Іще ніч... - Ведмеденко Олег Валентинович. Страница 24

Уважно та неупереджено дослідивши Святе Письмо, ми побачимо, що під час Свого земного служіння Христос застосовував й зовнішні дії під час зцілень, відвідував храм Єрусалимський, називаючи його “дім Отця Мого”, “дім Мій буде домом молитви” тощо. Так само чинили й апостоли.

У книзі “Левит”, 10-ий розділ, 10-ий вірш сказано: “Розрізнюй між святістю й між несвятістю, і між нечистим та між чистим”. Безумовно ж, тілесне богопоклоніння у тому вигляді, як його маємо сьогодні (переобтяжене різноманітними обрядами, церемоніями, церковними звичаями), – це певною мірою результат духовної недосконалості, тяжкого занепаду релігійного життя, превалювання форми над суттю, букви над духом. Але пам’ятаймо, що ми живемо у часи, коли “близько, вже під дверима...” (див. Мф. 24.33). У часи, про які сказано: “І буде останніми днями, говорить Господь: Я виллю від Духа Свого” (див. Дії 2.17). У часи, про які Христос: “Але наступає година, і тепер вона є, коли богомольці правдиві вклонятися будуть Отцеві в дусі та в правді, бо Отець Собі прагне таких богомільців” (Дії 4.23)...

Християнські обряди – це не що інше, як зовнішній одяг Церкви. Церковнослов’янською “обрядитися” – значить “зодягнутися”. І цей одяг необхідний нам, немічним, поки ми іще недосконалі. Так, необхідний! Проте Господь застерігає нас, наголошуючи: чи не важливіше від одягу тіло? А від тіла – душа? Прийде час, і Церква відкине обрядові “костури” і, як колись Давид, “танцюватиме перед Господнім лицем зо всієї сили” (див. 2Цар.(2Сам.) 6.14). Прийде час, і як за часів перших людей віри, Адама та Єви, будемо відкриті, “нагі” перед Господом і не соромитемось (див. Бут. 2.25). Прийде час, і зійде з Неба Господнього, відродиться в серцях наших оновлена Церква, Новий Єрусалим, що його бачив у видінні Іван Богослов: “А храму не бачив я в ньому...” (див. Об. 21.22).

Прийде час... Але станеться це не тому, що хтось виб’є оці підпори, зірве цей одяг чи розорить цей храм. Не обманюйтеся, Бог осміяним бути не може! “Не силою й не міццю, але тільки Моїм Духом, говорить Господь Саваоф” (Зах. 4.6).

КРАЇНА БЛУКАННЯ

Запитання: У четвертому розділі книги “Буття” читаємо, що першими людьми на землі були Адам і Єва, і що народилися їм два сини: Каїн та Авель. І убив Каїн брата свого Авеля, і вигнаний був з-перед лиця Господнього, і осівся у країні Нод, і “Каїн пізнав свою жінку, і стала вона вагітна, і вродила...” (Буття, 4 розділ, 1–17 вірші).

Звідки ж узяв Каїн жінку собі, якщо окрім Адама та Єви нікого на світі іще не було? І що то за країна Нод, куди він пішов?

Відповідь: Біблія – книга духовно-символічна. Про це свідчить нам саме Слово Боже:

“Послухай, мій люду, науки моєї, нахиліть своє вухо до слів моїх уст, – нехай я відкрию уста сво ї приказкою ,

нехай стародавні прислів’я я висловлю! (синодальний переклад: “Відкрию уста мої в притчі та виголошу гадання вікодавні”)” (Псалом 77(78), 1–2 вірші).

“Ц е все в притчах Ісус говорив до людей, і без притчі нічого Він їм не казав,

щоб справдилось те, що сказав був пророк, промовляючи: «Відкрию у притчах уста Свої, розповім таємниці від почину світу!»” (Євангеліє від Матвія, 13 розділ, 34–35 вірші).

Основний принцип каппадокійської школи богослів’я, що його офіційно визнає православна церква, виражений святим Григорієм Богословом: “Крізь букву проникай у внутрішнє!” На базі цього основоположного правила екзегетики (науки про тлумачення Святого Письма) ми й розглянемо вищенаведений уривок. Але для цього нам спочатку необхідно відповісти на запитання: Кого символізує жінка у біблійній мові? А кого – чоловік?

