Глитай, або ж павук - Кропивницький Марко Лукич. Страница 4

Бичок. На­що ж гос­подь і дає кра­су, як не на те, щоб на неї за­див­ля­ли­ся?

Олена. Та хоч би й так, то не вам вже про ко­хан­ня ка­за­ти!

Бичок. А я все-та­ки ка­жу, що люб­лю те­бе, як-доч­ку, як…

Олена. Знаю я вас!

Бичок (зітхнув). Ти все-та­ки не віриш, що я доб­рий чо­ловік!

Олена. Доб­рий! Як спи­те, то їсти не про­си­те!

Бичок. Ти усе шут­ка­ми та жар­та­ми? І дай бо­же шут­ку­ва­ти, аби б не су­му­ва­ти! (Зітхає). Бо­же ми­лий! Усім лю­дям я люб'язний, тілько тобі, моя гор­лич­ко, моя квіточ­ко… Чо­го ж знов шпи­гаєш ме­не гост­рим пог­ля­дом? Вір не вір мені, а я ска­жу нап­рям­ки, що один твій лас­ка­вий пог­ляд - і пан я над па­на­ми!

До нього тим ча­сом підкрав­ся Мар­тин.

Ті ж і Мар­тин.

Мартин. Йо­сип Сте­па­но­вич, кум­цю лю­без­ний, я на вас де­сять разів лас­ка­во гля­ну, тілько по­зич­те мені ще на відро горілки!..

Олена пішла.

Бичок (із сер­цем). Чор­тя­ка те­бе піднес­ла!

Мартин. Не гнівай­тесь! А гар­на мо­ло­дич­ка, га? А ма­ти її ще кра­ща бу­ла, на все се­ло, та й навк­ру­ги не бу­ло кра­щої дівчи­ни… Та па­нич звів з ума! Ех, кум­цю, кум­цю, бо­дай вас кур­ка вбрик­ну­ла! Да­вай п'ять рублєй та й бе­ри по­лові, хо­чеш?

Бичок. Ох, пе­реп­ла­тю, ли­бонь, тро­хи, але не­хай вже!… (Б'є по руці.) Піди ж до во­лості та на­пи­ши роз­пис­ку.

Мартин. Що? Ку­ди? До во-ло-сті! Ов­ва! Ста­ло бить, не­ма вже Мар­ти­нові віри, не­ма? Так от же з місця не зво­рух­ну­ся - не попх­ну­ся!.. Да­вай, ка­жу, п'ять рублєй!.. Не даєш?.. (Кри­чить). Юд­ко, гей! бе­ри че­мер­ку, бе­ри шап­ку, бе­ри чо­бо­ти!.. Гей, зби­рай­сь, го­ло­та. Мар­тин гу­ляє! (Сів долі й роз­зу­вається). Ого-го, у Мар­ти­на ще бу­де на що пи­ти, ще бу­де та й бу­де!.. Юд­ко, бе­ри со­роч­ку, бе­ри чо­бо­ти, бе­ри!..

Бичок. Та вга­муй­ся, не ре­пе­туй, ходім у гос­по­ду, там і гроші дам!

Мартин. Ні в тин ні в во­ро­та, су­да­ри­ня кри­во­ро­та! Гей, ку­ме, пам'ятай при­каз­ку: "Ко­валь клеп­ле, до­ки теп­ле!" Гля­ди, щоб і я не про­хо­ло­нув!

Бичок. А завт­ра ж на які пох­ме­лиш­ся?

Мартин. Оце вже не твоє діло та й не по­по­ве, от що! Слу­хай­те, го­лу­бе си­зий, кум­цю лю­без­ний, не будьте ви сви­нею, ко­ли вас ве­ли­ча­ють! Чуєте, не будьте, ка­жу, тим, що морк­ву риє!.. (Співа).

Давай п'ять рублєй, бо, як роз­сер­дюсь, не про­дам по­ло­вих. Гей, Юд­ко! Іди сю­ди, бе­ри чо­бо­ти, бе­ри шта­ни, бе­ри, со­роч­ку!..

Із шин­ку вибіга Юд­ко.

Ті ж і Юд­ко.

Бичок (вий­ма гроші). Та на вже, що з то­бою подієш!

Мартин. Отут пок­ла­ди, біля ме­не!

Бичок. Чи го­диться ж ха­зяїнові та отак по­се­ре­ду ву­лиці ва­ля­тись?

Мартин. Не чхай мені в ніс, не­хай тобі біс! Сідай і ти ря­дом… Не хо­чеш? Ого-го, за­ко­пи­лив гу­бу.

Юдко. Мар­тин Ра­ди­во­но­вич, неб­ла­го­род­не так!..

Мартин. Що? На гроші! (Юдко хо­че взя­ти ру­кою.) Е, ні, не ру­ка­ми, а ро­том дос­тань з землі!...

Юдко. Ви все з жар­та­ми, не­хай бу­де­те здо­рові.

Мар­тин. Не хо­чеш? Я за­раз піду у дру­гий шинк!.. Чо­го доб­ро­го, а шинків у нас, сла­ва тобі гос­по­ди!..

Юдко наг­нув­ся і взяв гроші ро­том.

Ага, зля­кав­ся? Стій же так, до­ки я доспіваю. (Співає).

