Оповідання - Коцюбинский Михаил Михайлович. Страница 15

«Де ж це він на­час­ту­вав­ся?»

Чоловік той і роз­повів: «Їхав він, - ка­же, - до іванівсько­го по­па і всту­пив по до­розі до мальова­ної корч­ми, не зна­ти за чим. А там пи­ли якісь - хто йо­го роз­бе­ре, чи во­но пан­ки, чи ци­га­ни… От він з ни­ми й по­чав про своє: і як тре­ба по-людсько­му жи­ти, і чо­му неп­рав­да у світі по­ве­ла­ся. До­ба­ла­ка­лись до то­го, що Кар­по під стіл ізва­лив­ся… Ба­чу, - ка­же, - діло по­га­не, вивів йо­го з корч­ми, глип - аж не­ма ко­ня. Ну, на­ро­бив я га­ла­су… Сю­ди-ту­ди - шу­кай вітра в полі… Тоді я йо­го на свої са­ни й привіз…»

«Давайте ра­ду»,- бла­гає Кар­пи­ха.

Стягли ми з Кар­па сви­ту, пок­ла­ли на постіль - хай прос­питься, а самі на ко­ней і май­ну­ли на розвідки.

Повернули аж на дру­гий день, з по­луд­ня вже бу­ло, ні з чим, звісно…

Тільки я в ха­ту - су­не Кар­по до нас, а сам схуд, зчорнів, як з хрес­та зня­тий.

Ere,- ка­жу, - отак наші по-людсько­му жи­вуть…»

Глянув він на ме­не - та так жалібно, аж за сер­це вхо­пив.

«Ні, - ка­же, - це вже по-сви­ня­чо­му вий­шло… не вмів я по-людсько­му жи­ти… Не для нас во­но…»

«Хіба ж я не ка­зав?»

Повісив го­ло­ву, мов­чить.

А тут біда: піп пра­вить п'ятде­сят кар­бо­ванців за ко­ня, той чо­ловік, що по­зи­чив гроші, теж на­посів, у суд хо­че по­зи­ва­ти, а до тес­тя й не ри­пай­ся - та­кий сер­ди­тий.

«Що, - ка­же, - по­жив по-людсько­му, одмінив кров? От не­хай пу­щу йо­му кров з но­са, тоді по­ба­чу, яка во­на в нього те­пер…»

Довелось те­ли­цю спро­да­ти і но­вий ко­жух. Звівся ніна­що, а довгів не спла­тив… Ко­ня­ка, прав­да, знай­шла­ся - так окаліче­на на всі чо­ти­ри но­ги, за вісім кар­бо­ванців про­да­ли жи­дам во­ду во­зи­ти.

Питаєте, чи за­поміг хто? Де там! Глу­зу­ють іно з Кар­па, сміються:

«Маємо, - ка­жуть, - зас­туп­ни­ка… Дар­ма, що в нас не кров, а юш­ка з кар­топлі, за­те в Кар­по­вих жи­лах те­че аж двісті тітчи­них рублів і по­по­ва ко­ня­ка…»

Навіть діти з-за тинів драж­нять:

«Дядьку Кар­пе! Яка кров з пи­ва? Чи та­ка, як з го­ро­ху?»

Отоді на Кар­па й на­па­ло. Спох­мурнів він, мов­чаз­ним став, вов­ку­ва­тим. По­ки бряж­ча­ли ще тітчині кар­бо­ванці, бу­ло, й за хо­лод­ну во­ду не візьметься, - ду­ма­ли, навіки зле­дащіє лю­ди­на, а то так зра­зу за­па­ливсь до ро­бо­ти, що аж го­рить йо­му з-під рук. Цілий день - од світан­ня до смер­кан­ня - тов­че со­бою, та все з люльки пах­кає, та все пах­кає, мов па­ро­вик… Цілу зи­му то в по­па, то в па­на ціпом ма­хав, не нах­ва­ляться їм, та­кий робітний, а на вес­ну пішли ми на зарібки… Вже він і дов­ги спла­тив, і про­цент вер­нув, вже й ко­ро­ва стоїть на оборі, а й досі веш­тається по зарібках. І так-то вже щи­ро пра­цює, так зав­зя­то бе­реться до ро­бо­ти, мов що пе­че йо­го все­ре­дині… Он гляньте, - закінчив Мак­сим своє оповідан­ня, по­ка­зу­ючи на Кар­па, - як ста­рається!..

