Оповідання - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 10

- Живий він, живий, панотчику,- впевнив, як передше.- Але до смерті йому вже недалеко. Губи посиніли... Що тут робити?

- Що робити?

- Свічку принести, аби без свічки не вмер! - додав поважно молодший.

- Дурню! - залаяв панотець. Відтак викривив старечі уста погірдливо.- Плентаються кудись! - процідив.- Блудять світом, марнуються, а наостанку спадають тягарем на других. Хто візьме його на себе? Хто справить похорон? Хто понесе всі видатки?

Чоловіки витріщилися з переляком на нього і змовкли.

Очі панотця засіяли недобрим блиском; біла довга борода його задрижала... він нагнув плечі ще більше, як звичайно, і, піднявши руку високо вгору, указав довгою палицею на пусту, завіяну толоку сусіднього села.

- За готар,- прошептав зимним, хитрістю переповненим голосом.- Затягніть його за готар... Сусіднє село нехай собі з ним голову б’є...- і, відвернувшись роздразненим рухом від усіх, потюпав квапною ходою білою дорогою назад.

Люди остановились.

Не промовивши ні словечка, стояли добру хвилину з нерішучим видом; відтак схаменувся старший:

- Понесем? - спитав.

- Ні! - відповів молодший.- Не на моїй землі лежить.

- І на моїй ні - раз; а по-друге, хто його знає, що він за один?..

О тій самій порі чорна Магдалена сидить у своїй хатині і пряде. Від часу до часу спиняється її великий журливий погляд на тринадцятилітній дитині, що лиш у сорочині... сидить на печі, дере пір’я й перериває глибоку тишину довгим кашлем. Чоловік на постелі, звернений лицем до стіни, лежить мовчки.

Від довшого часу виє собака в буді коло малої стайні, де знаходиться її одиноке багатство - корова, і не може успокоїтися.

- Виє, як би вовків зачула...- обізвався немощний з постелі, перериваючи глибоку тишину, і з голосом, неначеб присутні мали те саме на душі, що він.- Іди, жінко, глянь, як держить вона голову. Коли вгору, то перед вовками, що десь їх зачуває, а коли вділ, то смерть.

Жінка поглянула на нього, відтак повела очима на дитину. Вона не сподівається смерті. Хоч дитина в неї хора, хоч день і ніч кахукає, а вона смерті не сподівається. Господи Ісусе Христе, якби воно їм не згинуло!

Вона поставила роботу набік і встала. Висока, чор­на, худа постать була покірно склонена, неначе відчува­ла на собі якісь провини цілого ряду поколінь і про­сила прощення. Прекрасна була вона колись.

Колись її чорне, як шовк, волосся лиснілося на молодих плечах і грудях; смагляве лагідне лице віддавало молодістю, а очі - чудові, прекрасні ті чорні зорі - горіли огнем сили й надії. Тепер також горіли, але огнем невгасаючого жалю.

- Мамцю, і я піду з вами надвір! - кликнуло дівчатко живо з печі. Воно підвело голівку і засвітило очима на матір, тими самими чорними зірками, що горіли і в лиці її матері.

- Чого, доньцю? - спитала лагідно мати.- Нема чого. Бачиш, яка студінь. Вітер стисне тобі груди, і станеш гірше кашляти. Сама піду. Мені треба ще й по сіль у село забігти. Нема солі і світла. Ти сиди та й пильнуй тата й хату. Я піду сама й зараз верну; слухай, доньцю...

Вона закинула довгий чорний сердак на плечі і, обвивши старанніше білим рушником голову і темне обличчя, вийшла з хати.

Біля стайні заглянула за собакою, що на її вид успокоїлася; відтак подалася на лісну дорогу в село.

Ледве що відбігла кількасот кроків від хати, як уже й спинилася: напіткнула на нещасного чужинця і з остраху аж уголос скричала. Але тут же спинилася. Один погляд на одіж його і схуділе пожовкле обличчя - і, неначе недавно панотець, угадала вона тепер положення чужинця.

Різні думки заграли роєм в її голові. «Хто він? Відки йшов? Що йому було? З голоду упав? Заслаб?» А потім «Неживий? Цілком неживий?»

А відтак заволоділо нею одно почуття, що наплило могучою хвилею на її душу і наказувало лиш одне: до хати забрати нещасного. Якнайборше до хати. Про дальше вона не думала. Зігнулася низько над ним, впиваючися в нього своїми великими зжуреними очима, здержуючи при тім віддих. Не міг іще бути мертвий... Господь великий.