(Юдкові). Ки­вай, псявіро, оцим пальцем!

Юдко ки­ва.

То-то? (Про­мов­чав). Те­пер кру­ти го­ло­вою!

Юд­ко кру­тить.

То-то! (Співа).

Там він і досі ви­сить, сер­де­га! (Зітхає). Юд­ко, підве­ди ме­не!

Юдко підво­дить.

Ти, мо­же, ду­маєш, що я п'яний? Ов­ва! Ве­ди ж під ру­ку, як ар­ха­рея!..

Юдко взяв йо­го під ру­ку.

Гей, зби­рай­сь, го­ло­та, Мар­тин гу­ляє! Про­пив во­ли по­лові, поч­не­мо з ря­бих!.. Ого-го, у Мар­ти­на ще бу­де на що пи­ти, ще бу­де та й бу­де! Відчи­няй, бісів кап­ца­не, двері!

Пішли у шиньк.

Бичок (один). По­чи­най, Мар­ти­не, з ря­бих, а мені й на ру­ку ковінька! Тре­ба бу­де на вся­кий слу­чай век­се­ля за­го­то­ви­ти, щоб підпи­сав Мар­тин, то во­но спокійніш бу­де! (Сіда на го­нок). Засіла мені Оле­на в го­ло­ву, мов цвя­шок! Та чи вже ж во­на вте­че з моїх рук? (По­ду­мав). Ко­ли б мені Андрія ку­ди-не­будь зап­ро­то­ри­ти, тоді б інша річ бу­ла!.. Тільки б мені йо­го з се­ла вип­ро­ва­ди­ти! Хіба звер­ну­ти на нього яку про­ви­ну та ста­но­во­му шеп­ну­ти? Що ж, хіба то ве­ли­ко­го за­хо­ду кош­тує? У ме­не на тім тижні ко­ня­ку ук­ра­де­но, ска­жу, що Андрій ук­рав, і свідки знай­дуться!.. Я їх цілий де­ся­ток куп­лю!.. І суд­дя свій чо­ловік, я ж йо­му не­ма­лу су­му дав у по­зи­ку!.. Ста­но­вий - кум мій!.. А як і ви­ще піду, то є чим ру­ку по­зо­ло­ти­ти!..

Іван Пав­ло­вич і Андрій Ку­гут.

Іван Пав­ло­вич (по­ба­чив Бич­ка). Сли­хом слихать, Йо­си­па Сте­па­но­ви­ча у вічі ви­дать!

Бичок (убік). От чор­тя­ка те­бе при­нес­ла! Ще чаю поп­ро­сить… А мені з те­бе ко­ристі, як з би­ка мо­ло­ка. (До нього). Яким це вас вітром за­нес­ло?

Іван Пав­ло­вич (чо­лом­кається з ним). Діла, діла! Аж го­ло­ва тріщить од тих ділові.. Тут чо­ловічка хо­чу най­ня­ти, та от ніяк до со­во­куп­ності не проізойдьом!..

Бичок. Яко­го ж чо­ловічка, чи не Андрія?

Андрій. Та ме­не ж!

Бичок (убік). По­мо­жи, бо­же, во­но без гріха ще кра­ще! (Зрадів). Так чо­го ж тут? Ми­лості про­сю до гос­по­ди!

Іван Пав­ло­вич. Зна­чить, даю йо­му на год вісімде­сят! А ро­бо­та яка: наг­ля­дать за ха­зяй­ст­вом і вся­кою про­це­ду­рою; зна­чить, бу­дем так го­во­рить, за при­каж­чи­ка бе­ру.

Бичок. Та вам кра­що­го робітни­ка, як Андрій, то й не знай­ти! І чес­на лю­ди­на, та­ка чес­на!.. Вже я вам за йо­го у по­ру­ку!

Іван Пав­ло­вич. Чув, чув од лю­дей! Звісно, я не ста­ну жбур­лять ко­пи­тал так, за­ра­ди бо­га, бо то тру­до­ве. Я, зна­чить, по­совіту­вав­ся тут з де­яки­ми ха­зяїна­ми, ну і… А мені та­ко­го чо­ловіка і тре­ба, щоб він не ле­жень був і у ха­зяй­стві за вся­ким сос­ловієм щоб бу­ло як своє око! (До Андрія). Од­на­че спи­тай хоч і Йо­си­па Сте­па­но­ви­ча, чи дасть тобі те­пер хто більшу ціну?

Бичок. А яка ціна?

Андрій. Тут не про ціну річ!

Іван Пав­ло­вич. А бу­деш вірно слу­жи­ти і всякі діла проз­во­дить, так я й при­бав­лю.

Андрій. Що го­во­рить! Ціна гар­на, од­на біда що да­ле­ка сто­ро­на!

Іван Пав­ло­вич. Яка ж то да­ле­ка, що, бу­дем так го­во­рить, і двох­сот верст не бу­де!..

Бичок (лу­ка­во). Ой ні! Да­ле­ка, да­ле­ка сто­ро­на, аж на краю світа!.. Як же та­ки так, ви тілько розміркуй­те: од­но, що да­ле­ка сто­ро­на, а дру­ге, що тут зос­тається жінка мо­ло­да, так страш­но по­ки­да­ти, щоб іноді на са­моті не знай­шла собі за­бав­ки!..