Прозові твори - Федькофич Осип-Юрий Адальбертович. Страница 2

- Дєдю, дайте мені одну корову!

- А тобі нащо? - питає старий.

- Вам не питати нащо. Коли маєте дати, то дайте, а ні, то не допитуйте багато.

- Возьми собі, сину! - каже старий.

Іван займив корову сиротам, а попа з димом пустив, - згорів на шкрум...

Ще одно вам розкажу.

Тримав на ріці один жид красний лужок, а Іванова сестра позбирала одної неділі усі дівчата та гай на той луг у квітки. Але жид возьми та пішли своїх посіпаків, щоби дівчат грабувати. От постягали з них ба опиночки, ба коралі, ба монества, ба пояси, ба баюри, доста того - посмішили дівчат. Одокія прибігла домів без опинки, плаче, голосить, каже, що піде топитися, а Іван сміється. "Так тобі треба, - каже, - най тобою не носить по жидівських лугах, коли й в лісі, й на нашій царині є цвіту доволі!" ...Восени найшли жида здохлого в лісі; хтось його там прив'язав до ялиці та й лишив. Хто це був такий, не знаю, але далеко від Івана він не утік.

При усьому тому мав він таке чисте серце, як один чистий діамант; гніву і зависті не було в нім за мак-зерно. За отця-матір був би й гадині в очі штрик. А побратима свого Василя беріг, як око в голові, аж доки не нагабало його то нещасливе коханнє, що вже не одному чоловікові віку укоротало...

У нашому чагорі є красна велика поляна, покрита шовковою травою та усілякими цвітами; тут наші парубки поставали.

- Стріляй! - каже Іван.

Василь стрілив. Лиш фоя посипалася з ялиці, а Іванові нічого не сталося.

Іван засміявся; звів скалки, пістоля загриміло - а з Василевого плеча почуріла кров по тоненькій сорочці рантуховій, що сестричка усіма шовками та загірськими ліліточками повишивала.

Іван заток пістоля за ремінь, а сам пішов до Василя - слеза йому в очах закрутилася.

- Видиш, брате, - каже, - треба нам сього було?

- Зав'яжи мені руку, - каже Василь, спершися на дерево, - бо зачинаю ослабати.

А кров, бачите, так грає косицями.

Іван здоймив собі боржій шовкову хустку з шиї, приклав лісової губки до рани та й зав'язав.

- Ходім, - каже, - тепер додому, я тебе підведу.

Пішли мовчки. Але недалеко хати каже Василь:

- Олена тепер твоя!

- Авжеж, - каже Іван, - по-лицарському праву моя.

- Я без неї не можу жити, брате Іване!

А се так жалісно промовив, що аж трохи не сплакав. Іван стис плечима.

- Попрощаймося, брате, - став Василь далі казати, а сльози йому, як град, гарячі по тварі покотилися, - попрощаймося, братчику! Двадцать років ділилися ми лихом і добром, двадцять років беріг ти мене, як свою душу. Дякувать тобі, братчику. Прощай мене!

Обнялися, поцілувалися, сплакнули та й розійшлися. За Василя ніхто більше не чув - пропав, як під землю впав. Одні казали, що втопився, другі казали, що пішов у опришки, ба деякі казали навіть, що пристав до угорського війська. Будемо видіти, а тим часом ходім до старої Гинцарихи...

Федора Гинцариха була собі багачка на все село, але не сиділа вона в селі, тільки у потоці, у Ріжі. Мала вона там побиті хати та й мешкала собі, мов яка вельможна. А дочка в неї, дочка! - чорнобрива, кароока, а на личку, мов полонинська рожа молоденька. Стара, бувало, дує на неї, як на дорогий камінь, де коралі красні, де уставки мудрі, де киптар уписаний, де пояс славний - Олена все дістала. Стара убере її, бувало, як ляльку, та й посадить під образи коло віконця: "Тут тобі, донечко, - каже, - сидіти, а не коло печі вештаться. Личенько згорить".

Але полювали раз над Ріжею два легіні: Іван і Василь.

- Е, що! - каже Василь до Івана. - Годі, ходім домів! Щось мені сьогодня не йде під кріс.

- Ходім, - каже Іван, та й пішли. Але не учинилися вони ще в потоці, аж тут здоймився вітрець, звіяв хмарку до хмарки, та й ні з сього, ні з того став дощик росити. А наші стрільці навіть без сердаків.

- Що робитимемо? - питає Василь.

- Хіба повернім до Гинцарихи та пересидимо, заки дощик перейде, - каже Іван.

