Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 12

Мамо! Чому це були ви тою, що висказала такі слова! Чому ви не були тою. Але, о, матері, матері! Сторожі дітей ваших, з бажанням і терпінням, з вашим небом і пеклом для ваших дітей!

(Пізніше).

З города чіпнув я малого Нестора, що нишпорив, як не раз, між листям за годівлею для своїх гусільниць, рогача від пана Янка і т. ін. з запитанням, що робить? Від підвів голову й поглянув на мене очима, мов був у тій хвилі в цілком іншім світі.

- Що там поробляєш? - повторив я лагідніше своє питання.

- Нічого. Шукаю за одним павуком, що впав мені ось тут десь на землю між малинами, і не знаходжу, - відповів затурбованим голосом.

- Байка, хлопче! - кликнув я. - Що тобі до павуків? Лиши їх у супокою, ще колись вколять тебе.

- Ні. Я йому хотів лиш докладно придивитися.

- Побачиш другий раз!

- Ні. Я сьогодні мушу бачити, - відповів малий. - Він десь буде тут, я зараз. - І не звертаючи більше на мене уваги, розділив корчі малин і нишпорив далі.

- Запиши, Несторе! Побачиш другий раз. Чи лиш він один павук у городі?

Він знов поглянув на мене. Одначе шукав далі.

- Що то має з тебе вийти, якийсь природознавець, чи що? - опитав я.

Малий відступив від корчів з резигнуючим поглядом і не відповів нічого. Очевидно, не зрозумів моїх слів і не був мною вдоволений.

- Він не був великий, - обізвався врешті.

- Тим менша шкода, - потішив я й усміхнувся.

- Але я хотів його бачити, приглянутись йому цілком зблизька.

- А я тобі перешкодив. Правда? - питав я і вдивився в його дитинне лице й дуже гарно закроєні її уста. Він не відповів. По ньому було видно, що не хотів заперечувати моїм словам, але не хотів і признати.

- Може, вже й не побачу більше такого, - сказав, ніби вибачаючись. - А цей був такий дрібнесенький, а такого ще я не бачив, шкода.

- Правда, то велика шкода, - відповів я з уданою повагою. - Що ж робити? Не одного шкода. Ще будеш їх бачити досить, поки покінчиш школи. А тепер скажи, коли вертає твоя сестра Маня?

- Маня? - (І знов той гарний задуманий погляд).

- Маня, хлопче, сестриця твоя.

- Маня верне, вже, може, незадовго.

- Сама?

- Я не знаю. Я лиш хочу, щоби вона вже швидко вернула, - відповів він.

- А то чому?

- Бо вона мені помагає в науці. Братів нема, а я часом не знаю, як виробляти математичні задачі. А вона мені часом показувала. Але я б і так хотів, щоб вона вже вернула.

- Любиш її?

Він усміхнувся мило.

- Люблю, - відповів щиро, схиливши по свойому звичаєві головку в один бік.

- Отже, бачиш. А пан Янко не приїде?

- Не знаю. Але вона приїде. На суботу маю я мати математичну задачу.

- Трудна?

- Я пробував зараз, як професор завдав, і трудна. Але потім я її виробив.

Я усміхнувся.

- Ти, бачу, жвавий хлопець. Але, - додав я, - як ще колись трапиться тобі така, що не зможеш її і «потім» виробити, то прийди до мене. Я тобі поможу.

Він заперечив головою.

- Що ж, не хочеш?

- Я її може прецінь сам вироблю, - відповів.

- То й добре, - відказав я. - А до сестри не пишеш?

- Лиш раз писав. Але сьогодні, може й зараз, буду писати.

- Лист?

Він заперечив головою.

- Що ж?

- Щоденник, - відповів таким наголосом, неначеб я мав про те вже знати. Я зчудувався.

- Щоденник, ти? Хто це тебе навчив?

- Маня. Але я щоднини не маю писати, лише тоді, як щось маю до записування. Ви не знаєте?

- Ні, товаришу, не знаю. А що ти сьогодні, наприклад, запишеш?

Він поглянув на мене, заклопотаний, а я, відгадавши його дитячі думки, сказав:

- Про павучка?

Він спустив очі вдолину й мовчав. «Чисто Манина вдача», подумав я.

- А про мене запишеш що коли? Він почервонів.

- Як прийду до вас з математичною задачею, то тоді запишу. А тепер...

- Тепер ні. Я розумію, - відповів я, усміхаючись. - Отже, гляди, приходь. Все одно, чи я тобі поможу в задачі, чи Маня, ти приходь.

