Не судилось (панське болото) - Старицкий Михаил Петрович. Страница 6

Пашка. Боронь боже!

Дмитро. Так чого ж? Мати ж і встають уже, та й Степанида коло їх ночує; Катрі б слід і розважитись чим-небудь: аж змарніла...

Пашка. А тобі дуже шкода Катрі?

Дмитро. Атож!

Пашка. Так що, якби, крий боже, вона вмерла...

Дмитро. Господи! Хіба Катря слаба? Може, лікар казав? Не затаюй, Христа ради!

Пашка. Як ти її любиш!

Дмитро. Довго ти будеш з мене жили тягти? Кажи все! Вкинула вогню, так печи разом!

Пашка. Заспокойся! Катря нічим не слаба, - здорова; то я так хотіла тільки спитати, чи ти б її ніколи не забув?

Дмитро. Бога ти не боїшся жартувать таким словом; та ти все їдно, що ножа мені у серце встромила та й повернула ще тричі!

1-а  дівчина (до Євстрата). Як побивається за Катрею!

Євстрат. А Катрі про його, може, й думки нема.

1-а  дівчина. Тут оце розказували... (Щось шепоче).

Євстрат (засміявся). Унадився, значить, журавель...

Дмитро (прислухався, завважив). Хто ще там шипить? Хто згадує Катрю?

Євстрат. А хоч би й я! Хіба вона преподобилась уже, що не можна?

Дмитро. Дивись, часом, щоб я твого паршивого язика з пельки не витяг!

Євстрат. Чого ти сікаєшся, чого лаєшся?

Панас. Що ж це, не можна про Катрю й пожартувати? Хіба вона заручена з тобою?

Дмитро. Хоч і не заручена - дарма! Вона - сестра мені, і рідніша за всіх вас укупі! Мене як хоч вилай, а за неї я перерву горлянку кожному! Гріха не побоюсь! (Пішов).

Євстрат. Чи він не сказився?

Панас. Цур йому! Не чіпай! (Зирнувши на гай), Гля! Чи то не пані у білому маячить? Ходімо далі! 

(Ідуть назад.)

Пашка (стояла замислена). Як він її любить! (Теж, зітхнувши, пішла).

Ті ж та Аннушка й пані. 

Анна Петрівна. Какая тут глушь! Я ни разу, кажется, еще не была в этой части парка? Что это за развалина? (Сіда на колоді).

Аннушка. Не знаю, што воно білб. Там под низом льох, такой довгой, просто вужасть! Я раз туда хотела полєзти, да так спужалась...

Анна Петрівна. Тут и девки гуляют?

Аннушка. Да, девушки з кавалерами, з вечора натірально.

Анна Петрівна. Ты говорила, что сюда и Павел Платонович ходит?

Аннушка. Да, я їх видєла здєсьдечки нєсколько разов.

Анна Петрівна. А взгляни, не идет ли? Смотри не пропусти; да посторожи там...

Аннушка (обходячи, набік). Сторожи! Вона тут рандєвою заніматиметься, а ти на часах стой... Ех, життьо! (Іде далі).

Анна Петрівна. Как эта таинственность, неразгаданность отношений обновляет силы! Ах, сколько их прожито! Какая вереница воспоминаний! И вот закопаться в этой глуши, где ни души не отыщешь?.. Павел меня очень волнует: такая нетронутая, сильная натура.

Парубки  і  Дівчата (стиха співають).

Анна Петрівна. Поют? Где это? (Встає і прислухає).

Дівчата. Гляньте, чи не пані йде?

Парубки. Мабуть. Рушаймо! 

(Розходяться парами, обнявшись, співаючи.)

Анна Петрівна. Песни, объятия, свобода наслаждений... Ах, как это вновь меня наркотизирует! Дрожу, как девчонка; так жарко в груди, - кровь даже бросилась в лицо... До сих пор я не могу привыкнуть к минуте ожидания, быть хладнокровной... Что это? Жизненность сил или жгучесть темперамента, порода?

