Пошились у дурні - Кропивницький Марко Лукич. Страница 13

Кукса і Дран­ко (убік). От тобі й здрас­туй! Тре­ба йти на од­чай! (До Ни­чи­по­ра). Ну, кот­ру ж?

Ничипір. Рад би на обох же­ни­тись.

Дранко. Як на обох?

Кукса. Хіба мож­на на двох ра­зом?

Ничипір. У турків мож­на й на трьох!

Дранко. Я це чув.

Кукса. Там мож­на.

Ничипір. А в нас не мож­на, бо я вже жо­на­тий!

Кук­са і Дран­ко. Жо-жо-жо­на­тий?.. Як жо­на­тий? Ти ж хто та­кий?

Ничипір. Ніхто!

Кукса і Дран­ко. Що ж те­пер?

Ничипір. А те­пер спа­сибі вам за хліб-сіль і лас­ку. Про­ща­вай­те!

Кукса і Дран­ко. Стри­вай­те! Як же це?

На­род. Ну, та й дов­го ви там тор­гуєтесь! Не­н­аче во­ла або ко­ня ку­пуєте.

Кукса. Ви­хо­дить, що я сам се­бе об­ду­рив!

Дран­ко. Ви­хо­дить, що я сам се­бе по­шив!

Кук­са. Ко­го ж те­пер ла­ять, ко­го бить? Дай­те мені йо­го, я йо­му все во­лос­ся вис­ку­бу!

Дранко. Дай­те мені йо­го, я йо­го роз­де­ру!

Кук­са. Так ні ж, не так бу­де, а ось як! А, те­пер я до­га­дав­ся! (До Дран­ка). Це ви, ма­буть, на­ро­чи­то підве­ли під ме­не та­ку ма­ши­ну, щоб ме­не осо­ро­ми­ти пе­ред усім ми­ром?…

Дранко. А то хіба не ви нак­ли­ка­ли мені по­вен двір гос­тей? Як я те­пер гля­ну лю­дям в вічі?

Кук­са. Так не посмієтесь же, не діжде­те Ан­то­не!

Клич за­раз сю­ди Ориш­ку!

Антон побіг і хут­ко ве­де Ориш­ку.

Ого-го! Ще той на світ не на­ро­див­ся, щоб з ме­не по­кеп­ку­вав! З та­ки­ми сусіда­ми кра­ще сторч го­ло­вою в опо­лон­ку або на гілля­ку!..

Дранко. Так і я ж не дам вам у ка­шу мені нап­лю­вать! (Гу­ка у свій двір). Гор­пи­но, тяг­ни сю­ди Ва­си­ля!

Антон і Ориш­ка. Ми тут!

Кукса. Ан­то­не! Я по­ми­лив­ся! Оцей же­них (штов­ха Ни­чи­по­ра) приїхав до сусіда. А я вже дав­но на­ва­жив­ся відда­ти за те­бе Ориш­ку, бе­ри її! Ось як у нас!

Оришка (ки­дається до нього). Та­точ­ку, го­луб­чи­ку, мій рідне­сенький!

Кукса (до Ан­то­на). Я хотів тільки трош­ки под­ра­ту­ва­ти те­бе! Ну, ук­ло­ни­ся ж ха­зяїнові в но­ги за та­ку честь!

Дранко (кри­чить). Гор­пи­но! Швидш сю­ди!

Кукса (до Ан­то­на). Що ж ти стов­би­чиш?

Антон. За що ж я вам кла­ня­ти­мусь?

Кукса. Гор­дий! От за це імен­но ти мені до впо­до­би! Ота­кий і я гор­дий! Але ж як за­кон ве­лить, то я все вкло­ня­юсь та й вкло­ня­юсь…

Антон. Хіба що за­кон! За­кон му­шу спов­ни­ти! (Бе­ре Ориш­ку за ру­ку). Бла­гос­ловіть нас, та­ту, на чес­ний шлюб!

Василь і Гор­пи­на. Ми тут!

Дранко. Мерщій мені в но­ги!

Василь. Я мо­жу! (Кла­няється).

Дранко (до Кук­си). А у нас ось які сусіде! Дивіться!

Кукса. Ба­чу! Не по­ви­ла­зи­ло мені!

Дранко (дочці). А ти?

Горпина. Го­ло­ва не зги­нається!

Дранко. Ач яке зілляч­ко! Я ра­дий, що ви­пи­хаю те­бе з дво­ру, менш кло­по­ту мені!.. Але все ж та­ки ук­ло­ни­тись батькові му­сиш, бо так за­кон ве­лить!

