Назар Стодоля - Шевченко Тарас Григорович. Страница 8

Назар. Знаю, моє серденько, знаю! Як любо, як мені ти говориш! Промов ще раз, обійми мене. (Обнимаются, целуются.) Ще, ще один, останній раз. (В изнеможении кладет ей голову на колени.)

Галя. Як мені весело з тобою! Чи воно усе так буде весело? скажи мені, Назаре.

Назар (не поднимая головы). Увесь вік!

Галя. Куди ж ми поїдемо?

Назар. У рай.

Галя. Я се знаю; та де ж він?

Назар (подняв голову). Не питай мене тепер; я нічого не знаю. Ми поїдемо туди, де нема і не буде ні полковника, ні батька твого, де тільки одна воля, одна воля та щастя. О, як ми будемо гарно жити! Збудую тобі хату світлу, світлу та високу, розмалюю її усякими красками - і чорними, і блакитними, і зеленими, усякими, усякими, наряжу тебе у шовк та в золото, посажу тебе на золотім кріслі, мов кра­лю, і довго, довго, поки вмру, все любоватимусь тобою. Та чи вмру ж я коли-небудь? Ні, я ніколи не вмру! Коли ти будеш зо мною, то смерть не посміє і в хату нашу заглянуть.

Галя (грустно). Ох, ні, Назаре, не кажи так! Мені страшно стало, і серце так защеміло, так заболіло, неначе чує не­до­бру годину або яке горе.

Назар. Яке горе? Де воно? Для нас нема його на цілім світі

Галя. Не знаю, Назаре; тільки мені щось на серці так важко, так гірко... Я все думала про тата.

Назар. Нащо ж ти об йому думаєш? Не думай, і весело буде. Знаєш, як приїдемо ми у Кодак... Се запорозький город... От як приїдемо, мерщій у церкву, повінчаємось; тоді і сам гетьман нас не розлучить, і будемо довго, довго там весело жити. Ти будеш пісні співати і танцювать, а я буду грать на бандурі і розказувать тобі про славні діла козацькі, про Са­ву Чалого, про Свирговського, про всіх, про всіх жвавих ко­за­ків наших. Далі мені вигодуєш сина, молодця чор­но­брового, пошлемо його в Січ; там поставлю його перед ко­за­цькою громадою і скажу: «Любуйтеся, дивітеся: се мій син. Мені його вигодувала, викохала моя Галя, такого моло­дця!» Що, весело? Галя. Весело, мій Назаре, мій милень­кий, а серце все-таки болить. Мені здається, що тато вже прокинувсь і мене о шукає.

Назар. Бог зна об чім думаєш ти! Ось зараз будуть коні, і вони нас не найдуть, хоть нехай усю землю перевернуть. Не журись же, моя ластівко!

Галя. Знаєш що? Ходім додому, розбудим його, станем перед їм на коліна... Він нас простить: він мене любить.

Назар. Хіба ж я його не просив, хіба ж не ставав перед ним на коліна! Адже ти бачила?

Галя. Бачила, ти просив... Назаре, він мій батько.

Назар. Лучче б не знать такого батька.

Галя. Ти сердишся, Назаре! Не сердься, мій милий, мій чо­рнобривий. Подивись, я весела, я не жалкую, що покинула... Поцілуй же мене, мій соколе ясний, орле мій сизокрилий! (Обнимаются и целуются.)

Назар. О моя радість, мій сон чарівний! Не журись, се­рденько! Скоро ми полетимо так, що не дожене нас і вітер. А ніч-то, ніч! Неначе празникує наше щастя. Тиха, світла, як твої ясні очі. Ти не боїшся? Побудь тут одна. Я піду по­ди­влюсь на дорогу.

Галя. Ні, не боюсь.

Назар. Чого ж ти знов зажурилась?

Галя. Так, нічого. Я згадала покійницю няньку. Вона мені розказувала, що в сій корчмі давно який-то запорозький старшина ночував, а на другий день найшли його в Тясмині; і що тут Богдан зустрічав сина свого Тимофія, як козаки везли його з Молдавії, покритого червоною китайкою; і що тут запорожці вирізали жидів. З тії години ніхто в їй не жив: усе ніччю ходять мертві жиди... Ух, як страшно тут!

Назар. Тобі твоя нянька бог зна чого наговорила.

Галя. Вона божилась, що правда. Не ходи, лучче останься зо мною, або ходім обоє. Мені важко і на минуточку розрізниться з тобою.

Назар. Я не піду... Ти не змерзла?

Галя. Ні, твоя шапка така тепла. (Снимает шапку с ног и це­лует.) О, моя мила шапка! Надінь її: і ти замерз.

