Доки сонце зійде, роса очі виїсть - Кропивницький Марко Лукич. Страница 5

Борис. Тілько жа­лую?

Оксана. А більш нічо­го не по­вин­но бу­ти, і не слід, і не до речі.

Горнов (ди­виться за лаш­тун­ки). От­же й справді, па­ра ка­чок при­летіла. (Побіг).

Борис. Ти ме­не б'єш у сер­це цією од­повіддю.

Оксана. Ко­ли що й розцвіта у серці, то так во­но не­хай собі і заг­лу­шиться.

Борис. Ні, Ок­са­но, не заг­лу­шу я в своїм серці тієї ро­же­вої квітки, що так лю­бо і розкішно розцвітає.

Оксана. Му­сить зав'яну­ти. Не слід ви­ли­ва­ти у сло­во ми­мо­ле­точ­ний рай душі, бо те сло­во вле­тить в ухо тій лю­дині, кот­ра по­вин­на бо­ятись йо­го як смерті.

Борис. Де ж та смерть?

Оксана. Як де? У вашій оцій мові. Жа­лу­ва­ли ви ме­не до цього ча­су, і я бу­ла щас­ли­ва. Не одіймай­те ж у ме­не тієї лас­ки.

Борис. Ко­ли ми лю­би­мо од­но дру­го­го…

Оксана. Отут-то й го­ре! Не тре­ба, не тре­ба!

Борис. Чо­му ж не тре­ба?

Оксана. І ви ще пи­таєте? Ну, ко­ли вам не шко­да мо­го сер­ця, шма­туй­те йо­го.

Борис. Я не ро­зумію! Нев­же ти й досі ди­виш­ся на ме­не, як на па­ни­ча-ду­рисвіта?

Оксана. Ні, я знаю, що ви не ду­ри­те ме­не. А ко­лись дав­но ще ска­за­ли ви мені од­не сло­во, страш­ним во­но мені зда­лось і нез­ро­зумілим, а те­пер во­но мені здається ще страшнішим, ще більше нез­ро­зумілим. “Я те­бе люб­лю!" Два ро­ки я бо­ро­лась з со­бою, до­ки здо­ла­ла відсах­ну­ти те сло­во від своєї душі, не роз­во­ру­шуй­те те­пер то­го ще теп­ло­го по­пе­лу, бо як роз­жевріється, то го­ре мені бу­де.

Борис. Так ти си­лою хо­чеш зу­пи­ни­ти по­ло­вод­дя по­чут­тя?

Оксана. Зу­пи­ню!

Борис. Не вірю! І хто ж мо­же за­бо­ро­ни­ти на­шо­му ко­хан­ню? Де та си­ла, що змо­же за­го­ро­дить нам шлях до щас­тя?

Оксана. Є си­ла, стра­шен­на, нез­до­лан­на си­ла!

Борис. Де во­на? Яка си­ла? Чи, мо­же, ти іншо­го ко­хаєш? Ну, тоді…

Оксана. Па-ни-чу, над уми­ра­ючим і во­рог не зну­щається.

Борис. Прос­ти ме­не, Ок­са­но, я не так спи­тав.

Оксана. Я вам ска­жу, яка то си­ла… то си­ла стра­шен­на… Панст­во… Люб­лю, люб­лю, люб­лю!.. Губіть або ми­луй­те, я в вашій волі. (Цілує йо­го).

Текля і Со­ломія вхо­дять.

Текля. Ба­чиш, ба­чиш, якої гра­мо­ти во­на вчиться! Ходім же мерщій і всім роз­ка­же­мо! А ти біжи у гор­ниці і усе роз­ка­жи пані!..

Пішли.

Борис. Щас­тя моє, світе мій, зо­ре моя!.. Ок­са­но, бог свідок, що я твій! В тобі одній вся моя Си­ла, всі за­ду­мані й за­ко­хані мрії! Ти те яс­не проміння, кот­ре освічу­ва­ти­ме мої заміри! Ти та довічна і міцна си­ла, кот­ра свіжи­ти­ме і ок­ри­ля­ти­ме надії. (Цілує її).

Горнов (вхо­дить). Сто­рожкі, ка­налії, і на півто­рас­та сту­пенів не підпус­ти­ли. (По­ба­чив­ши Бо­ри­са і Ок­са­ну). Отак би й давніш!..

Оксана. Не знаю, ку­ди за­ве­де ме­не моє сер­це. На йо­го во­лю те­пер зда­юсь. Я дов­го з ним пек­лу­ва­лась, не­хай же й во­но те­пер дог­ля­да ме­не!

Борис. Я бу­ду твоєю не­нею, твоїм по­во­да­рем!

Горнов. А я див­люсь і радію. Чо­го? Ма­буть, то­го, що є для ко­го в світі жить. Ок­са­но, дай­те ва­шу ру­ку. Бо­ри­се! Дивіться мені в вічі, при­див­ляй­тесь, яким безк­раїм щас­тям во­ни за­па­ла­ли. Прис­лу­хай­тесь до мо­го сер­ця, як во­но чу­ло б'ється? Я щас­ли­вий, щас­ли­вий чу­жим щас­тям! Ні, не чу­жим, людське щас­тя - моє щас­тя. О, ко­ли б такі хви­ли­ни обер­та­лись у ча­си, чо­ловік би був безс­мерт­ним.

Оксана. Яка ж ви є щи­ра ду­ша, яка ви є щи­ра лю­ди­на! Тільки те­пер я об цім довіда­лась. Я вже не знаю, як вас най­лагідніше зве­ли­чать. Бра­ти­ку лю­бий, бра­ти­ку до­ро­гий!

Горнов. Це сло­во свя­те! Так, ста­ло буть, сест­ра?