Горпина. Хіба що за­кон. (Кла­няється з Ва­си­лем).

Кукса. Бо­же вас бла­гос­ло­ви!

Дранко. Бо­же вас бла­гос­ло­ви!

Василь. Те­пер, хоч ви на мені всі кліщі по­бий­те, я вам сло­ва упо­пе­рек не ска­жу!

Дранко. Че­рез те ти мені і лю­бий, що та­кий покірний! Я вже троє кліщів на тобі по­бив, а ти все кориш­ся!..

Кукса. Сусіда! Те­пер тільки чо­ти­ри!

Дранко. Ав ме­не тільки шість!

Кукcа і Дран­ко (гу­ка­ють). Лю­ди добрі, ми­лості про­си­мо сюди! Вітай­те на­ших мо­ло­дих!

Ни­чипір. От і сла­ва бо­гу!

Кукса і Дран­ко (до нього). То вас, ста­ло бить, не Лахтійон Хве­до­ро­вич прис­лав?

Ничипір. Ні!

Кукса і Дран­ко. Хто ж ви та­кий?

Ничипір. Я ж вам ка­жу: так собі, ніхто.

Дранко. Так чо­го ж ти лізеш у вічі?

Кукса. Уби­рав­ся б собі з дво­ру, і любісінько!

Ничипір. Я й піду!

Кукса. Мо­же, ще же­них і приїде…

Дранко. Мо­же, ще же­ни­ха мож­на й підож­дать?

Ті ж і пи­сар Ска­ку­нець.

Писар. Не приєдеть, і не до­жи­дай­те!

Кук­са і Дран­ко. Як?

Писар. А так! (Співа).

Бо то я та­ку політи­ку підвів, і лис­ти до вас на­пи­сані оцією скус­ною ру­кою!

Кукса і Дран­ко. Чор­ти б вас поб­ра­ли з ва­шою політи­кою!

Оришка (до Кук­си). Годі, та­точ­ку, гніва­тись! Так, ста­ло бить, бо­гу зав­год­но.

Горпина. Та­ту, не робіть беш­ке­ту, бо відки­нусь від бла­гос­ло­вен­ня!

Писар. Все­лю­безнійші мої при­ятелі і ми­лос­тиві го­су­дарі! Пос­лу­хай­те ме­не, дур­но­го, то, мо­же, гос­подь до­по­мо­же і вам по­ро­зумніша­ти!.. Во вре­мя оно, ког­да єщо, бу­дем го­во­рить отк­ро­вен­но, не бу­ло ні не­ба, ні землі, а сто­яв тільки один пле­те­ний тин… І був тоді, мої все­лю­безнійші при­ятелі і ми­лос­тиві го­су­дарі, бу­дем го­во­рить отк­ро­вен­но, один цар…

Кукса. Це ви вже знов ну­до­ту за­тяг­не­те? Я поб­ла­гос­ло­вив, ста­ло бить, сло­ва вже не зла­маю!

Дранко. Або, мо­же, підве­де­те під нас та­ку політи­ку, що й очі ро­гом полізуть? Бла­гос­ло­веніє да­но, ста­ло бить, амінь!

Писар. В та­ком слу­чаї бу­дем го­во­рить отк­ро­венно! Юра, юра, юра! (Співа).

Дранко. Сусіде! Чи не по­ми­ри­тись нам на ра­до­щах та згу­ля­ти два весілля в один кошт!

Кукса. Та во­но, звісно, де­шев­ше… (Прос­тя­га ру­ку). А що ж!

Цілуються.

У вас вже півчі до­го­во­рені, а в ме­не му­зи­ки! (Ти­хо). По­ши­ли­ся в дурні обоє, тре­ба вже мов­чать.

Дранко. Пе­ре­муд­ру­ва­ли!

Кукса. Гей, сваш­ки, при­дан­ки! Уби­рай­те мо­ло­дих та спо­ряд­жай­те їх з бо­гом до вінця! Дру­жеч­ки! Ну ж, гукніть весільної! Сповістіть бо­жий мир про на­шу радість!

Дранко. Про­си­мо до­ро­гих гос­тей ве­ли­ча­ти на­ших мо­ло­дих весільною піснею.

Хор.

Кукса і Дран­ко, радіючи, по­ка­зу­ють один дру­го­му на пальцях, що вже не п'ять, а чо­ти­ри, не сім, а шість. Мож­на закінчи­ти діло і тан­ком.

Завіса