеденко Олег Валентинович. Страница 46

Одні оповіді пов’язують кінець її земного шляху з Ефесом, куди переселився Іван, інші вказують на Гефсиманію. І тут і там є храми, присвячені Успінню. Найраніший апокриф, що розповідає про Успіння, написаний від особи Івана Богослова (“апокриф” – грецьк. “прихований, підкидний, підробний” – твір, що претендує на авторитет богонатхненного, але який не увійшов в канон Біблії). Деякі історики датують його V сторіччям, хоча більшість відносить на півтора століття пізніше.

Отже, згідно з переказами, після зішесття Святого Духа на апостолів, Богородиця залишилась в Єрусалимі. Проте згодом почалися гоніння царя Ірода Агриппи на Церкву Божу, і тоді Вона разом з Іваном Богословом відійшла до Ефесу. На той же час церковне передання відносить відвідини Божою Матір’ю єпископа Кіпрського святого Лазаря, що його воскресив Спаситель (див. Ів. 11.1-44); також Вона побувала на горі Афонській.

Після припинення гонінь на християн Пресвята Діва повернулась у Єрусалим і жила в домі апостола Івана Богослова на Сіоні. Як свідчить переказ, одного разу пішла Вона на гору Елеонську (Оливну), і там під час молитви побачила архангела Гавриїла, що тримав у руці гілку райської пальми. Він благовіствував Діві Марії, що через три дні Вона переставиться, і Господь вознесе Її, Свою Матір, в Небесне горнє Царство, де Вона перебуватиме з Ним вічно. Повернувшись додому, Богородиця розповіла про все апостолу Івану і почала готуватися до Своєї кончини. Вона заповіла, щоби тіло Її поховали у Гефсиманії, разом з батьками й обручником Її праведним Йосипом.

Господь чудесним чином зібрав в Єрусалим апостолів. Не було тільки апостола Хоми. Коли настав час кончини, успіння Богородиці, о третій годині дня, в приміщенні, де всі зібрались і де на смертному одрі Вона перебувала, раптом засяяло світло Слави Божої, Сам Господь Ісус Христос зійшов з Неба в оточенні Небесних сил безтілесних. “Величає душа моя Господа”, – промовила Пріснодіва і передала душу Свою в руки Сина Свого. І хор ангельський, і всі присутні співали: “Богородице, Діво, радуйся, благодатна Маріє, Господь з Тобою...”. Апостоли підняли одр з тілом Богоматері і, співаючи псалми, понесли Її в Гефсиманію. Попереду йшов Іван Богослов і ніс ту саму пальмову гілку... Після похорону на третій день прибув апостол Хома, який не був присутнім при кончині, і щоб попрощатися з Нею, відкрили гріб. Але тіла там не знайшли, а тільки плащаницю...

Церква завжди вірувала, що Богоматір була воскрешена Своїм Сином, Господом нашим Ісусом Христом, і з тілом взята на Небо. Після Успіння Богородиці, коли апостоли під час трапези розмовляли про те, що зникло тіло з Її гробу, сталося видіння Пресвятої Діви на Небі. Вона сказала їм: “Радуйтесь!”, і апостоли, замість “Господи, Ісусе Христе, помагай нам!”, промовили: “Пресвята Богородице, помагай нам!” В пам’ять про цю подію Свята Церква встановила свято Успіння Пресвятої Богородиці.

В науці про богослужби – літурзіці – читаємо: Свято Успіння Богоматері встановлене Церквою з давніх часів. Про нього згадується в творах блаженного Ієроніма, Августина і Григорія, єпископа Турського. У IV ст. воно вже повсюдно святкувалося в Константинополі. За бажанням Візантійського імператора Маврикія, який здобув перемогу над персами в п’ятнадцятий день серпня (28 серпня за новим стилем), день Успіння Богоматері з 595 року став святом загальноцерковним.

Спочатку свято відзначалося не в один час: в одних місцях в січні, в інших – в серпні. Так на Заході в VII ст. 18 січня святкувався день “кончини Діви Марії”, а 14 серпня “взяття на Небо”. Таке розділення цікаве тим, що показує, як стародавня західноримська церква, в узгодженні з церквою східною, розглядала кончину Богоматері – не відкидаючи її тілесної смерті (до чого схиляється римо-католицька церква сьогодні). Загальне святкування свята Успіння 15 (28) серпня в більшості східних і західних церков встановлюється у VII - IX століттях.

Основною метою встановлення свята було прославлення Богоматері і Її успіння. До цієї основної мети в IV - V сторіччях приєдналася й інша – викриття хибного вчення тих богословів, які посягали на достоїнство Богоматері, відкинувши людську природу Пресвятої Діви (відтак, відкидаючи і Її тілесну кончину).

