Доки сонце зійде, роса очі виїсть - Кропивницький Марко Лукич. Страница 11

Горнов (див­ля­чись на ча­си). Ого-го, по­ра їха­ти!

Борис. Чо­го ха­паєшся? Поснідав би…

Горнов. Скільки ще в те­бе тієї панської пи­хи, як по­див­люсь я на те­бе: без снідан­ку або без кофію не мож­на гос­тя відпус­ти­ти; і хоч би то­му гос­теві діла бу­ло, як ка­жуть, по зав'язку, а він си­ди та жди то­го кофію. У ме­не там діло ки­пить! Я ку­пив оце у го­роді мо­ло­тилку, і за­раз тре­ба ус­та­но­ви­ти її. Ну, у вас гарні по­ряд­ки: приїхав - усі па­ни і слу­ги сплять, двері відчи­нені, хоч і за­би­рай усе на во­зи та й ве­зи ку­ди хо­чеш.

Борис. Ми світом тільки по­ля­га­ли.

Горнов. Що це в те­бе такі чер­воні очі?

Борис. П'яний був.

Горнов. З яко­го по­би­ту?

Борис. Тад­же ж учо­ра був день на­род­женія батька.

Горнов. Ста­ло буть, ти ту­ди і не навіду­вав­ся?

Борис (за­со­ро­мивсь). Ні!..

Горнов. От так мо­ло­дець!..

Ті ж і Со­ломія.

Соломія. Па­ни­чу, по­жа­луй­те, вас ма­ма­шенька кли­чуть.

Голос за две­ри­ма: "Бо­рис!.."

Борис (гу­ка). Я за­раз! (До Гор­но­ва). Підож­ди ме­не (Пішов).

Горнов. А йдіть сю­ди, на хви­ли­ну, Со­ломія!

Соломія. Не хо­чу, бо ви за­раз поч­не­те роз­пи­ту­ва­ти, а мені за­ка­за­но мов­ча­ти. От єй-бо­гу, що прав­да!

Голос за две­ри­ма: "Со­ломія!"

Ось за­раз! (Побігла).

Максим (тим ча­сом роз­див­ляє порт­ре­ти, що ви­сять на стінах у зо­ло­тих рам­ках). Що то во­но: чи царі всі, чи ге­не­ра­ли?

Горнов. Хіба ж де­які з них вам ніко­го не на­га­ду­ють? Це ж Бо­рисів батько, а це дід, а той третій - ге­не­рал Су­во­ров.

Максим. Бач­те, я та­ки вга­дав, що ге­не­рал.

Горнов. Один же тільки ге­не­рал. А батько Бо­рисів тільки що ко­пи­тан, а дід йо­го, то й хто йо­го знає!.. Бач­те, це на йо­му ста­росвітський міліцієнний ка­за­кин. І до­ки цей дід ще не був у службі, то про­зи­вав­ся Во­ро­на, а як здо­був міліцієнно­го чи­на, так став вже про­зи­ва­тись Воронов! Ста­ло буть, при­че­пив хвос­ти­ка до сво­го прозви­ща.

Максим. Хвос­ти­ка? Навіщо ж то?

Горнов. Та­ка, бач­те, ма­буть, бу­ла по­ве­денція, все своє вже ду­же об­рид­ло, так хоч хвос­ти­ка чу­жо­го при­ши­ти.

Максим. Еге! Ну, а то ж жіночі пар­со­ни, хто во­ни? (По­ка­зує на пат­рет).

Горнов. Це ма­ти Бо­ри­со­ва, а це вже її ма­ти, ста­ло бить, баб­ка Бо­ри­со­ва. Ось бач­те, уб­ран­ня в неї вже просте, ста­росвітське: очіпок, намітка, плах­та.

Максим. Так, так!.. Ста­ло буть, во­ни не з так-то давнього коліна за­паніли?

Горнов. Баб­ка ця й до смерті жи­ла тут.

Максим. Та як же?.. Так… так!.. Я її пам'ятаю! Оце, ли­бонь, піде два­над­ця­тий чи пак три­над­ця­тий рік, як во­на по­мер­ла. Прос­та бу­ла лю­ди­на, зовсім прос­та, і по-панськи, мов­ляв, ані же тобі не вміла го­нор йти.

Горнов. Це бу­ла най­пер­ша по­рад­ни­ця і жалібни­ця Бо­ри­со­ва. Він зга­дує про неї з ве­ли­кою ша­но­бою.

Максим. Пам'ятаю, пам'ятаю!.. Усе, бу­ло, з ним няньчиться. Ко­неш­но, доб­ро­го чо­ловіка усяк доб­ром пом'яне. Ну, то я ж оце піду ла­го­ди­тись у до­ро­гу, до­ки ви тут.

Горнов. Я не за­ба­рюсь.

Максим. То про­ща­вай­те до яко­го ча­су! (Вий­шов).

Горнов (один). Як то Бо­рис з своїми ста­ри­ми уладиться? Мо­ло­де ще хлоп'я, м'яке сер­це… Сте­ре­жеться свар­ки, як вог­ню, ду­має, що мож­на її об­ми­ну­ти! Та що це він так дов­го ба­риться?

Борис (ду­же стри­во­же­ний). Оказія, брат! Чуєш, ма­ти за­пев­няє, що буцімто я вчо­ра об'яснив­ся пе­ред Ізмай­ло­вою!

Горнов. Уд­рав шту­ку… Яка ж то Ізмай­ло­ва?