Повернули. Стара приймила їх любенько, бо зроду щира була, а часом то любила й забавитися. Наші легіні не були від того.

Але тут інше сталося. Олена, скоро побачила Василя, то аж ув'яла, як та квіточка на сонці, а Іван, уздрівши Олену, аж упрівав. От таке-то тутки подіялося, та й то за одну минуточку.

Дощик попійшов трошки та й став. Небо знов чисте стало, як дзеркало; гори дишуть усіма запахами, - красно, любо, мило.

Парубки попрощалися, пішли, а удова їх випровадила аж за ворота. "А що, - питає жартиком, - котрий з вас шле старости?"

Легіні усміхнулися, подякували старій та й пішли мовчки Ріжею. Сказали собі "добраніч" та й розійшлися.

Се діялося в суботу. В неділю стрілялися наші парубки, а в понедівнок, знаєте, був у Гинцарихи молодший брат Василів та й дав Олені знати, щоби вона на його надії не мала. "Ми, - каже, - з Іваном мірялись: я пройграв - а ти будеш Іванова. Але не забувай про тото Василя - ти його ще колись побачиш, а сим часом бувай здорова!"

Післанець лишень сказав своє та й пішов, а Олена в плач, у голос:

- Ох, Васильку мій! ох, Василечку мій! ох, Василиченьку мій!

- Годі, годі, любко моя! - каже стара, а сама так і журиться. - Годі, донечко моя, бо головка болітиме, та ще на личку мені змарнієш, годі, щебетушечко моя!

- Нащо мені краси, нащо мені личка мого рум'яного, коли Василечка нема? Ох, вайльо, вайльо!

- Бідо ма бо з тобою, дівко! - стала стара нарешті сердитися. - Або Йван, може, не кращий від Василя, або, може, не однакі багатирі?

От так сумувала Олена цілий тиждень; навіть і до церкви в неділю не йшла, але вимкнула в городі стебельце васильку, сіла собі під калину та й в одно плакала та тулила-пригортала зілє до свого гарячого серденька.

Під полуднє летить служниця, що за ворітьми стояла, щодуху в хату.

- Газдине, - каже, - до нас старости йдуть! Стара шурхнула з постелі в кліть, щоби хоть перебратися, бо з жури за дочкою навіть не перебиралася сьогодня, - .. а сама вже така рада, господи! "Що ж, - гадає собі, - віддам мою одиначку за хорошого парубка, то й минеться її туга".

Пішла в хату. Старости привіталися, поцілували її в руку.

- А раді гостям, паніматочко?

- Добрим людям хто ж не рад би? - каже стара. - А яка щаслива година вас принесла? - а сама сіла собі в образи.

- Приніс нас, паніматочко, сивий кінь до вашеці на поклін від князя молодого до двора золотого.

А самі уклонились тричі. Стара зараз пристала, доньки навіть не питаючи. Хотіла - не хотіла бідна Олена, подавала увечір рушники; а взимі відогралося й весілля.

Привіз Іван свою молоду жінку до себе, а сидів він далеко уверху. Що вже його старі не тішилися, господи! Коли б були могли, то би були свою молоду невістку в образи посадили та як до святої молилися - так її любили. Але що ж? Олена як сумує, так сумує. Бувало, лиш вийде в садочок, вимче стебельце васильку та й пестить коло серденька, тільки їй і радості було. Або сяде, бувало, під запашною крислатою ялицею та як зачне співати! Аж пташка в лісі втичне, слухаючи її, такий тото голосочок мала. Співає і плаче, а сама, сердешна, бліда, бліда!

Іван був і досі неввічливий, а тепер ще гірший став - мов крига леду студеного: ні доброго слова з його не почути, ні ради, ні поради. От хіба тілько в його розривки було, що стане, бувало, під явором на обочі та придивляється світу божому. От тогді ніби трохи повеселішає, ти б сказав - той чистий полонинський вітер тугу його розвіяв або перед сонечком ясним, що у синіх високостях сіяло, горе його розтопилось і, як віщун наш любий каже:

А в хаті сяде собі кінці стола, зіпреться на руку, засумує, потемніє, а далі як устане, як удариться по полах руками, як вдихне тяженько! - та й вийде, мов п'яний, надвір. А стара ненька плаче; "Синку, Іванчику мій золотий, чому ти такий нещасливий? Знала я тобі стан козацький дати, та не знала я тобі доленьки впрохати!" Такої стара, бувало, заводить, а невісточка її прехороша сидить собі в городчику та стебельце васильчику до серденька горне.