Аннушка (вернувшись). Как будьто што-то пройшло, та завернуло направо - может, і воні.

Анна Петрівна. Пойдем навстречу. 

Ідуть направо.

Катря і Пашка. 

Пашка. Тут Дмитро за тебе було таку бучу збив, що трохи нещастя не було!

Катря. Ох мені лихо, чого?

Пашка. Та так абичого... більш розсердився, що тебе не було.

Катря. Що мені в світі робити? І Дмитра шкода, і не знаю, що йому й казати!

Пашка. Хіба з Дмитром у тебе що вийшло?

Катря. Боронь боже! Тільки він за мною душі не чує, а мене... в черниці тягне.

Пашка. Та що це з тобою сталося?

Катря. Хто його зна: чи мені наврочено, чи у мій слід хто вступив? Все одно та одно на думці... не дає мені ні робити, ні спати!

Пашка. Що ж то, Катрусю?

Катря. Так... нічого... нудьга тільки... Тут нема нікого на вулиці, не приходив ніхто?

Пашка. Про кого ти питаєш? (Дивиться їй пильно у вічі).

Катря (похнюпилась). Так собі... про всіх, що були.

Пашка. Брешеш! Про панича Михайла. Ой дивись, чи ти не закохалась?

Катря. Що ти? Що ти? І не говори мені про це!

Пашка. Чому ні? Хіба гріх? Нам, сестро, не заказано ще любити, кого серце схоче: не запродані ще нікому! Та й, правду кажучи, хіба Михайло не красень? А як стане коло тебе, то хто його зна, де й знайти таку другу пару!

Катря. Цить!.. Бога ради!.. Занапастила ти мене!

Пашка. Я? Чим?

Катря. Як я просилася в тебе, як молилася, щоб не йти на вулицю дивитись на паничів: прочувало серце погибель мою... А ти таки пристала та й пристала.

Пашка. Ну?

Катря. Я ж і послухалась, пішла... та од тієї ночі сама себе не спочуваю: мов отрути напилася! То була я собі пташкою вільною, - співала, щебетала, сміялася; на всіх мені весело було дивитися, світом божим радіти; а теперечки потемрів світ мені, якась гадина вп'ялась в моє серце, сушить його, п'є кров мою! Навіть матері в очі важко глянути: вони так люблять мене, так побиваються, - а у мене в серці - тільки ворог мій, а у мене в думках - одно та одно: тільки б його побачити, тільки б його послухати... Як же ти не загубила мене, як не загубила?

Пашка. Чого ж ти побиваєшся? Чого гризеш себе? Коли б ти закохалася, та твоє кохання зневажили, - то було б горе... Таке горе!.. Ох, і не вимовиш!.. Глянь на мене, яка я стала? А ти щаслива: тебе панич коха, душі не чує. Може, ні, скажеш?

Катря. По чому ти знаєш, по чому?

Пашка. Шила в мішку не втаїш. Хіба ти сама не бачиш? Та й по очіх пізнати можна зараз: як гляне на тебе, то аж на виду міниться!

Катря. Ні, як йому любити мене, коли я нерівня? Він добрий, шанує нас, помагає... а мені тим ще гірше завдає жалю. То було поки не ходив він до матері, то я ще сяк-так з своїм серцем вагалася; а як став ходжати до нас, став зі мною балакати, учити мене, то своїм тихим голосом та словом ласкавим витяг усю мою душу, вийняв цілком моє серце...

Пашка. Чудна ти якась: другі ждуть того кохання, як щастя, а вона руки лама.

Катря. Що ж з того кохання? Мука одна!

Пашка. Вільному воля: і собі пригадувати муки, і коханому серце в'ялити.

Катря. Що ж би ти зробила? Що?

Пашка. Я? Кохала б, жила, землі під собою не чула! Пригортала б миленького свого, милувала б, цілувала б його - до загину, до пропаду...

Катря. Схаменися, що говориш ти? Як у тебе язик повернувся на такі речі? Подумай тільки, де сумління твоє!