Тропар (основна пісня) свята: “У різдві дівство зберегла єси, в успінні ж світу не залишила єси, Богородице, перейшла Ти до життя, бо Ти Мати Життя, і молитвами Твоїми визволяєш від смерті душі наші”.

УСІКНОВЕННЯ

11 вересня за новим стилем (29 серпня за старим) православна церква відзначає свято Усікновення голови чесного і славного пророка Предтечі Івана Хрестителя. Цей день називається святом тому, що православні присвячують його Богові, а не тому, що він є радісним святковим днем. Це свято смутку й печалі, – тому-то у цей день церква оголошує суворий піст. Подія, що її відзначаємо цього дня, зображена в Євангелії від Марка, яке і читається у храмах:

“І почув про Ісуса цар Ірод (тут мова про Ірода Антипу, або як він ще звався, Ірод-чотиривласник, грецьк. тетрарх, володар четвертої частини країни. Ірод Антипа був сином Ірода Великого, того самого, який хотів знищити маленького Ісуса, побивши віфлеємських немовлят. Після смерті Ірода І (Великого) стався розподіл Палестини поміж його синами. Галілея та Зайордання були віддані Іродові Антипі, землі на північ від них – Іроду Пилипу, а Юдея з Самарією – Архелаю, який повинен був з часом успадкувати й титул царя. Однак Архелай викликав незадоволення як у євреїв так і у римлян, і імператор Август змістив його в 6-му році н. е., передавши владу над Юдеєю римському прокуратору. Син Ірода Великого від однієї з жінок Пилип, котрий не отримав своєї частки спадщини (не плутати з Іродом Пилипом – тетрархом, братом його від іншої дружини), мав дружиною таку собі Іродіаду, яку в нього відібрав і взяв собі за жінку Антипа. Взявши шлюб з жінкою брата свого при його житті, Антипа порушив Закон Мойсея (див. Левит, 20.21). – Авт.), – бо ім’я Його стало загальновідоме, – і сказав, що то Іван Хреститель із мертвих воскрес, і тому творяться чуда від Нього. Інші впевняли, що Ілля Він, а знов інші казали, що пророк, або як один із пророків. А Ірод, почувши, сказав: «Іван, якому я голову стяв був, – оце він воскрес!» Той бо Ірод, пославши, схопив був Івана, і у в’язниці закував його, через Іродіаду, дружину брата свого Пилипа, бо він одружився був із нею. Бо Іван казав Іродові: «Не годиться тобі мати за дружину жінку брата свого!» А Іродіада лютилась на нього, і хотіла йому смерть заподіяти, та не могла. Бо Ірод боявся Івана, знавши, що він муж праведний і святий, і беріг його. І, його слухаючи, він дуже бентежився, але слухав його залюбки.

Та настав день догідний (зручний. – Авт.), коли дня народження Ірод справляв був бенкет вельможам своїм, і тисячникам, і галілейській старшині, і коли прийшла дочка тієї Іродіади, і танцювала, і сподобалася Іродові та присутнім із ним при столі, – тоді цар промовив до дівчини: «Проси в мене чого хочеш, – і дам я тобі!» І поклявся він їй: «Чого тільки від мене попросиш, то дам я тобі, – хоча б і півцарства мого!» Вона ж вийшла, і спиталася в матері своєї: «Чого маю просити?» А та відказала: «Голови Івана Хрестителя»... І зараз квапливо вернулась вона до царя і просила, говорячи: «Я хочу, щоб дав ти негайно мені на полумиску голову Івана Хрестителя!» І засмутився цар, але через клятву й з-за тих, що з ним були при столі, не схотів їй відмовити. І цар зараз послав вояка і звелів принести Іванову голову. І пішов він і стяв у в’язниці Івана, і приніс його голову на полумискові, і дівчаті віддав, а дівча віддало її своїй матері... А коли його учні зачули, то прийшли, і взяли його тіло, і до гробу поклали його...” (Мк. 6.14 – 30).

Окрім буквально-історичного змісту цієї євангельської події, що дає нам приклад сповідання віри та твердості у відстоюванні Істини до останнього подиху, приклад жертовного служіння пророка Божого, який “переміг кров’ю Агнця та словом свого засвідчення, і не полюбив життя свого навіть до смерті“ (див. Об. 12.11), ми знаходимо в цій події також і духовно-символічний зміст. Адже, наголосимо ще й ще раз: Євангеліє написане не тільки для нас, але й про нас.