Назар. Надінь ти. Я подивлюсь на тебе, яка ти в козацькій шапці. (Она надевает шапку. Назар любуется.) Чудо!.. Чорні уси, шаблю дамаську, пістоль за пояс - і козак хоч куди. (Целует ее.) Козаче мій чорнобривий!

Галя (надевает ему шапку). Отак краще! Постій, я пришпилю стьонжку. Знаєш, як на весіллі бува у молодого?

Назар. Се ти ще й завтра зробиш...

Галя. Ох, тривай! Я й забула. Адже я таки взяла з собою і хустку, що для тебе вишивала. (Вынимает из-за пазухи бе­лый, шитый красным шелком платок и подает Назару.) Що, хороша? Я сама вишивала, і гроші на шовк сама заро­бляла.

Назар. Спасибі, серце моє.

Галя. Чи не заспівать оце пісню про хусточку, що я в Чигрині у дядини чула?

Назар. Коли весела, заспівай.

Галя. Ні, не весела, та мені сидіть уже остило. Слухай же.

(Выходит на край сцены.)

Назар стоит задумавшись.

Галя. Чого ж ти зажурився? То не треба було б і співать...

Назар. Нічого, серце моє. Возьми свою хустку. (Подає їй хустку.) Завтра знову подаруєш.

Галя. Нащо вона мені? Розірви, коли вона тобі нелюба; я другу вишию. (Печально.) Тільки не знаю коли. (Плаче, по­мо­вчавши.)

Назар. Не плач, моє серце. Дивись, я не журюся.

Галя. Не журишся? А чого ж ти плакав? Ти щось знаєш, та не хочеш сказать. Скажи ж, мій голубе, мій орле сизо­кри­лий, скажи, моє серце!

Назар. Знаю, знаю, моя голубко, що я найщасливіший на світі.

Галя. Ба я щасливіша за тебе. Ніколи ж не буду співать про хустку: цур їй!

Назар. Я тебе вивчу другу, веселу-веселу та хорошу.

Дивляться одно на другого і цілуються.

Хома і Стеха крадуться із-за [стіни].

Хома. Сюди! Ось де вони! Сюди!

Галя. Батько!.. Пропала я!

Стеха (пробігає коло їх). Полковниця! Полковниця!

Назар мовчки бере лівою рукою Галю, а правою виймає ша­блю. Хома торопко веде на його челядь. Стеха ховаєть­ся.

Хома (скаженіє). Цілуйтеся, цілуйтеся, голуб’ята! (До че­ля­ді.) Киями його, собаку! Чого ж стали? Беріть, рвіть його!

Челядь торопіє.

Назар. Хто хоче в домовину, виступай на мене. (До Хоми.) Ти чого хочеш?

Хома. Смерті твоєї, злодію!

Назар. Нащо ж ти собаками цькуєш? Возьми сам, коли хочеш.

Хома. Я рук паскудить не хочу. Беріть його! О, пес поганий! Я розірву тебе!

Б’ються на шаблях.

Галя (пада між ними на коліна). Тату, тату! Убий, убий мене! Винна я; я прогнівила тебе... Убий же мене, таточку, та не бери з собою!

Хома. Цить, кошеня крадене!

Назар (Хомі). Цить, сатано люта!

Хома. Дочку оддай!

Галя. Не оддавай, не оддавай! Я утоплюся!

Хома. Топись, гадино, поки не розтоптав я тебе!

Галя. Топчи, души мене: я твоя дитина!

Хома (до челяді). Беріть його! Я вас перевішаю! Я вас золотом окую!

Челядь поривається на Назара.

Галя. Одурить! Одурить!

Хома. Не одурю! Не скавучи, зінське щеня!

Напада на Галю. Назар заступа її.

Челядь напада на Назара ззаду і крутить йому руки.

Хома. Ха-ха-ха! Вовче, вовче! чому ж ти не рвеш нас?

Назар. Цить, жабо погана!

Галя (перед Хомою на колінах). Тату, тату, кате мій! Я розірву тебе - я день і ніч плакатимусь на тебе! Танцювать, плакать буду! Чого забажаєте, все робитиму - не вбивай його! Я за полковника піду...

Назар. Галю!

Галя. Ні, ні... (Зомліла, падає.)

Хома (до челяді). Чого ж ви дивитесь? Нехай здиха со­ба­ка, а ви тим часом шкуру зніміть.

Челядинець замахнувсь києм на Назара.

Хома. Стривай! Ми не татари. За що його убивать? Чи єсть у кого вірьовки, пояс або налигач - що-небудь, скру­тить йому руки й ноги?

Челядь крутить поясами Назара.

Стеха (падає коло Галі зомлілої). Ох, моя пташечко, моя лебідочко! Чи я ж знала, що так станеться? Прокинься, моя зозулечко, моя ластівочко!