Оповідання - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 2

І дивно! Який і беззвучний старий голос, а однако ж як зворушаюче зливається він з ніжним звуком ліри! Його слухачі немов причаровані, немов зрослися з тим кусником землі. Не перешкоджає їм ні гамір торгую­чих, ні зойки жебраків, ні гомін дзвонів, ні співи цер­ковні... Дрижачий голос старця і слова його пісні, що повторюються, опанували їх немов демонічною си­лою:

- Бабуню! А де правда? - питає шепотом боязко дев'ятилітнє сільське дівчатко, і сіпнуло удруге бабуню за рукав.

- У бога, дитинко,- відповідає старенька побожно.

- У бога! - повторяє воно стиха до себе... Опісля звернуло мимоволі очі на церковні стіни, на яркі ди­воглядні малюнки, задивилось на них і задумалося...

З задуми збудив її по хвилі напружений голос лір­ника:

Воно знов звернулося до бабуні і запитало сміліше:

- Чому нема правди?

Старенька, здавалося, хотіла щось відповісти дитині, щось їй вияснити. Погляд її блукав через хвилю вдали­ні, немов роздумувала і шукала помочі. Відтак здвигнула плечима, а по її устах промайнув ледве замітний безпомічний усміх - вона не відповіла...

Дівчатко, очікуючи відповідь, зморщило чоло і само задумалося...

АРИСТОКРАТКА

Її високі значні кревні полягли почасти яко політич­ні проступники в Росії, почасти - забрала їх холера. Її ж занесла доля, по довгих незвичайних борбах, да­леко за границю.

Проживала до п'ятдесят років в однім малім убогім селі. Зразу - яко жінка чесного, загальноповажаного чоловіка, яко дідичка; пізніше - яко бідна вдова при своїм сині, однім з найбільших і найнедбаліших п'я­ниць села.

Нічого в світі не було би її спонукало покинути ту місцевість. Навіть просьби її одинокої замужньої донь­ки - переселитися по смерті чоловіка до неї, покинути п'яницю - не вислухала.

- Не можу його покинути! - відповіла сумно, але рішуче,- його покидають і так усі, і чи ж він не мій син?

І не покинула його.

А відтак звідси видала свою доньку заміж, а що найважніше - тут лежав її муж похований і тут була вона знана. Кождий селянин, кожда жінка в селі знали і шанували її, для кождого мала пораду й щире слово. Кождій дитині була «бабунею», а недужим - лікарем.

Своїм старечим беззвучним голосом співала при ро­боті пісні, переважно якісь сумно-тужливі, і розказува­ла якогось роду казки, хто були її предки, як прожива­ла за молодих літ у своїх родичів і чому мусила забра­тись за границю.

В таких хвилях неначе відживала.

Її мутні очі оживлялися, похилена стать випростовувалася, а її руки ставали повні ласкавого пониження... Здавалося, її власна вартість ставала їй виразно перед душею, і вона мимоволі дорожила собою супроти свого окруження, не рівного їй. Ні, ні, в найбільшім убоже­стві, в найбільших злиднях додавали їй спомини про її предків сили і чинили гордою і неподатливою. Доля кепкувала собі з неї, зневажала її, але зломити - зло­мити не могла.

Покладала всю свою гордість в те - зносити своє сумне життя з аристократичною гідністю і не упадати духом. «І,- думала не раз,- чи ж се не ознака шляхет­ного походження?»

Безнастанно навчала дітей, жінок і мужчин, а хоч і зірвала давно всякі зносини з товариством, задержува­ла, мимо того, межи собою і своїм окруженням строго всякі різниці. Німб величчя і якоїсь вищості, виклика­ний через те, впливав і на ню саму благородно. Чулася незвичайною людиною. А зате - там, у великім світі? Хто журився там, у голоснім світі, старою, зовсім зу­божілою женщиною, матір'ю п'яниці?

