Некультурна - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 5

Ввечір прийшли ми до дудяни і до одної хати. Тут розпрощався з нами товариш і пішов далі. Юрій отвирає хату.

- Так ми не йдемо до пана Куби? - питаю.

- Чого до нього? Ти гадаєш,- каже він,- я привів тебе для пана Куби? Я знаю, що він того хотів, але я не хочу. Найде собі другу наймичку, не журися!

- А мені що за нього журитися? - відповідаю та й лиш згадала люльку... був би дав!

Відтак каже:

- Тепер ми вже дома. Газдуй здорова! Вари їсти! - І дав яєць, і масла, і молока.

«Не діждеш ти сього, аби я тобі їсти варила!» - гадаю собі, а відтак встала, розгорнулася та й зварила.

При вечері нас лиш двоє. Далі ні живої душі, ні пса, ні кота, ні курки. Їда мені в рот не йде, встидно мені так, що... ей боже!

Їла, а на нього так якби й не дивилася. При вечері каже він мені, що бог вигадав пару!

Я мовчу. Най буде і так; що мені до того?

Відтак полягали спати.

Він казав, що трудний, а я - ну, щоправда, тяжка та й довга була ся ніч для мене! Снилася Гаврісаниха, що сварила заєдно: «На яке ти ідеш?» А відтак чабан снився, що стояв самий на горі під лісом між вівцями білими і чорними і плакав в трембіту... а по тому, що намагався отворити кулак та й давив до землі...

Рано мов не та встала.

Рано прийшов його брат, і родина, і кумпани [12] - ціла кумпанія.

Його брат побачив мене і сказав лиш оце слово: «Добре ти зробив, Юрій, що привів оцю дівчину!» Всі прочі обступили мене і намовляли іти за нього. Одна газдиня, що таки добре зналася з ним, не мовлячи до вас, прибрана в намиста і срібні дукачі на шиї, в білісінький рушник, з кучерями на чолі, говорила раз по раз: «Іди за Юрія, будем жити, як сестри».

Я лиш сказала: «Без церкви не буду з ним жити», лиш то, а він вже за шапку та й до панотця пішов. Він пішов, а я ходжу по хаті та й понадвірку і гадаю: «Утікати, варе, чи йти за нього? Гаврісан прийме, бо я в нього права рука до товару; але там чабан... скаже погане слово, соромно буде, встидно... вже таки лишуся. Та й чому і не лишитися? Не з своєї голови прийшла я тут; се подійка судільниць... Та й воно-таки і не зле тут. Хата є, гроші є, корова є, а села дівочого нема!»

Так розгадувала я собі, та й пішла.

На весілля прилагодила все файно: м'яса, цілого барана, голубців, відро горілки, все, що треба, а сама пішла до шлюбу. Ішла я до шлюбу, як по коліна в землі, чому? - не знаю.

Приходимо з шлюбу, а горшки порожні!

Кумпанія все з'їла! Тота, що дома лишилася, з'їла, а може, і покрала; бог святий її знає. А я закотила рукави і справила другий обід, і аж отогди було все добре.

І прожила я з Юрієм сімнадцять років. Добрий був чоловік: не бив мене ніколи. Лиш останні три роки було мені тяжко. Пив, а роботу ненавидів. Як спорню роботу, то спорнена, а як ні, то ні. Відтак помер. Оцю хатчину, що її тепер маю, ми обоє запрацювали. Та й добре, що є.

Замовкла і витрясла попіл з люльки.

- Тепер ви так самі, Параско,- заговорила пані по довшій мовчанці.

- Та сама.- І здвигнула байдужно плечима.

- І не скучно вам, от так завсігди самій сидіти?

- Не скучно. Роблю роботу в хаті, понадвірку, курю - і не скучно мені ніколи. Ей, де скучно! - додала так, якби собі глузувала з чогось.

- А взимі?

- Та й взимі так. Ходжу по дрова, пряду, деру пір'я. Маю карти і ворожу... все в неділю по обіді ворожу; а не раз і ввечері, як є час.

- Хто вас навчив ворожити?

- Сама. Сиджу сама та й гадаю про одно і друге; дещо каже мені сон, дещо вгадую сама з себе, і добре мені з тим. Коби не дрова, не знала би я, що біда; лиш за них мені тяжко. Гірко носити!

Вона мала звихнену ногу і ходячи куляла.

- З чого у вас нога слаба. Параско?..- спитала пані, розцікавлена оповіданням гуцулки.

Вона зморщила на одну хвилю чоло.