Жінка мовою символів – це життя, чуття, церква. Чоловік же відповідно – віра, розуміння, Господь. Жінка покривається чоловіком (життя – вірою; чуття – розумом; Церква – Христом). Чоловік же “покривати голови не повинен (віра й розуміння наші мусять бути відкритими, як і сказано: “Кожного, хто Мене [Христа] визнає перед людьми, того перед Небесним Отцем Моїм визнаю й Я. Хто ж Мене відцурається перед людьми, того й Я відцураюсь перед Небесним Отцем Моїм” (Матвія, 10 розділ, 32–33 вірші))” (Перше послання апостола Павла до Коринфян, 11 розділ, 7 вірш).

Із вищенаведеного видно, що коли ми читаємо у першій книзі Біблії “Буття” оповідь про Адама і Єву, то мова тут іде не стільки про персоналії, скільки про взагалі перших людей віри, про першу Церкву Божу. А також стає зрозумілим і те, що насправді не місив Бог глини у кориті і не ліпив із неї Адама, і не вдував йому в ніздрі через соломинку дух життя, як це так, або приблизно так твердять представники буквалістичного напрямку у тлумаченні Святого Письма, про яких сказав апостол Павло:

“Настане-бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували.

Вони слух свій від правди відвернуть та до байок нахиляться” (Друге послання апостола Павла до Тимофія, 4 розділ, 3–4 вірші).

Під образом земного Адама зображені у Біблії ті представники цивілізації перших людей, які піднялися на висоту духовної досконалості, торкнулися самої суті величного задуму Творця Неба й землі, всього видимого і невидимого, – ідеї обоження творіння. Ті, які зійшли на височину віри в Єдиного Бога, – віри смиренної, чинної любов’ю. Які піднеслися до вершини здобуття райської благодаті Всесвятого Духа і таким чином причастилися животворчих плодів духовного Едему: призволилися плодів з “древа життя” волі Божої, пізнання добра через добро. Діткнулися надмирної благодаті, вселенської енергії Любові, – вкусили радість єднання із Божеством.

Історію перших людей віри чудово висвітлює преподобний старець Серафим Саровський у відомій своїй бесіді з Миколою Мотовиловим. Наведу лишень уривок із неї:

“Ми, в теперішньому часі, через нашу майже всезагальну холодність до святої віри в Господа нашого Ісуса Христа та через неуважність до діянь щодо нас Його Божественного Промислу до того дійшли, що, можна сказати, майже зовсім відійшли від дійсно християнського життя... Надто вже ми зробилися неуважними до справи свого спасіння, від чого й виходить, що ми і багато слів Священного писання сприймаємо не в тому розумінні, як би належало ...

Ось, наприклад: багато хто тлумачить, що коли у Біблії говориться – «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, – і стала людина живою душею» (Бут. 2.7), то ніби це означало, що в Адамі до цього не було душі й духу людського, а було буцімто лише тіло одне, сотворене з пороху земного...

Невірне це тлумачення, бо Господь Бог сотворив Адама з пороху земного у тому складі, як святий апостол Павло стверджує: «...а непорушений дух ваш, і душа, і тіло нехай непорочно збережені будуть...» (Перше послання апостола Павла до Солунян, 5 розділ, 23 вірш). І усі ці три частини нашого єства створені були з пороху земного (з природних хімічних елементів землі, природним же шляхом розвитку, еволюції), і Адам не мертвим був сотворений, але діючою тваринною істотою (неандерталець, кроманьйонець, Гомо Сапієнс), подібною до інших живучих на землі одушевлених Божих створінь.

Але ось в чому сила: якби Господь Бог не вдихнув потім в лице його цього дихання життя, тобто благодаті Господа Бога Духа Святого, що від Отця походить і в Сині перебуває, і ради Сина в світ посилається, то Адам (перші люди), як би не був він досконало сотворений у порівнянні з іншими створіннями, будучи вінцем творіння на землі, усе-таки залишився б не маючим всередині (у серці своєму) Духа Святого, Який возводить його (людину, народжену згори, одухотворену, осяяну Божественним світлом Благодаті) в Богоподібне достоїнство (на висоту бачення духовними очима слави Господньої, відчуття у серці своїм присутності Божої; на вершину молитовного предстояння, споглядання, єднання з Божеством – на вершину святості), і був би подібним усім іншим створінням, які хоча й мають тіло, і душу, і дух, що належать кожному за родом їх (у тому числі і т. зв. роду “Гомо Сапієнс” – “Людини Розумної”), але Духа Святого всередині себе не маючим...”