Оповідання - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 16

По трьох роках випущено її на волю. Це було саме осінню, коли сонце не огрівало й не висушувало землі, коли вже кидало снігом і морозило воздух.

Вийшла з в’язниці прозоро-біла... худенька, з запавшими грудьми і пустилась пішки додому. Може, її приймуть діти, коли не повмирали, ачей же й село не викине її. Всі знали, яка була до свого нещастя. А її рідний шмат землі ще погодує її до смерті. Грошей не мала на залізницю, тому йшла пішо. Довго, перериваючи поворот благаниною о милостиню...

Осінь, як сказано, була змінчива, а вона, покрита випроханим лахміттям, жила лише хлібом милостині.

Одного дня, як перейшла границю і поступила на землю своєї батьківщини, залляла її кров. Падаючи, вона більше не встала. Лежачи на землі, край дороги, підіймалася, то знов падала, ніби та погибаюча конина, що не може вдержати голови над землею.

Її обняв холод, і вона відчула, що її тільки від одного тепла може прийти полегша. Бажання не мала. Повела очима округ себе... Може, надійде хтось, побачить її...

Сонце саме клонилось до заходу, її погляд звернувся туди, а уста стягнулись, мов до усміху.

- Огрівай, сонце!.. Мене і моїх дітей огрівай...- зашевелилися її уста...

І це було посліднє її бажання на цім світі.

А чужі й милосердні люди поховали її на її рідній землиці!..

Чернівці, січень, 1927