Поезії - Шашкевич Маркиян Семенович. Страница 6

[Кінець 1833 - початок 1834]

ПОТІК І РІКА

Потік, з громом шумно із гори текучий,

Сміявся з Ріки, в той час тихенько ідучой.

А як сніги згибли, верх води не дав,

То із того Потоку Поточок лиш став.

А що гірше, що біг прудким перше скоком,

Оплившись з Рікою, не був вже Потоком.

Хто з шумом в світі сам ся величає,

Вже добру славу сам си розганяє.

РОЗПУКА

Поза тихими водами

Сумно та й смерклося;

О, як голос меж горами,

Щастя розбилося!

Летить ворон чорнокрилий, -

За ним загуділо;

Щастя моє, гаразд милий

Навіки зниділо.

Тяжко голубу малому

Гори перебити,

Ой ще тяжче безродному

На сім світі жити.

Ти, зозуле сивенькая,

Закуй ми сумненько,

Най розпука та й лютая

Вирве ми серденько.

1837

РУСЬКА МОВА

Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила,

Руська мати нас любила:

Чому ж мова єй немила?

Чом ся нев встидати маєм?

Чом чужую полюбляєм?..

СИН ЛЮБИМОМУ ОТЦЮ

Гадка моя, як буйний весною вітрець,

Зводиться, легким крильцем злітає,

Несесь сторонами в далеч, де отець,

Голубонько сивий, пробуває.

Живе в печалі. Боже! коли б в радості

Вік тихо, весело єму проживати,

В гаразді, здоровлю, в любой солодості

Цвітами щастя житє огортати.

Отче, ох отче! Сли ся мені придало

Дні житя твоєго полином згірчити,

Сли коли око твоє жалем запало,

Сли-м був нещасен серце закервлити,

Прости ми, отче, прости! Бач, я ся каю,

Жалем серце бідне моє прозябає,

Твої ноженьки сльозами зливаю,

Ах! прости синові, най не загибає.

[1833]

СЛОВО ДО ЧТИТЕЛЕЙ РУСЬКОГО ЯЗИКА

Дайте руки, юні други,

Серце к серцю най припаде,

Най щезають тяжкі туги,

Ум охота най засяде.

Разом, разом, хто сил має,

Гоніть з Русі мраки тьмаві;

Зависть най нас не спиняє,-

Разом к світлу, други жваві!

СТАРИЙ І МОЛОДИЙ ЛИС

Молодий Лис, котрий ще стрільця не знав,

Утішився, як нову красну шерсть дістав.

А старий рік:

«Безпечність тих ліпот не любить,

Не тішся ними: сеся красота нас губить».

Не все, що красне,

Єсть для нас щасне.

СУМРАК ВЕЧЕРНІЙ

Сонце ясне померкло, світ пітьма насіла,

Вшир і вздовж доокола сум ся розлягає,

Чагарами густими тьма вовків завила,

Над тином опустілим галок гамор грає.

Там, нещасен, думаю тяжко, мов могила

Серед степу опівніч сумненько думає.

Згадка в душі печальній тужно згомотіла,

Бо сплинули радощі, як Дністер спливає!

Нависло ясне небо чорними хмарами,

Тяжкими густі бори склонились тугами,

Зойкнули дуброви, і ліси застогнали.

Весело ми з тов гудьбов та й з тими лісами,

Мило ми з буйним вітром, з блудними марами,

Студена тая доля к серденьку припала.

[До 1837]

ТУГА

Крутий берег, по березі трава зелененька,

Серед трави край берега калина червенька.

Своє гіля буйненькоє сумно в воду клонить,

Своє листя дрібненькоє по водоньці ронить.

Скоро смеркнесь, голуб сивий сюди прилітає,

Нічку гуде, нарікає, ранком ізлиняє.

Нічку плаче, жалкуєся, рясні сльози ронить,

На розсвіті ізлиняє, в темні ліси гонить.

На темнії ліси гонить та й зворами блудить,

Там горює, униває, тяжко серцем нудить.

Весна одна перецвіла, минула і друга,

Вже і третя засіяла, не минає туга.

І все голуб прилітає, на гілі сідає

І головку к листям тулить, плаче і ридає:

«Де злетіла-сь, голубонько, сивенька, миленька?

Щезла-сь з ними, лишилася година сумненька.

Ні тя мислями змислити, ні думков здумати,

Ні очами тя глянути, лиш згадков згадати.

Світ ми мерзкий, нічка мила, голублюся з тьмами,

Мари - дружба, ліси - хата, гоню за зморами.

А бодай ви, лихі води, в лугах заблудили,

Що ви мою ясну зорю та під себе вбили.

Люта би вас буря в мраку та дрібну розбила,

Та й дрібну мраку розбила, сліду не лишила.

А бодай вас жарким літом дуга випивала,

А зимою студінь люта навік ледом стяла.

Ой ти, водо, ти бистрая, лиха розлучнице,

Поган-татар нехай гидке в тобі миє лице.

Щастя моє перебилось, доля вже минула,

Мов ластівка скорокрила в безвісти злинула».

ТУГА ЗА МИЛОЮ

Із-за гори, із-за ліса

Вітрець повіває;

Скажи, скажи, тихий вітре,

Як ся мила має?!

Чи здорова, чи весела,

Личко рум'яненьке,

Чи сумує, чи горює,

Чи личко блідненьке?

Бо я тужу, бо я плачу,

Сльозами вмиваюсь,

Веселої годиноньки

Вже не надіваюсь!

Коби мені крильця мати,

Соколом злетіти,

Тяжку тугу із серденька

При милій розбити!

Ой літав би-м, ой літав би-м

Щодень і щоночі,

Щоб ся милій у сивенькі

Надивити очі.

Ой літав би-м, ой літав би-м

Зорями ясними,

Щоб мені ся натішити

Ручками білими.

Ой літав би-м, ой літав би-м

Світом білесеньким,

Щоб мені ся натішити

Личком рум'яненьким.

Ой літав би-м, ой літав би-м

Вечором тихеньким,

Щоб мені ся натішити

Ходочком дрібненьким.

Ой літав би-м, ой літав би-м

Лісами, горами,

Щоб мені ся натішити

Милими словами.

Ах, я бідний, нещасливий,

Да й крилець не маю,

Сохну, чахну в далечині,

Всяк день умираю!