Її донька провадила отвертий дім, а вона неначе хо­валася перед тим світом. Відчувала, що був би приніс їй в її теперішніх обставинах лиш упокорення... З віком збільшувалися її убожество і клопоти. Син пропивав щораз більше, а вона не була в силі, помимо найщирішої волі і пильності, помимо рідкої своєї доглядності, покрити недостатки.

Заможніші газдині-селянки, зобов'язані їй до вдяч­ності, приносили їй дещо в дарунок.

Вона не приймала. Дякуючи з ласкавістю, котра своєю лагідністю майже мішала,- відсилала все назад.

Коли було їй сімдесят і кілька років і її сили опусти­ли зовсім - осталися стіни її колись гарної чистої кім­нати майже голі, а кілька голодних обідраних дітей її сина окружало її, як пересиджувала з утоми на ста­ромодній, давно запавшійся канапі, і вижидало жадібно кусня їжі, що її донька присилала і котрим ділилася сумлінно, не з'їдаючи його ніколи сама.

Було се з кінцем грудня, короткими, понурими дня­ми.

Високий по коліна сніг покривав землю. Морози і за­вірюхи мінялися, а рівні, мов море, поля і по них мчачіся хмари снігу викликували мимоволі далекі степи перед душу...

Саме в той час померла женщина.

Була до послідньої хвилі притомна і благословила раз по раз усіх: всіх знакомих, всі діти свого сина і своєї доньки, тії послідні здалека, бо не були присутні. Вони були її гординею, і вона споглядала на них завсігди з якимсь притаєним вдоволенням, котрого вони не сміли спостерегти.

Також жадала сама висповідатися і розпорядила, як має бути одягнена до гробу...

Коли священик вступив у хату, казала всім присут­нім вийти; межи тими були й такі, що чекали лиш на її смерть, щоб поділитися лахміттям, що покривало її тіло...

Пізніше дійшло аж до них (вони ждали під дверима), як він ганив її, що занедбувала церков, не ходячи до неї через двадцять і один рік, і як вона боронилася, стог­нучи:

- Ви не хочете мені простити, але бог простить мені. Він свідок, що я не мала сил ходити, а їхати не мала чим!

І знов слідували по якійсь хвилі понурі грозячі зву­ки, і потім знов насилу вистогнані слова:

- Але ти простиш мені, боже! Ти знаєш, що я пе­ретерпіла, знаєш усі хвилі мого життя, і тії, в котрих я з упокорення була порохом!

Відтак утихло в хаті, і проносився лиш його приглу­шений шепіт. Раз простогнала ще, немов благаючи о милосердя - воно роздирало серце... а недовго по тім вийшов і він з кімнати.

Було в годину перед похороном.

Безнастанно й нечутно падали великі сніжинки на землю.

Здавалося, небо схилилося глибоко вниз і роздроблю­валося невпинно в ті сріблисто-білі кусники.

Дім мертвої лежав далеко від села серед широкого, майже безкрайого поля. Представляв несказанно сум­ний вид. Обдертий, обмарганий, поодинокі шиби вікон позаліплювані папером, а сам так і хилився набік. Тут і там виднілась садовина, а на її вершках гойдались не­дбало ворони, міняючи щохвилі місця.

Перед входовими дверми були поприпирані старі хо­ругви зі штивними [4] святими, мужики з відкритими го­ловами стояли коло них і заглядали цікаво у вікна.

Пилося за душу мертвої.

- Пийте,- говорив заєдно плаксивим голосом син,- небіжка була з великого роду, а її минувшість... о, її минувшість! - і хотячи доповнити свої слова енер­гійним тупненням ноги, підвів лиш ногами смішно, як до танцю.

Священик читав молитву. Донька з дітьми також при­була. Плакала гірким плачем, цілуючи раз по раз руки й ноги мертвої, а погляди внуків зверталися з тихим цікавим подивом на бабку і її окруження.

Послідня гордої родини!

Лежала межи чотирма стінами, мов жебрачка! Силь­ного духу, аристократка в повнім значенні слова, саме та, що ненавиділа з глибини серця малодушність, що во­ліла упадати з голоду, як приймати милостиню й ко­ритися - скінчила життя в найбільших злиднях!