Я гля­нув на Кар­па. Не роз­ги­на­ючись, гу­пав він трам­бов­кою, і за кож­ним ра­зом, як важ­ка ко­лод­ка спа­да­ла на зем­лю, з гру­дей йо­го вилітав ко­рот­кий і різкий свист. Буйні краплі по­ту ко­ти­ли­ся з-під ру­дої шап­ки по йо­го чо­лу й па­да­ли на зем­лю, як го­рох. На кру­то­му чолі наб­ряк­ла жи­ла, - ви­яв­ля­ючи ве­ли­ку нап­ру­женість; якась ди­ка, не­по­га­мо­ва­на енергія ке­ру­ва­ла йо­го ру­ка­ми, який­сь во­гонь, зда­ва­лось, па­лає все­ре­дині цієї лю­ди­ни, об'явля­ючись синім дим­ком з ко­рот­кої люльки.

- Гей, Кар­пе, - гук­нув жар­тов­ли­во Мак­сим,- ста­рай­ся мені, не лінуй­ся… Ро­би п о-л ю д с ь к о м у…

Карпо зу­пи­нив­ся на хви­ли­ну, гля­нув з до­ко­ром на Мак­си­ма й нічо­го не од­повів. Він тільки крут­нув куд­ла­тою го­ло­вою і ще з більшим зав­зят­тям за­гу­пав трам­бов­кою, не­мов хотів за­би­ти в зем­лю щось йо­му до­куч­ли­ве й во­ро­же…

Я за­мис­лив­ся.

А навк­ру­ги бу­ло так гар­но, так радісно. У чистій і ніжній, як ло­но ко­хан­ки, бла­киті, в мо­гутній хвилі жит­тя, що лед­ве ви­яв­ля­лось таємним тріпотінням соків, на теп­ло­му й за­паш­но­му ди­хан­ню вес­ни бу­ло так ба­га­то ра­дості, по­чу­ва­лась та­ка пов­на гар­монія.

«Чи ско­ро ж діжде­мо гар­монії й в людсько­му житті?» - ви­та­ла на­до мною дум­ка…

1900, Чернігів

ПОМСТИВСЯ

«Стиха, сти­ха Ду­най во­ду не­се…», а ще тихіше, ще спокійніше над пиш­ним Ду­наєм. Півден­не повітря, уб­рав­ши в се­бе, мов губ­ка во­ду, усі проміння сон­ця, ви­сить трем­тя­чи­ми грудьми над чу­до­вим краєви­дом, ти­ся­ча­ми сліпу­чих іско­рок об­си­пає ши­ро­ку річку, що лед­ве помітно для ока гой­дає свою жов­ту во­ду ме­жи піску­ва­ти­ми бе­ре­га­ми… А на ру­мунсько­му боці, ген-ген по­над ти­хим Ду­наєм, зе­ле­ною ла­вою прос­тяг­ся ку­че­ря­вий гай вер­бо­вий і стоїть на варті поміж річкою та шпи­час­ти­ми го­ра­ми, що бла­кит­ни­ми тіня­ми ляг­ли на бла­кит­но­му небі і при­ко­ву­ють до се­бе очі і ваб­лять у свою да­лечінь імлис­ту…

Вечоріло. Здо­ро­ве па­ла­юче сон­це зу­пи­ни­лось над Га­ла­цом, над ти­ми щог­ла­ми незлічен­ни­ми, що но мріють вер­шеч­ка­ми в імлистій бла­киті, над ти­ми плав­ня­ми роз­ло­ги­ми, що зе­леніють в да­ле­чині ви­со­ким ко­ми­шем…

По цім боці Ду­наю, де роз­ки­ну­лось м[істо] Рені, над са­мою річкою сиділо двоє лю­дей. Клун­ки з прив’яза­ним до них ка­зан­чи­ком, що ле­жа­ли ос­то­ронь на пісоч­ку, за­по­ро­шені чо­бо­ти й одіж свідчи­ли, що то по­до­рожні. Оден з їх, одяг­не­ний в ши­рокі сині ша­ро­ва­ри та мол­ду­ванський ка­паран, мав не більш як двад­цять п’ять літ. Від білої качали, на­су­не­ної ма­ло не на бро­ви, ви­раз­но відби­ва­лось смуг­ля­ве енергічне об­лич­чя з ор­ли­ним но­сом, з тро­хи гру­би­ми ус­та­ми під чор­ним ву­сом, з ка­ри­ми очи­ма, що, повні смут­ку й за­ду­ми, ви­зи­ра­ли з-під гус­тих брів.

