Дай серцю волю, заведе у неволю - Кропивницький Марко Лукич. Страница 12
Семен і Одарка (здивувались). Що ти кажеш, Іване?
Іван. Та це я з кочергами балакаю. Еге, та й кажу: піду я за нього в москалі!…
Семен і Одарка кидаються до Івана.
Семен. Опам'ятайся, Іване! Моє лихо, мені й одбувать його!…
Іван (кричить). Мовчи!
Семен і Одарка обіймають його.
Та ну вас! Ще звалите з ніг! А ви думали, що Іван вас тільки так любить? Що Іван тільки вміє брехати?… Так, брате Семене? Ти мені став як замість батька!… Ніколи і ні в чім ти мене не скривдив, від тебе я ніколи лихого слова не почув. Знай же й ти, що у Івана під оцією драною свитиною є серце, гаряче серце! (Чапко втира рукавом очі і сміється крізь сльози). Дурні очі, почали плакати!…
Семен і Одарка (радіючи). Іване, брате, друже!… Товаришу вірний!…
Іван. Сухий, немазаний!… (Втира очі). Ач розплакалися! Ще посліпнуть, диявольські очі! Давайте ж хоч горілки абощо! (Сіда за стіл і бадьориться).
Семен і Одарка пеклуються і подають горілку і закуску.
Зачепиха (хлипа). Спасибі тобі, мій синочку! От і кажуть, що товариство перевелось!
Іван. То ну-бо вже, не хваліть, а то перехвалите на один бік! Не рюмсай-бо, Одарко, та давай швидше по чарці, а то й я знов заплачу!
Одарка частує його.
Прощай, парубоцтво! Прощай, моя латана свитино! Прощай, моя пошарпана доле!… Е, та й бравий з мене буде москаль! Бережись, душа, потоп буде! (Випива). Не бере, зовсім не бере! Лий, Одарко, ще! Прощай, розуме! Завтра побачимось! (Випива). Давай хоч заспіваю наостанці… (Співа).
Гляди ж, Семене, і ти, Одарко,- як побачите коли сиротину, то пошануйте й нагодуйте її, як батько дитину. Сироти - то моя рідня! Я за ними повсякчас пеклувався і побивався, я плакав з ними… Плакав-та й тільки! Не забувайте мене, мої любі!
Семен і Одарка. Нехай господь од нас одступиться, як ми тебе забудемо!
Іван. А як трапиться у вас зайвий карбованець, ви й пришліть його мені, я зараз вип'ю, щоб світ мені замакітрився…
Семен. За це не турбуйся, брате!
Іван. Багато не треба, а так, коли-не-коли карбованця або й два! Еге, стривай, аж ось коли діждусь!... Слухай, Одарко, виший мені сорочку! Бо в мене ще зроду-віку не було вишиваної сорочки.
Семен. Одарко, ти мені дарувала оцю сорочку, подаруй краще її Іванові!
Одарка (подає Іванові сорочку). Нехай тобі буде на спомин!
Іван. Оце так гостинець! Та як же гарно вимережена! За такий подарунок годиться й поцілувати!
Одарка (цілує його). Чому ж і не поцілувати?
Іван. Ну, та й поцілувала! Неначе вогнем опекла!
Семен. Од щирого серця!
Іван. А ти, Семене, не дрімай,- частуй!
П'ють.
Семен. Чи в пам'ятку тобі, Іване, як ми ще за кріпацтва втікали у Басарабію? І тоді прикажчик хотів нас покропити різками за те, що телят упустили в шкоду. А пам'ятаєш, як ми, було, в Акермані ховаємось по ровах та по плавнях, як, було, наїде становий! Зазнали ми тоді горя!…
Іван. Ех, лихо, лихо! Коли ти нас перестанеш няньчити? Хоч би ти на времня покумалося з багачами!…
Голос за вікном: "Семене, а йди до волості!"
О, бач, вже й знову прислали! А що, тьохнуло серденько? Ну, вип'ємо ще та й ходім.
П'ють.
А за мною ніякий біс і сльозинки не проллє. Вставаймо та ходім! (Налива чарку). “Будь здоров, сволоче, коли ніхто не хоче!” Прощавайте до якого часу!
Одарка хоче обнять його.
Постривай, ще вспіємо попрощатись! Ще не одну кварту осушимо, доки лоба забриють.
Одарка. Приходь же до нас обідати.
Іван. Хоч і не проси, то прийду. (Танцює і співає).
Виходять з Семеном.
Завіса
ДІЯ П'ЯТА
Через чотири роки після третьої дії.
Одміна перша
Середина Семенової хати. Семен і Іван сидять край столу. Одарка порядкує біля печі.
Іван, Семен і Одарка.
Іван (на милиці). Стало буть, отак стоїмо ми, а насупроти нас неприятель, одно слово: вармія. Скомандували нам: "У штики!",- ну, вони зараз навтікача. Ото вскочили й ми в ліс, здоровенний такий ліс! Дивлюсь, турчин із-за куща ціляє прямо в мене. Паф! А куля над самісіньким вухом: “Дзиз!..” Він баче, що не попав, та драла; я за ним!… Догнав його та з переляку як шпортонув штиком, так наскрізь і проколов!… От пішли ми далі. Коли це чую, щось під коліном неначе мене циганською голкою штрикнуло. Я зирк, а кров джерелом біжить. Тут я, як побачив на собі кров, так, як стояв, так і бабахнув об землю… І вже не пам'ятаю, як і в лазарет мене однесли…
Семен. А страшно на війні?
Іван. Спершу не так страшно, як сумно! Бо, куди оком не скинеш, всі мовчать. Салдати - як полотно; інший молиться, а інший плаче та просить товариша подать звістку додому, якщо часом його вб'ють. Дуже сумно! А як скомандують: "Марш!" - отоді тільки й почуєш, як серце тьохне, а далі вже й не чуєш його!…