Дай серцю волю, заведе у неволю - Кропивницький Марко Лукич. Страница 3

Омелько (чу­ха по­ти­ли­цю). Не хотілось би мені… Ну, та не­хай вже бу­де ва­ша звер­ху. Хто за ме­не, ста­вай уп­ра­во­руч!

(Скільки па­рубків пе­ре­хо­дять.)

Іван (став на, півдо­розі). А я, бра­то­ве, ні сю­ди ні ту­ди. Як­що Омелько пос­та­вить мо­го­ри­чу, то й я за нього.

З ха­ти ви­хо­дить Ми­ки­та.

Голоси. По­чав вже ви­га­ду­вать!…

Іван (ніби не ба­чить Ми­ки­ту). Ад­же ж Ми­ки­тин батько всіх лю­дей мо­го­ри­чив, щоб йо­го обібра­ли за стар­ши­ну.

Микита. А ти ж ба­чив?

Іван (здіймає кар­ту­за). І ви тут? Я хоч не ба­чив, та чув.

Микита. Гля­ди, щоб ча­сом тобі не по­зак­ла­да­ло!

Іван (глу­зу­ючи). За що ж ви гніваєтесь на ме­не, па­ни­чу? Звиніть, будь лас­ка, мені вже цей раз, а то все так бу­де!

Регіт.

Голоси. Та годі тобі, Іва­не, пе­рес­тань!

Іван. А, що-бо ви за на­род та­кий. Тільки що всту­пив у речі з па­ни­чем, а ви вже й по­ча­ли гри­ма­ти.

Ми­ки­та. Яз та­ким дур­нем і го­во­рить не хо­чу!

Іван. А звісно! Бо ви ж ви­со­ко­го коліна: ваш батько вкупі з хор­та­ми ли­зав панські тарілки! Що ж, Омельку, ку­пиш мо­го­ри­чу?

Голоси. Годі-бо тобі те­ре­вені пра­ви­ти!

Іван. І-і, ли­хо, не да­дуть і по­тор­гу­ва­тись. Ну, не­хай ста­ра в'язне! (Пе­рей­шов).

2-й па­ру­бок (пе­ре­хо­дя­чи). І я ту­ди, де більш!

3-й па­ру­бок (теж). У гурті й ка­ша смачніш!

4-й па­ру­бок. Ку­ди ко­би­ла, ту­ди й ло­ша!

5-й па­ру­бок. Що гро­маді, те й бабі!

6-й па­ру­бок. Гур­том і батька доб­ре бить!

7-й па­ру­бок. Слу­хай­те, хлопці, я ще вам торік ка­зав, щоб Со­ломію прог­на­ти з на­шої кум­панії, бо во­на в го­роді зовсім ошаліла.

Іван. Ста­ло буть, пе­рев­чи­лась на один бік.

7-й па­ру­бок. Іноді та­ке не­по­доб­не спле­ще, що й па­руб­кові со­ром­но слу­ха­ти, не те що дівці. Там як роз­пус­те гу­бу, так і не вгов­таєш її!

6-й па­ру­бок. Так, так, во­на та­ки лю­бить ско­ро­мин­ку.

Омелько. Та ну-бо, не пе­ре­би­вай!

7-й па­ру­бок. Те­пер же знов ка­жу вам, що як во­на бу­де хо­дить на наші ве­чор­ниці, то я вам не то­ва­риш.

Микита. А я хо­чу, щоб во­на хо­ди­ла!

Омелько. Ма­ло б чо­го ти не схотів!

7-й па­ру­бок. От спа­ру­вать би її з Ми­ки­тою,- бу­ла б па­ра!

Микита. А чо­му ж не з то­бою?

7-й па­ру­бок (сміючись). Бо ви обоє пансько­го код­ла: твій батько з ла­кизів, а її з по­варів!…

Іван. От як­би їх, брат­ця, й справді спа­ру­вать, як­раз на те б вий­шло, що "чорт сім пар че­ре­виків стоп­тав, до­ки до­ку­пи зібрав".

Микита (згор­да). Ну, не­хай би вже хто путній го­во­рив, а то…

Іван. А то що? Ну-ну! Чо­го ж ти за­мовк?