Товариш йо­го - лю­ди­на літ під со­рок - на­сам­пе­ред бив у вічі буй­ним ру­дим во­лос­сям на го­лові, дов­ги­ми роз­куй­овд­же­ни­ми ву­си­ща­ми та не­го­ле­ною бо­ро­дою, що, мов щітка, стир­ча­ла ру­дою ще­ти­ною. Бліде, мов на­ли­те чим, об­лич­чя йо­го бу­ло зібра­не в дрібненькі зморш­ки і сли­ве не ожив­ля­лось мут­ни­ми си­ви­ми очи­ма.

Подорожні щой­но ви­ку­па­лись. Ру­дий роз­гор­тав ще мокрі ву­са, з яких стіка­ла во­да, та застьобу­вав свою без­барв­ну піджа­чи­ну, що враз з та­ки­ми ж пош­ма­то­ва­ни­ми шта­на­ми, за­бу­чавіли­ми кап­ця­ми на бо­су но­гу та за­яло­же­ним каш­ке­том скла­да­ла йо­го мізер­ну одіж.

- А-а! доб­ре!.. - пок­рек­тав ру­дий. - А глянь-но, Сви­ри­де, як во­да піджи­ває!.. - звер­нувсь він до то­ва­ри­ша.

- Десь у вер­хо­вині дощі ви­па­ли, - відповів Сви­рид. - Труд­но нам бу­де, Лу­ко, че­рез Прут пе­ре­хо­пи­тись у Мол­да­ву, бо й Прут, ма­буть, стоїть пов­ний, як по­весні…