Оксана. Щи­ра і вірна!

Горнов. За­хо­вай­мо ж, сест­ро, цей завіт в сер­цях на­ших гли­бо­ко! Так, ста­ло буть, йде­мо на бо­ротьбу і пра­цю не з підор­ва­ни­ми си­ла­ми, а з ве­се­лим посміхом на ус­тах, з сер­ця­ми, пов­ни­ми свя­тої віри і надії!

Всі. І бог нам до­по­мо­же!..

Завіса

ДІЯ ДРУГА

Село. Наліво­руч ха­та За­ва­ди.

Текля і Со­ломія.

Соломія. Не спор, сест­рич­ко! Вже я доб­ре знаю, що йо­го зак­ру­тять. Та то ж щод­ня пані й пан гри­зуть йо­му, сер­деш­но­му, го­ло­ву і од­ним ли­цем на­мог­ли­ся і оже­нись, ка­жуть, на рівні, то ми тобі й сло­ва упо­пе­рек не ска­же­мо.

Текля. Тут сло­ва­ми нічо­го не вдієш.

Соломія. А що вже він спе­ре­чав­ся, що вже спо­рив і нарікав! І ма­ло не пла­кав. От єй-бо­гу, що прав­да!

Текля. Засіла йо­му Ок­са­на у печінки. Нев­же ж він ніко­ли те­бе не зачіпав?

Соломія. Ба ні, він ба­ла­ка зо мною, але щоб по­жар­ту­ва­ти, то в нього цього і на думці не­ма.

Текля. Див­но! Тад­же ти з ли­ця кра­ща від Ок­са­ни! Ну, вже я б відлу­чи­ла йо­го від неї.

Соломія. Годі-бо тобі богз­на-що ви­га­ду­ва­ти! Ти ска­жи мені кра­ще, об чім то ти з па­нею ра­ди­лась?

Текля. Та там… (Убік). Так би я тобі й ска­за­ла. (Го­лос­но). Не­хай опісля са­ма довідаєшся.

Соломія. А прав­да, пан­ноч­ка гар­ненька?

Текля. Ото па­ни­чеві па­ра!

Соломія. І де во­на та­ка хо­ро­ша вро­ди­лась? Ніжна-ніжна, не­на­че з вос­ку зліпле­на. Ко­ли б це па­нич на­го­див­ся, я б йо­му за­раз шеп­ну­ла. От єй-бо­гу, що прав­да.

Текля. Чи ти не здуріла? Та як тільки ти сло­во пис­неш, то я та­ко­го нап­ле­ту на те­бе твоєму Ха­ри­то­нові, що він бу­де жа­ха­тись те­бе, як чу­ми!

Соломія (з ля­ком). І не гріх тобі?

Текля. Зваж, ко­го більш шко­да, чи Ха­ри­то­на, чи… То-то ж бо і є! Так сьогодні, ка­жеш, сподіва­ються па­ни­ча до­до­му?

Соломія. Сьогодні ж, сьогодні. Оце пе­ре­чу­ли від ко­гось, що вве­чері прибіжить, так те­пер й розісла­ли нас на всі шля­хи: ме­не, Зіньку, Матвія, щоб, ста­ло буть, кот­ре з нас пос­те­ре­же йо­го, щоб бігли на­суп­ро­ти і щоб він яко­мо­га поспішав до­до­му, пев­но, бо­яться, щоб він ча­сом не забіг на яку хви­ли­ну до Ок­са­ни… Ох, ко­ли б же мені та й не зустріти йо­го!

Текля. Чо­му ж то так?..

Соломія. Бо я, ма­буть, не зумію збре­ха­ти. Як поч­не ви­пи­ту­ва­ти, ко­ли зас­лаб­ли, та як, і що? То я зра­зу усе й ви­яв­лю.

Текля. Та й дур­на ти яка! А ти не ди­вись йо­му в вічі; як ка­за­ти­меш, то хо­вай ли­це. Ме­не б пос­ла­ли, я б йо­му на­го­во­ри­ла.

Соломія. Ох, тре­ба ж вже бігти на той шлях.

Текля. Гля­ди ж, Со­ломіє! Пам'ятай Ха­ри­то­на!

Соломія. Ох, пам'ята­ти­му ж, сест­рич­ко! Не бійся, вже як-не­будь та виб­ре­шусь. От єй-бо­гу, що прав­да. (Ухо­дить).

Текля (одна). Най­кра­ща пос­лу­га з дур­них. Що ж би тут та­ке вдіяти? Що при­га­да­ти, щоб па­нич відсах­нув­ся від Ок­са­ни? Як тілько спа­де мені на дум­ку, що во­на та­ка ж ре­па­на му­жич­ка, як і я, та зро­биться па­нею, то так ме­не й за­пе­че. Пев­но, що во­на відьомсько­го код­ла і що во­на па­ни­ча якимсь зіллям при­ча­ру­ва­ла. Бо що в неї хо­ро­шо­го? Ні з ли­ця, ні з рос­ту. Та їй до ме­не, як курці до па­ви! Го­рить моє сер­це на неї. Пані обіщала мені да­ти аж півто­рас­та рублів, як­що зумію по­ро­би­ти та­ке Ок­сані, щоб во­на па­ни­чеві ос­то­гид­ла… А я б її радніша струїти, бісо­ву тінь, за те, що во­на ко­лись обрек­ла ме­не пе­ред цілим па­ру­боцт­вом. Од­ним тілько сло­вом обріза­ла. Чи не в жидів, ка­же, ти нав­чи­лась- при­ти­ра­ти бу­ря­ком що­ки? Па­руб­ки ухо­пи­ли ме­не за ру­ки, стер­ли свит­ка­ми крас­ку. Ще відтоді сер­це моє лю­тує.