Valse melancolique - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 3

- Або я знаю? Якось так собі. Негарна. Лице змарніле, зі смутними очима...

- Чуєш? - І посіпала мене за рукав. - Се, певно, якась швачка, що терпить вічно на біль зубів і обвиває голову шаллю!.. Що вона казала, Катерино?

- Та що мала казати? Не казала нічого, - відповіла стара.- Питалася, чи тут кімнати до спільного мешкання і чи можна би їх оглянути?

- А ви, Катерино?

- Я казала, що можна, і показала кімнати.

- А вона?

- Оглядала кімнати, роздумувала щось і спитала, чи мешкання тепле, бо вона має фортеп'ян, і грає, і не зносить студені.

- Та-ак! - кликнула Ганнуся. - Вона має фортеп'ян і не зносить студені! Гувернантка якась! Гадає, що я прийму її з фортеп'яном? Таки зараз, аякже! Тут я буду малювати, буду потопати у своїй праці і замість, щоб мене обдавала свята тишина, буду примушена слухати дурних вправ і гам. Ні, danke schon [9] за таку гармонію. Може, будеш ласкава зрозуміти, що се річ неможлива - входити з двома об'єктами в спілку. Се, певно, якась учителька, що мозолиться цілу днину з дітьми, а вечором гримає по фортеп'яні, щоб оживити свої отупілі нерви. Тепер я вже знаю. Шаль поверх шапки, змарніле лице зі смутними очима, чорно убрана... о, ми знаємо сей тип! - І, сказавши се, отворила широко двері від кімнати й поплила гордо в своїм ніби гніві до хати.

Я осталася ще на хвильку в кухні біля старої, задивившись без думки на білет...

За хвильку появилася знов артистка.

- Чого стоїш тут? - спитала. - Що хочеш іще довідатися?

- Та нічого, - відповіла я.

Мені стало маркотно. Я хотіла спротивитися їй. Перший раз у житті спротивитися цілком поважно, а тут я не могла. Хто се був? Якого роду людина? Причина, що вона грала, не промовляла за неї. Хто знає, як грала, скільки грала!.. А тут справді Ганнуся потребувала спокою, я потребувала спокою... Що тут робити?

- І що ще казала? - звернулася до старої.

- Казала, що прийде за два дні й поговорить із паннами.

- А більше нічого?

- Ні. Ага, казала ще: "Тут красно; промовляє до душі..."

Ганнуся отворила широко очі:

- "Промовляє до душі!"- повторила.- Диви, диви... артистична атмосфера зворушила її, але вона... як вона була убрана, Касунечко, як? - усміхнулася свавільно...

- Або я знаю як? - відповіла стара нетерпливо. - От виділа, що якось чорно, що один гудзик її пальта баламкав уже на нитці, і що рукавички на пальцях були порозпорювані чи подерті, а впрочім, що я маю кожного оглядати!

- Жінко, - звернулася Ганнуся вже поважно до мене, - я не приймаю її до спілки! Се моє останнє слово. - І, обернувшись, пішла до хати.

Я сховала білет і пішла за нею. Про те не говорили ми більше.

По обіді закинула Ганнуся лижви [10] на плечі і поїхала на совганку, а я пішла на годину конверзації [11] англійської мови.

В одної старшої англічанки, що вчила по-англійськи, сходилося два рази в тиждень більше дівчат і молодих людей і говорено по-англійськи. Се були для мене найкращі години в моїм житті...

Тут прийшло мені на думку спитатися, чи хто не знає Софії Дорошенко.

Знали її. Одна молода німочка і один студент знали її. Німочка запевняла мене, що "Sophie" [12] - се дама "hochst anstandig und fein", [13] а студент сказав, що вона грає прегарно й лагодиться до консерваторії.

Звідки вона? Не знали. Очевидно, не тутешня, але з її уложення говорила інтелігенція й давала свідоцтво, що вона не пересічна людина.

- Але ж ви її не бачили? - питала мене німочка. - Вона сидить же кожного разу, під час викладів науки гармонії, саме в другім ряді перед вами...

- Ні, я її не бачила.

- Її зараз можна пізнати. Вона держиться просто... гарна і має смутні очі. Але по фризурі [14] можна її вже певно пізнати. Чешеться цілком antique [15] і обвиває голову два рази вузькою чорною оксамиткою, мов діадемою. Взагалі вона з профілю цілком type antique. [16] В неї чоло й ніс творять одну лінію... я мусила її бачити...