Омелько. Та пе­рес­тань вже! (До па­рубків). Я так, брат­ця, ду­маю, що Со­ломія не так-то й ви­ну­ва­та. Але ж гро­ма­да - ве­ли­кий чо­ловік. Ну, одк­ли­кай­тесь, хто не хо­че, щоб во­на бу­ла в нашій кум­панії.

Голоси. Я! Я! Я! Всі не хо­чуть!

Омелько. Що ж, Ми­ки­то, ба­чиш, тільки ти один за Со­ломію.

Микита. Тьфу на ваші по­ряд­ки! (Пішов).

Омелько. Ой не плюй, Ми­ки­то!

Іван. Знаєш, ку­ди плюнь?

Голоси. Не зачіпай­те йо­го, хай собі йде!

Іван. Що ж він тут розп­лю­вав­ся!… Я не по­див­люсь на нього, що він па­нич!

Голоси. Та цур йо­му!

Омелько. Та й то прав­да!. Не зачіпай дур­но­го, то й сво­го ро­зу­му не по­щер­биш! Слу­хай­те ж сю­ди, па­но­ве то­ва­рист­во! Не хотіло­ся мені, ду­же не хотіло­ся бу­ти за бе­ре­зу; ну, та ко­ли вже ва­ша во­ля, то му­шу пос­лу­жи­ти. Бу­де­мо ж гу­ля­ти чес­но, ти­хо та смир­но, як слід чес­но­му й по­важ­но­му па­ру­боцт­ву, так як гу­ля­ли наші діди й батьки… Ха­зяй­ку на ве­чор­ни­цях по­ва­жать і ша­ну­вать, як матір, з дівча­та­ми обіхо­ди­тись з по­ва­гою; та не за­бу­вать, брат­ця, що чес­на дівчи­на - то є кра­са і честь усього се­ла.

Всі. Так! Так!

Іван. Ну, вже Омелько що ска­же, то так, не­на­че драт­вою прист­ро­чить.

Семен. Не піде з по­зи­кою за ро­зу­мом!

Омелько. Те­пе­ра всклад­чи­ну та пок­ро­пи­мо ве­чор­ниці. Се­ме­не, ти бу­деш за міхо­но­шу; нас­та­нов­ляй бри­ля. (Ки­да у бриль Се­ме­нові срібні гроші). А ти, Гна­те, збігай за му­зи­ка­ми та й дівча­там дай звістку.

3-й па­ру­бок. Та це я знов за по­пи­ха­ча?

Омелько. Бо ти ж мо­лод­ший над усіх.

Парубки ски­да­ють Се­ме­нові гроші.

Іван (ви­вер­та ки­шені). Де ж це мої гроші? Де ж це во­ни у бісо­во­го батька поділись? От тобі й на! Ка­ла­вур! Обікра­ли… Е, ні, бре­шу, пост­ри­вай, осьдеч­ки во­ни! О, ко­ли б же не роз­си­па­ти!… На тобі, Се­ме­не, червінця!

Семен. Та це ж шаг, та ще й щер­ба­тий!

Іван. Щер­ба­тий? Тю! Та­ка йо­го й ма­ти щер­ба­та бу­ла. Бе­ри, ко­ли да­ють! Знаєш, бра­ти­ку: з го­ло­го, як з свя­то­го!

Омелько. Те­пер по­чи­най пісні - зве­се­ли­мо ву­ли­цю!

Голоси. Ану, гей, поч­не­мо "Чу­ма­ка"! За­чи­най хто!… 

Завіса

ДІЯ ДРУГА

Середина ха­ти удо­ви Мо­ро­зи­хи. Стіл, лав­ки, піч, ко­чер­ги, піл, мис­ник і уся­ке збіжжя.

Микита си­дить за сто­лом і лу­за насіння; Ма­ру­ся з дер­ка­чем в руці, Мо­ро­зи­ха си­дить на по­лу.

Маруся. При­че­пу­рю я, тіточ­ко, хоч тро­хи ва­шу ха­ту, бо щоб не проз­ва­ли й вас не­чу­пай­дою, як-от співа­ють про ту удо­ву, що "сім день печі не то­пи­ла, сіней, ха­ти не ме­ла…".