Відтак скривив гіркий усміх її уста. Йому в грудях клекотало, як у кітлі...

Оглянулася з розпукою округ себе. Не з’явиться яка людська душа, щоб прибула їй сюди на поміч?.. Хотіла його до своєї хати затягнути якнайборше. Вже вечір зближався, мороз тиснув, а він уже гасне... вже деревіє...

Нічого не побачила. Вокруги тишина, тут ліс, темний, понурий, а там завіяні поля і толока... о господи, рятуй!

- Вуйку... татку...- заблагала з неописаною щирістю в голосі,- здійміться. Я вас хочу до хати забрати. До теплої хати, татку, і теплої стравці подам. Лише трошечки... трошечки здійміться... здійміться, татку!

Вона старалася піднести хорого і нести сама, але не здолала. Він тяжкою колодою важив в її руках і мов до місця приковував.

Знов оглянулася вона.

Великі її чорні очі впилися далеко в сільську дорогу і благали розпучливо: «Спішіть на поміч, люди! - нещасний гине, приходіть рятувати. Приходіть, бійтеся бога!» Лише одробина ще якої іншої сили - і вона затягне його в хату. Вона взяла би ззаду за плечі під рамена, а хто-небудь інший за ноги, і затаскали би в хату. Лише одробина! Він відживе... заговорить, і все буде добре... «Спішіть, приходіть, люди добрі!..» І знов оглянулася, і знов: хорого волікти по землі, що вже й так зі світом прощався,- годі! Гріх! Доволі горя, що чужинцем гинув на дорозі, мов звірюка...

Нараз заворушилось щось недалеко її хати біле на снігу. Заворушилося, відтак збільшилося і метнулося прямісько до неї. Розпростерло рученята, мов у польоті, гнало якраз проти неї.

- Мамцю... мамцю!.. Я за вами!

Вона зойкнула,- її дитина, мов той ангел, так злетіла. А потім із наглого переляку аж задеревіла... Дитина в сорочинці і лиш хустку закинуло на голову. Вона ж в неї одинока...

- Біжи назад у хату і загорнись! - скричала.

Але мале не слухало. Бігло прямо до неї і вже опи­нилося біля неї...

З дитиною потаскала хорого в хату і на своїй постелі уложила.

Три дні пізніше йшла зранку горстка людей з сусіднього села далекою пустою толокою на ярмарок.

- Та й так...- сказав один чоловік, коли зблизився вже до готаря, недалеко хати Магдалени.- У Магдалени був знов похорон.

- Що ви кажете, бадіко? Похорон? - кликнула одна жінка.- Дитину поховала?

- Ні, тепер не дитину.

- А хіба ж чоловіка?

- Чоловіка.

- Господи Ісусе Христе, вже й чоловіка?

- Та де вже чоловіка! Вона чужого спрятала. Ви не чули?

- Та де вже чула? Що чула?.. Що там, бадіко?

- Е! - аж заспівав чоловік і засунув шапку набік.- То бануйте, якби були чули, то були б забігли до Магдалени на поминки, а так утратили. А поминки були в неї неабиякі. Так красно поховала бідного... та такі поминки справила - що ей де! Нічого не жалувала.

- Та якого чужого?.. Що за чужого?.. Кажіть, бадіко, таже я, дивіть, нічого не чула.

- Ну, коли не чула, то й ваша шкода,- була спокійна відповідь.- Вибігла вона з хати, аби, кажуть, поглянути, чи собака, що заодно вила коло хати, держала голову вділ чи вгору. А собака, як побачила її, забігла в буду. Так, як би не хотіла, аби газдиня бачила, що вона заповідає її хаті похорон. Відтак подалася вона іще в село, аби внести світла й солі в хату, бо акурат вийшло й світло, й сіль, та й надибала таки недалеко своєї хати на дорозі якогось чужого розболілого чоловіка, що вже геть мав душу свою на відході. Та й забрала нуждаря до себе в хату. Доглядала його, кажуть, як рідного тата свого. Доглядала, огрівала, годувала, а він до неї - ані слова. Лиш стогнав та й стогнав. А відтак як попав третьої ночі в сон... від опівночі, кажуть, то вже й не пробудився більше. Переїхав на тамтий світ.

- Ей боже!..

- Та й так.

- І не сказав, як називається?

- Ні.

- Ані звідки йшов?

- Ні.