- Не жу­рись, ко­за­че! Най тії жу­ряться, що гроші ма­ють… Од­но по­га­но: во­да роз­ли­ває, а в горлі по­су­ха! Але ми за­раз по­ра­ди­мо на се, - ка­зав Лу­ка, при­со­ву­ючи до се­бе чи­ма­лу баньку з ви­ном та при­яз­но всміха­ючись до неї. - Три ока джіну! поміть собі!.. - Лу­ка прик­лав баньку до ро­та і з усмішкою ра­юван­ня на змарніло­му ви­ду по­жад­ли­во по­чав дуд­ли­ти з неї. - А-а! бун джін! [23] Доб­ре ви­но… На, пий!.. Доб­ре ви­но, ка­жу… а бу­ло ко­лись, бра­те мій, що я на та­ке ви­но й не гля­нув би… Угорське, шам­пан бла­го­род­ний, порт­вей­н, бор­до - от мої трун­ки… Бу­ло ко­лись: йо­го бла­го­родіє, по­ру­чик Лу­ка Йва­но­вич, дідич подільський, а те­пер… бо­сяв­ка, дідич ринш­то­ку місько­го, ма­тульняк-за­во­ло­ка!.. [24] Дай-но, бра­те, ще джіну… Отак! Ти чо­му не п’єш? Пий, за­ку­шуй; от тобі бринд­за, пе­рець… їж, покіль є що їсти! Е, бу­ло ко­лись… А знаєш, ко­го я зустрів отут у Ре­нях?.. Ні, зро­ду не вга­даєш… Та й як тобі вга­да­ти, ко­ли ти і в вічі її не ба­чив, а ме­не оце два місяці, ли­бонь, як зустрів на ма­тулі?.. Іду я собі по джін оцей до шин­ку, ко­ли ба­чу - стоїть на по­розі мо­ло­ди­ця… Як гля­нув я на неї, так і впізнав відра­зу. Во­на! Ко­хан­ка ко­лиш­ня!.. Змарніла тро­хи, схуд­ла, та ли­шив­ся той стан гнуч­кий, ті очі гли­бокі, що, здається, усе ба­чать, що в те­бе за­хо­ва­но в серці від се­бе навіть… Во­на зир­ну­ла на ме­не, та не впізна­ла, ма­буть, бо й не во­рух­ну­лась з місця… Мені ніяко­во бу­ло за­ба­ла­ка­ти до неї, бо, бач… та­ке бу­ло ме­жи на­ми: п’ять літ оце ми­ну­ло, бра­те мій, як я не з баньки круж­ляв, як те­пер, і не з ма­тульня­ка­ми гу­ляв, а в бла­го­родній кум­панії дво­рянській роз­ли­вав ви­на кош­товні, мов во­ду тую… Бо бу­ла, бра­те мій, і зем­ля своя, і двір, і че­ляді пов­но… ска­за­но, дідич… Бу­ло, та збігло, не знать ку­ди поділо­ся… отак, ф’ю-у!.. та й не­ма… Так що ж я мав ка­за­ти? Еге, про дівчи­ну. Са­ме за рік пе­ред тим, як жи­ди заб­ра­ли за довг усе май­но моє, ста­ла в мамєньки моєї за по­коївку дівчи­на од­на. Оця са­ма, що зустрів у Ре­нях… Гар­на бу­ла дівка, та­ка гар­на та свіжа, що ме­не, бу­ло, аж ко­ло сер­ця за­пе­че, як гля­ну на неї… А гор­да та пиш­на, й не прис­ту­пай!.. Я ко­лись до неї - а во­на як сту­со­не ме­не в гру­ди!.. Ме­не - дво­ря­ни­на!.. Ще й відпра­ви­тись хотіла, та ма­ти не пус­ти­ла. Че­кай же, ду­маю собі, зав­зя­лась ти, завізьмусь і я… Роз­сер­див­ся спер­шу… та­кий ли­хий та сер­ди­тий, що й не прис­ту­пай… Ли­ше гри­маю на дівку. А далі, бра­те мій, по­ти­хенько, по­ма­ленько по­чав я укоську­вать її… То сло­вом щи­рим обізву­ся, то гос­тин­ця при­ве­зу… От моя дівчи­на й за­ли­ши­ла бри­ка­ти­ся… Кру­тив я, вертів я, мов ту ри­бу на гач­ку во­див, по­ки не діп’яв сво­го… І жив я отак, бра­те мій, мов у раю, щось з півро­ку… Тут тобі бен­кет без­пе­рес­тан­ку, день у день, кум­панія гар­на, ви­но, аж шу­мить, ллється, кар­ти, роз­коші всякі… а тут дівчи­на при­гор­тає, ду­шу ви­вер­тає своїми очи­ма гли­бо­ки­ми та синіми, мов мо­ре в го­ди­ну… Дай-но, бра­те, джіну! Х-хе! бун джін!.. Не­дов­го я ра­ював стак. Поміти­ла мамєнька моя покійни­ця, що по­га­но з дівкою, по­ра­ди­лись ми - й відпра­ви­ли її… А тут не­за­ба­ром поп­ро­да­ли усе доб­ро моє за довг, мамєнька по­мер­ла, то­ва­риші відцу­ра­лись, і ли­шивсь я оден як па­лець, без гро­шей, без за­хис­ту… Е, що я бре­шу? без за­хис­ту! За­хист був: від шин­ку до шин­ку, від Сру­ля до Мош­ка - скрізь своя ха­та, скрізь свої лю­ди!.. Нап’юся гар­но, висп­люсь ще кра­ще: рівчак під бо­ки, камінь під го­ло­ву, не­бом за­гор­ну­ся - сплю, всі ми­най­те йо­го сіятельство, па­на ма­тульня­ка, діди­ча місько­го ринш­то­ку!.. Приїзди, Сви­ри­де, в гості: прий­му те­бе у власній гос­поді так, що й не здя­куєшся!.. А ти чо­го си­диш сум­ний та, мов сич той, на­пи­жив­ся?.. Пий та не жу­рись! Най тії жу­ряться, що по дві со­роч­ки ма­ють, а хто має од­ну - кинь ли­хом об зем­лю та пий, по­ки й ос­танньої не поз­бу­деш­ся!..