- Та се той проклятий винен,- сказала, не підносячи понурого погляду.

- Хто?

- Таже Малинин син і моя сестра...

- Та як же так, Параско?

- Та так.

- То розкажіть!

- Нема що слухати...

А відтак оповіла.

З її слів, сим разом скупо складених, виходило, що жила з тим «Малининим сином» і любила його, хоч слово «любов» не переходило її уста. Її сестра, Текля, хотіла молодого гарного волоха до себе притягнути і споганювала її різними видумками. Старалася приподобитися йому, затягаючи його раз у раз до корчми, купувала горілки, давала грошей, забирала крадьком його білля прати, ба навіть деколи і додому ночувати не пускала...

Дійшло до того, що змовилися одного разу збавити її життя, щоб засісти опісля в її хаті та розгаздуватися! Він був бідний зарібник, а вона також не мала хати. Наймала якусь дрантиву хатчину, заробляла, а що заробила, легко пропускала. Він, старої Малини син, котра, щоправда, добра була жінка і дарувала їй карти, з котрих ворожить і до сьогодні - змовився, отже, одного разу з Теклею вислати її, Параску, на другий світ. Післав її до «moara dracului» [13] коло пасовиська Шандру, щоб довідалася, в котрих днях мелють там дурно, щоб відтак або він, або вона занесли там кукурудзу змолоти. Там мав дуже добрий млин бути, що молов в деяких днях для бідних дурно. Дорога туди мала бути лиха, і тому молов мельник вже і дурно, щоб люди в його млин приходили. Від міста лежав щось в чотирьох милях або, може, і дальше...

І пішла вона.

Ішла, як казав. Наперед дорогою, що тяглася між красними левадами, пасовиськами, веселими, зеленими, як рай; відтак уже лихішою і вужчою дорогою між горами. Ішла довго,- нігде ані хатини, нігде людського знаку - пустинею, а відтак... ну, відтак і зайшла, куди післав!

З гір, між котрими ішла сама-самісінька, не здибавши і одної душі людської, вийшла нараз в ліс. І не був се ліс, як той, що покриває Магуру або Рунга, веселий, доступний, але такий, якби його засіяла сама рука бога святого, коли творила світ. Старий, густий, як сито, а темний... ей боже! Його шум заливає воздух і голосний такий, що таки падай і молися, щоби що нечисте не вхопило. І нема ні дороги, ні стежки, що вела би крізь той ліс, лише потік. Тим потоком мала вона зайти аж до млина.

Іде тою водою.

В воді каміння велике, гостре, годі йти; вода рвуча, розпінена, а зимна! - переморожує до кості, ломить ноги! А вилізе з неї, поступить краєм лісу кілька кроків, щоби загрітися в ноги, бо сонце тут ніколи не доходить, то так і спішить назад в воду. Край лісу, де земля якась перемочена, виростає таке, що переросло і розум людський; а високе, а буйне, а сильне... а вона боса!.. Ну!

Лежить дерево грубе, як півхати, звалене бог знає ким, хоче його переступити, а воно під ногами трісь! І вона паде в нього по пояс... спорохнявіле! Старе, пережило своє, упало до землі, де розсипується нетикане, нетикане і сонячним промінням...

Гей, гей, гей, що за дорога! - але так ішла вона; та най не каже як довго. Виходить з того лісу, як з зимної ночі, і входить між дві височезні кам’яні стіни, що мов ждуть на яку людську душу, аби її таки зараз здушити. Так близько себе стоять. Вона одна, а може, і ще така одна, як вона, могла би поруч себе йти - більше ніхто. Вже як тут холодно... зима, та й годі! І як же ж? В воді холод, над водою холод, сонце і звідси щезло... Що се за нещастя? Чи вона заблудила? Не зайшла,- як було треба? Що за нечисте провадить її?

Він казав, що дорога погана, але що відтак уже доб­ра, нехай лиш іде, не затримується нігде... а вже в мли­ні собі спочине та й переночує!

Коли йти, то йти. Лиха дорога не велике діло, лихої дороги їй і не страшно, лише тут страшно... але що вже робити? Вже най наступить кінець. Вона вже хоче іти до кінця, вже не має супокою, аби побачила раз той млин. І чудно їй, і скучно... ні, не здибує нікого... навіть сліду людського... де, де вже сліду людського! Курила би, щоб на душі стало легше, бо і на душу укладається щораз більша якась погань, але і люльки немає. Падала з кілька разів, а люлька десь випала з запаски.