Бо­рис. Ти ж поз­на­ко­мив­ся учо­ра з нею і з її матір'ю… Бач, де­які гості ще спо­за­ран­ку учо­ра по­роз'їжджа­лись, а Ізмай­ло­ви зос­та­лись но­чу­ва­ти. От­же, як поїхав ти, у нас по­ча­лось бен­ке­ту­ван­ня; я якось не встерігся та й нас­мок­тав­ся… Ме­не-та­ки батько й ма­ти здо­ро­во при­му­шу­ва­ли. "Який ти,- ка­жуть,- муж­чи­на, що не хо­чеш пить?" Я і урізав. Мо­же, з п'яних очей і справді на­го­во­рив якої нісенітниці.

Горнов. А я ду­маю, брат, що це якась ма­ши­на.

Борис. Оце ще ви­га­дав.

Горнов. А ко­неш­но! Ти скрізь ба­чиш одні квіточ­ки та яс­не со­неч­ко. Ска­за­но: мо­ло­де, зе­ле­не! (Узяв кар­ту­за). Од­на­че adie, mio caro! [1]

Борис. Поп­ро­щав­ся б з моїми ста­ри­ми, а то розгніва­ються.

Горнов. Во­ни ж ка­жуть, що я хам; а від ха­ма якої їм зви­чай­ності?

Борис. Не терп­лю я, як чо­ловік сам на се­бе пле­ще.

Горнов. Та я ж учо­ра влас­ни­ми ву­ха­ми чув!.. Стри­вай, стри­вай!.. Чи не ота Ізмай­ло­ва, котрій я учо­ра ра­див у ку­кол гра­тись?

Борис. Та во­на ж, во­на.

Горнов. Ця ж ме­не ха­мом зве­ли­ча­ла. (Сміється). А терп­кою я здав­ся їй кис­ли­цею: вже во­на про­бу­ва­ла ку­са­ти ме­не з усіх боків, та тільки ос­ко­му на­би­ла.

Борис. Бо ти та­ки учо­ра за пів тієї го­ди­ни наплів обом Ізмай­ло­вим цілий во­рох че­пу­хи. Пе­ред доч­кою так най­кра­ще виз­на­чив­ся, ска­зав їй, що во­на уміє тільки во­ду товк­ти.

Горнов. Ска­зав прав­ду. То ж не лю­ди­на, а кук­ла.

Борис. Але все ж та­ки ка­за­ти та­ке в вічі пан­ночці…

Горнов. Що ж ти вдієш зо мною, ко­ли я хам?

Борис. І батько мій та­ки на те­бе розгнівав­ся.

Горнов. Знаю, знаю! Че­рез те ж я так учо­ра швид­ко і іспа­рив­ся. Він теж шпиг­нув ме­не по-панськи. Поз­вольте мені, ка­жу, прий­ня­ти у ва­ших гор­ни­цях од­но­го зна­ко­мо­го? "Хто ж етот ваш зна­ко­мий?" - пи­тає. "Ваш,- ка­жу,- вре­мен­но­обя­зан­ний Про­хор".- "Для та­ких,- ка­же,- зна­ко­мих у ме­не єсть ко­нюш­ня!" Чу­дак ста­рий! Ну слу­хай, ти ж те­пер тве­ре­зий, то не за­будь, що тобі сьогодні тре­ба де­ку­ди навіда­тись.

Борис (з сер­цем). А, не на­га­дуй мені! Вісім день очей не на­вер­ну­ти, вісім день… я не­на­вид­жу се­бе!..

Горнов. Я оце забіжу ту­ди та її зас­по­кою. Ска­за­ти, що ти сьогодні бу­деш?

Борис. А ко­неш­но! Че­рез півго­ди­ни. Ко­ли б тілько гості швид­ше уби­ра­лись. Я сьогодні з своїми ста­ри­ми діло до­ве­ду до кінця.

Горнов. Ну, цих гос­тей нав­ряд чи ско­ро зди­хаєшся. Тілько ти вже сьогодні не пий!

Борис. А, не зво­ру­шуй ме­не.

Горнов. Ага, не лю­биш? Зас­по­кой­ся, дру­же. Хто з мо­ло­дих лю­дей не впи­вав­ся на своїм віку? Пий, ка­жуть, та ума не про­пи­вай!

Входить ста­рий Во­ронов.

Воронов (простяга ру­ку Гор­но­ву). Вы уж ус­пе­ли вер­нуться?

Горнов. Як ба­чи­те!

Воронов (хо­дить по кімнаті, далі зу­пи­нив­ся, хотів щось про­мо­ви­ти і знов за­хо­див). Ли­бе­ра­лы, ли­бера­лы!..

Горнов. Ви ж це про ко­го ка­же­те? Чи не про Ізмай­ло­вих? Ва­ша прав­да… Во­ни ду­же лібе­ральні.

Воронов. Нет-с, я не про них. (Зу­пи­няється про­ти Гор­но­ва). Ска­жи­те, то­го… то­го… Прав­да ли, что вы по­да­ри­ли ва­шим крестьянам до­пол­ни­тельный платеж?..

Горнов. Справж­ня прав­да.

Воронов. Ли­бе­рально, очень ли­бе­рально! (Знов хо­дить). Ссу­ду ка­кую-то, то­же у се­бя отк­ры­ли?

Горнов. Одк­рив.

Воронов. Гу­ман­но й ли­бе­рально! Ну, а я то­го… не отк­рою!.. Слыши­те ли, не отк­рою!

Горнов. Чую, чую. Я не глу­хий! Ви не одкриєте!