Я подав йому через штахети руку, котрої він несміливо доторкнувся, а відтак відбіг.

Через три тижні нічого, крім дощу, мряки й сухої притуплюючої урядової праці. Хоча я й переходжу щодня по чотири рази попри дім Обринських, про неї я нічого не знаю. Вернула? Ні? Не знаю. Навіть малого Нестора не бачу. Мабуть, ходить пильно до школи, а вернувши, поринає в своїх задачах, щоб їх самому виробити, - і його не бачу. Ба ні, раз таки бачив. З підкоченими аж по коліна шароварками - я бачив його, вертаючи додому в обідню пору, як ходив у саду в високій траві босоногий, і шукав чи не за яблуками. Коли я поздоровив його з дороги, він став і дивився за мною, мов хотів щось мені сказати, а відтак, не рішившись, не сказав нічого. Отже, й він ні.

Сьогодні третя днина, що дощу нема, небо одяглеся синявою, а сонце аж припікає, дарма, що кінець вересня. Вернувшись з проходу в лісі, де щохвилі мусив лицем стрічатись з павутиною, що простягалася від смереки до смереки, я кинувся в своїй кімнаті на софу й лежав, випочиваючи. Не довго лежав я так, коли оце чую під одвертими вікнами моєї кімнати, в зільниіку, голос матері.

- Що ти тут шукаєш, хлопче? - питала когось. - Загубив що, чи що? І куди ти перейшов? Чи не через штахети?

- Через штахети, - відповів на моє превелике здивування голос Нестора.

- Так, я добре відгадала. Та стережись, щоб я тебе більше тут не бачила. Коли що будеш потребувати, то знай, дорога до нас через хвіртку, а не штахетами передрапуватись. Розумієш?

Мовчання.

- А тепер іди!

- Я до пана Олеся. - обізвавсь знову голос малого. І тепер, схопившися, я став на рівні ноги. В першій хвилі хотів я через вікно до нього вихилитись, але, обміркувавши, що краще побалакати з хлопчиною на самоті, я здержався, подаючись на хвильку назад від вікна, тим більше, що слова й інтонація голосу моєї матері, які зачув я саме в тій хвилі, заставили мене мимоволі перебрати роль підслухуючого.

- Чого тобі до пана Олеся? Може, по цвіти для твоєї сестри? - говорила вона з роздразнюючою гостротою. - Цвітів нема.

- Я не по цвіти, я до пана Олеся. - відчувся шовковий дитячий голос у відповідь.

- По цвіти, кажу, - наставала мати на своїм. - Не вмієш говорити? Та все одно, що скажеш, я знаю, чого ти прийшов.

Мого сина нема вдома, іди!

«Мамо! - вирвалось тут глухо з моєї груді. - Мамо!» - а далі й завмерло. Що мав я робити? Вихилитись у цій хвилі вікном і понизити її перед дитиною, виказавши себе, що «дома»?

Цього я не міг. Не міг так само й знести, щоб вона накидалася обидливо на невинну дитину, що й без того десь з своєю несміливістю боролась, поки з'явилася тут. Хвилину я вагався, під час тої хвилини чулося з-під вікна дальше:

- Ти не чув, що мого сина нема вдома? Мій син не для вас. Затямте це собі всі. Всі що до одного, раз на все!

Тепер я вже не вагався. Я вже знав, що роблю, і так, як стояв, я вийшов у город, опиняючись несподівано між ними. Мати станула, мов укопана, почервонівши аж під сиве волосся, побачивши мене. А малий Нестор, з побілілими устами й очима широко створеними, кинувсь з усім дитячим довір'ям до мене.

- Я лиш до вас, пане Олесь, не по цвіти! - виговорив він насилу, поборюючи по-мужеськи плач. - Лиш до вас хотів, - і з тим обернувся, щоб відійти. Одначе тут я заступив йому дорогу.

- Я знаю, що не по цвіти, ти мій гарний, гарний товаришу. Знаю надто добре, що не по цвіти.

І майже не тямлячись, з якогось жалю, що прокинувсь у моїй груді, я притягнув малого до себе й притиснув до своїх грудей.

У тій хвилі розсміялася моя мати. О, яким морозячим, до сеї хвилі незабутнім мені сміхом. І не поглянувши на мене ні одним поглядом, відійшла без слова попри мене в хату.

Ми остались самі.

Малий держав мене судорожно за руку й глядів незрозуміле великими вогкими очима на мене. Коли моя мати відійшла і її не стало видно, я схиливсь над хлопцем і спитав: