Смак Благодаті - Ведмеденко Олег Валентинович. Страница 16

Дійсно, смерть є відокремленням душі від тіла, точніше виходом душі з біологічного тіла. Але душа людини (розум та воля її) не може існувати без тіла, вона завжди знаходиться у декотрій тонкій оболонці, яку святитель Феофан Затворник назвав тонким, або ж ефірним тілом. Ось в ньому і воскресає – переходить у нову, духовну якість буття – людина (за визначенням – дух, який має душу, і живе в тілі): народжується, переставляється у світ невидимий, духовний (точніше – у тонкоматеріальний), існуючий паралельно із нашим фізичним, грубоматеріальним світом. Воскресає одразу після виходу!

Тіло (грубофізичне, біологічне) ховається в землю й зітліває – душа ж у тонкому тілі (власне – людина) подається на Суд Божий. В чому ж полягає цей Суд? Суд цей насправді є судом Світла любові Христової! Як і сказано: “Суд же такий, що Світло на світ прибуло…” (Івана, 3 розділ, 19 вірш). І цей-то “приватний Суд переходу” для людини і є єдиним і остаточним! “Всезагальний” же суд – це суд над світом, фазис просвічення Світлом усього людства в історичному масштабі. Цей Суд дійсно іще попереду, але він не лише не скасовує приватних Судів кожної людини у період виходу (переходу) її із біологічного тіла, але й не торкатиметься тих людей, які на той час уже вийшли з тіла, і не живуть у речовинному світі.

Сьогодні, коли існує така галузь медицини як реанімація, вчення Церкви про життя душі позагробове усе більше набуває ознак уже навіть не віри, але знання. Досліджені десятки й сотні тисяч випадків оживлення після клінічної смерті, власне буквального повернення людей “з того світу”. Захищені дисертації, зафіксовані й опрацьовані спогади, які у більшості своїй є напрочуд схожими. Як правило ті, чий мозок зберіг у пам’яті подробиці пережитого, розповідають про свій вихід із тіла, спостереження за ним ніби зі сторони та почуття полегшення у зв’язку з позбавленням від страждань; про бажання перешкодити лікарям повернути їх у тлінні останки та проходження через пресловутий тунель; про зустріч з нетварним Світлом і про небажання повертатися в наш світ тощо.

Ось як про це пише австралійський лікар, автор чудової книги “Перехід. Остання хвороба, смерть і опісля” Петро Калиновський:

“Праці реаніматорів показали, що дуже скоро після переходу перед душею «ясно, як на екрані», проходять картини її тепер уже минулого земного життя. Померлий знаходиться не в темряві, а в присутності яскравого світла (Нетварне світло Христове проявляється і на фізичному рівні. Ті, хто мають досвід молитви серця, можуть це посвідчити). В світлі іноді бачать Христа, ангела, світлу фігуру.

«В присутності Світла ви відчуваєте невимовну любов і безпеку (цей досвід як позитивний мають лише душі праведників. Нерозкаяні грішники, душі, що стали черстві у своєму невір’ї і нелюбовності, так само як і більшість самогубців бачать щось дуже страшне, прагнуть уникнути цього Світла. Світло для них воістину є Судом Страшним). Це важко передати. Світло – абсолютна ЛЮБОВ. У Його присутності ви розумієте, чим ви могли б бути»…

Очевидно, перегляд свого земного життя, про яке розповідають померлі, але повернуті до життя люди, це і є приватний суд. По суті це не суд, а самооцінка свого життя на землі… Душа отримує знання і силу для перегляду усіх своїх думок, почуттів і діл в присутності духовних сил, причому це перегляд не лише діл, але й їх наслідків для інших людей. Під час споглядання своїх діл, які принесли страждання іншим людям, можуть з’явитися докори сумління, відчуття прикрості та бажання виправитись.