- Не бачила.

- То глядіть завтра, побачите її.

Вернувши додому, оповіла я все, що довідалася про неї, Ганнусі.

- Хіба прийняти її? - сказала я.

Ганнуся зморщила чоло, хотіла, очевидно, як звичайно, противитися мені, але, надумавшись, сказала:

- Приглянься їй завтра, а позавтра, як прийде і видасться нам можливою істотою, може, й приймемо.

Другого дня пішла я на виклади науки гармонії і дивилася за "спільничкою".

Добачила її. Небавом по тім, як я усіла на своє місце, явилася й вона і усіла в другім ряді, саме передо мною. Сиділа нерухомо й прислухувалася уважно теорії музики. Я не могла бачити вповні її лице. Бачила лише темне, лагідно лискуче густе волосся, уложене обережно в грубий вузол, і два рази оксамиткою обвиту голову, і потрохи лице з профілю. Профіль був у неї справді чисто класичний. Чоло й ніс творили одну м'яку лінію... Спадисті її рамена надавали їй ціху [17] якоїсь панськості, певності...

Не знаю чому, я неустанно дивилася на неї. Мене неначе тягло до неї, неначе силувало віддати їй цілу свою істоту на услугу або й ще більше: віддати всю ясність своєї душі, натхнути її тим. Сама не знаю, що таке тягло мене до неї...

"Коли б оглянулася! Коли б оглянулася! - думала я неустанно. - Чи я не бачила її вже давніше? Мусила бачити вже, коли сиділа передо мною в другім ряді... Коли б обернулася!.." Вона обернулася. Саме в тій хвилі обернулася перший раз сього вечора й глянула мені просто в очі. Великим, здивованим, майже допитливим поглядом...

Я застидалася і опустила погляд.

Вона не оберталася вже більше сього вечора.

По годині вийшла скорше від мене й зникла мені з очей.

Другого вечора коло шостої сиділи ми обі в сумраці мовчки. В кімнаті було тихо; в коминку горів огонь голосно, і світло полуміні падало червонявою тінню перед коминок і отоманку, на котрій лежала артистка, простягнувшись у цілій своїй довгості.

Була до крайності роздразнена.

Подавалася о стипендію, надіялася з певністю, що одержить її, а тут - не дістала. Спершу просто не вірила. Вона, "das Gluckskind", [18] не осягнула того, що бажала! Коли пересвідчилася в неумолимій правді, плакала своїм сильним пристрасним плачем аж до утоми, аж поблідла. Відтак глузувала собі з того і з себе, а наостанку попала в роздразнений настрій, і від часу до часу переривала мовчанку не то монологами, не то питанням до мене.

Я сиділа мовчки при вікні й дивилася на вулицю.

І я була дуже пригнетена.

Один молодий професор, що приходив на годину конверзації англійської мови, почав горнутися до німочки, неначе забув, що не розмовляв досі з ніким, лише зо мною, що ми були собі найліпшими товаришами і що, почавши дискусію по-англійськи, кінчили її звичайно в матерній мові, бо мали собі стільки сказати, що по-англійськи не находили ще скоро слів, а година проминала, наче мінута.

Чому був такий невдячний? Німочка не вміла так по-англійськи, як я! Правда, запрошувала його раз у раз до себе, обіцювала бог знає що за діла від свого батька, ректора університету; а я така бідолаха супроти неї, що червоніюся вже за п'ятдесят кроків перед ним, не втяла б ніколи такого. Що подумав би він собі? Що сказала б Ганна! О Ганна! Вона не сміялася б, як із першої-ліпшої моєї неповоротності, але, скрививши вуста, лише сказала б: "Почуваєш уже зворушення? Ну, правда, тобі вже по двадцятім, - ergo [19] треба чимскоріше голівку під очіпок пхати!.." Вже як ми любилися і в усім згоджувалися, - в тім ми дуже різнилися. Вона мала багато поклонників, але сама не залюблювалася ніколи. Говорить годинами про них, подивляє в них, що красне, аналізуючи майже всі прикмети їх істот; а проте не чіпається її любов; противно, обсміває їх не раз, як малих хлопців. А вже як розпічне яку працю, то й не згадувати їй про такі речі...