На цьому Суді душа почуває себе оголеною…”

Таким чином, душі померлих не чекають всезагального Страшного Суду, як остаточного визначення своєї долі. Доля їх визначається під час суду приватного, на момент випробування Світлом. І якщо на протязі земного життя людина ствердилася у напрямку свого руху як праведник – стала на шлях духовної досконалості, драбиною смирення піднімалася до висот Любові, щоденно привчала свої духовні очі до Божественного Світла, – то за законом спорідненості (споріднене прагне до спорідненого, подібне – до подібного) їй буде комфортно знаходитись у Небесному цьому Світлі, і відповідним буде й місце пробування її (те місце, якому Церква дала назву Царство Небесне, Царство Боже, Рай, Небо – місце вічного життя): праведник “на суд не приходить, але перейшов він від смерті в життя”; “А хто робить за правдою, той до Світла йде…” (див. Ів. 5.24; 3.21).

Якщо ж ні, то Суд Любові виявиться для неї воістину страшним, бо страшне саме відокремлення від Любові Христової, страшна нездатність і неможливість перебування в Світлі Благодаті Його. Подібно до того, як нестерпним є світло сонця тій людині, яка все своє життя провела у темному підвалі, і після того, як виведена буде на світло – вириваючись прагнутиме знову сховатись у темряву (в реально існуюче пекло – “низькочастотний” та похмурий світ духів злоби піднебесних, світ “плачу й скреготу зубів”. Плачу від неможливості задовольнити свої пристрасті і бажання, та скреготу зубовного від безсилої злості на Бога, на себе, та й на увесь всесвіт:

“…Люди ж темряву більш полюбили, ніж Світло, – лихі бо були їхні вчинки.

Бо кожен, хто робить лихе, ненавидить світло, і не приходить до світла, щоб не зганено вчинків його (щоб не виявились діла його, тому що вони злі)…” (Ів. 3.19–20).

ЧИ ЗМІНИЛАСЯ ПРИРОДА ЛЮДИНИ ПІСЛЯ ГРІХОПАДІННЯ?

З листа читача: Після гріхопадіння природа людини змінилась і стала настільки ворожою Богові, що Він робить її смертною...

Відповідь: Господь не змінював природу людини після гріхопадіння. Природа її була, є і буде такою ж, як і Творець, Христос “і тоді, і сьогодні, і завтра Той Самий”.

Для початку розглянемо: у чому ж полягала “природа людини”, яка “змінилась”? Людина була створена на образ Божий, і в результаті свого еволюційного розвитку у певну пору здобула і подобу Божу (про що свідчать й вірші Святого Писання: “Оце книга нащадків Адамових. Того дня, як створив Бог людину, Він її вчинив на подобу Божу” (Буття, 5 розділ. 1 вірш)).

Необхідно розрізняти “ранішнього” Адама, і Адама “вечірнього”: “І сказав Бог: створімо людину за образом Нашим, [і] за подобою Нашою… І був вечір, і був ранок, – день шостий” (Бут. 1.26). Слово, яке важить у Біблії як “день”, староєврейською мовою звучить “йом”, і означає також “період”, “етап”. Вечір – початок “дня”. Вечірній Адам – це і є так званий “Homo sapiens”, “Людина розумна”. Але “ранішній” Адам – Адам вершини періоду духовного розвитку, – це вже “Homo spiritualis”, “Людина духовна”. Це Людина, яка досягла рівня обоження, одухотворення, яка здобула подобу Божу, – Людина, яка увійшла в “сьомий день”, в суботу Господню.

Після гріхопадіння перших людей віри, зображених у Біблії в образах Адама та Єви, природа людини зовсім не змінилась! Той же “змій” – закон плоті, звірячі наші інстинкти, – існує в полі сердець наших і донині. Різниця лишень у тому, що ми, на відміну від Адама періоду до гріхопадіння, не вкушаємо уже природним чином “плоди з древа життя”, але протиприродно смакуємо забороненими плодами з горезвісного древа пізнання добра через зло, таким чином являючи собою Адама падшого…

Не яблука, не груші а чи банани росли на відомому усім древі “пізнання добра й зла”. Це дерево – древо духовне. Кожну хвилину ми, як і праотець наш Адам (як і перша цивілізація людей), маємо право вибору: спожити плід з “древа життя” (з древа богопізнання – древа пізнання Бога, благодаті, добра через добро, – посередництвом виконання волі Його). Або ж з’їсти заборонений плід з “древа пізнання добра й зла”, пізнавши таким чином добро через зло, що, власне, і сталося в Едемі – духовному “садку Божому”: райському саду гармонії між Богом і людиною, людиною і природою, природою і Богом.