Глитай, або ж павук - Кропивницький Марко Лукич. Страница 8

(Говорить). Та й пла­ка­ти ста­ла!.. Та й пла­ка­ти ста­ла!.. А я пла­ка­ти пе­рес­та­ла!.. (За­ду­ма­лась). Бо­же, прос­ти ме­не! В чім прос­ти? В чім я согріши­ла?.. Не знаю!.. Андрій!.. Не­ма Андрія!.. По­мо­люсь гос­по­деві, уос­таннє по­мо­люсь!.. (Дов­го ду­має). Як же мо­ли­тись?.. За­бу­ла, усі мо­лит­ви за­бу­ла! У го­лові важ­ко, не­мов па­мо­ро­ки мені за­би­ло і ро­зум за­му­ру­ва­ло кам'яною стіною… Не­ма в сер­ця ні жод­ної мо­лит­ви, і са­ме сер­це сте­ря­лось, збо­же­воліло… (Встає і, як сніп, зва­ли­ла­ся на ла­ву, упа­ли ру­ки, го­ло­ва звис­ла). Не вмію мо­ли­тов, не вмію ду­ма­ти, не вмію пла­кати!… За­бу­ла, усе за­бу­ла!

Входять Би­чок і Сте­ха (вже під чар­кою).

Олена (ти­хо). Ось і смерть моя! А я і кри­шеч­ки не ля­ка­юсь і не здриг­нусь!

Бичок (за­ли­ця­ючись). Ну що, ан­го­лят­ко моє, вже зас­по­коїлась?

Олена. Зас­по­коїлась!.. Не пла­чу і не су­мую… а зго­дом бу­ду ре­го­тать!

Бичок. Поз­вольте біля вас сісти?

Олена. Сідай­те!.. Чо­го ж ви так зда­ле­ку? Сідай­те ближ­че! Знаєте, як у пісні співається: "Зе­ле­ненький барвіноч­ку, сте­ли­ся ще ниж­че, а ти, ми­лий, чор­ноб­ри­вий, при­сунься ще ближ­че!" Я Андрієві ко­лись приспіву­ва­ла цю пісню; і вам би заспіва­ла, та не на­га­даю… Як ще не бу­ла за­ру­че­ною, то гос­по­ди як лю­би­ла Андрія: бу­ло, жду зіроч­ки вечірньої, як по­жовк­лая тра­ви­ця сльозин­ки-ро­син­ки! Бу­ло, вис­тою з ми­лим од вечірньої зірки і до ранньої, цілую, ми­лую йо­го карі очі, йо­го чорні бро­ви!.. І зда­ва­лось мені, що у ту го­ди­ну все за­мов­ка­ло і за­ми­ра­ло, не­мов за­ко­ха­не, не­мов за­ча­ро­ва­не; і не­бо, і зорі, і місяць біло­ли­ций ніби усміха­лись і втіша­лись на­шим ко­хан­ням, віте­рець бо­яв­ся по­дих­ну­ти, щоб не спо­ло­ха­ти своїм повівом то­го не­ви­мов­но­го щас­тя; і со­ло­вей­ко німів і за­ти­хав, прис­лу­ха­ючись до тих лю­бих ре­чей, щоб завт­ра їх пе­респіва­ти на увесь мир,- най­го­лосніше, най­любіше. (Засміялась). Дав­но-дав­но це бу­ло!.. Йо­сип Сте­па­но­вич, ба­га­то є у вас гро­шей?

Бичок. Ста­не, го­су­да­ри­не моя, на мій вік!

Олена. А на мій?

Бичок. І на ваш ста­не!

Олена. Доб­ре то­му на світі жи­ти, у ко­го ба­га­то гро­шей: ку­ди оком ски­не - усе йо­го!

Бичок. Так, так, го­су­да­ри­не моя! (До Сте­хи). Що ж, Сте­па­ни­до Ми­хай­лівно, став­те на стіл, що ви там при­нес­ли; здається, там усього до­волі є, тілько чар­ки бра­кує?

Стеха (по­ряд­кує). І ча­роч­ку за­раз по­дам! (Шу­кає на по­лиці).

Олена. Чуд­но якось на світі діється!.. І що мені на дум­ку сплив­ло? Гм! Ко­лись-то, ще як я бу­ла мо­ло­дою, а вітчим за щось ме­не ви­бив та й вип­хав з ха­ти,- а ме­не страх як не­на­видів вітчим, ба­га­то я си­няків ви­но­си­ла від йо­го рук! - ото я і пішла собі до ста­ву, сіла на ка­мені та й пла­чу; чую, щось ніби співа, а гля­ну­ла убік, аж див­люсь: ле­жить собі під вер­бою у хо­ло­доч­ку який­сь-то па­нич і виспівує, і та пісня навіки за­па­ла у моїй душі:

Чудно, чуд­но!.. "Те, де за­хо­ва­ють!" А ще дивніш ось що: що учо­ра бу­ла я заміжня, а сьогодні не жінка, не дівка!.. І учо­ра не­на­виділа я вас, Йо­сип Сте­па­но­вич, гос­по­ди, як не­на­виділа, а сьогодні здаєтесь ви мені не та­ким вже гид­ким та страш­ним!.. А ніхто ж то не вгада, що завт­ра бу­де. Мо­же, завт­ра я вас по­ко­хаю!..

Бичок. Дай гос­по­ди, дай гос­по­ди!

Олена. Персні ви при­нес­ли? А на­мис­то?

Бичок. Осьдеч­ки ж!

Олена. Да­вай­те сю­ди! (Бе­ре на­мис­то). До­ро­ге та блис­ку­че!.. Оця-то блис­кучість і кра­сує очі, і підку­пав ро­зум, і ду­рить сер­це, і ла­має во­лю!.. (Надіва собі на шию). Чом ви дзер­кальця не при­нес­ли, я б по­ди­ви­лась на се­бе!..

Бичок. Завт­ра все по­лу­чи­те! Вип'ємо ж з ва­ми, Сте­па­ни­до Ми­хай­лівно, а Олені Юхимівні підне­се­мо кан­фетів. (По­дає їй тарілку з кон­фе­та­ми).

Олена. Ні, і я вип'ю з ва­ми!

Стеха. Чи ти з ро­зу­мом? Ніко­ли не пи­ла!..

Олена. А те­пер пи­ти­му! "Горілоч­ка ту­ма зве­де хоч ко­го з ума!" А ме­не на­ве­де на ро­зум!..

Бичок. Це не горілка, а ром; я йо­го дер­жу зад­ля на­шо­го ста­но­во­го, він ду­же при­хильний до цього напит­ку; та він і з чаєм, і з кохвієм йо­го п'є, і до стра­ви, і після стра­ви… А по­зав­чо­ра но­чу­вав у ме­не справ­ник, так ма­ло не цілу пляш­ку ви­пив… Ну, дай же, бо­же, щоб усе бу­ло го­же!

Стеха (зітхає). А що не­го­же, то­го не дай, бо­же!

Бичок. П'ю за ва­ше здо­ров'ячко, Оле­но Юхимівно! Ба­жаю вам, щоб ви повік бу­ли ве­селі та щас­ливі!

Олена. Бу­ду ве­се­ла, бу­ду щас­ли­ва!.. За гроші куп­лю і щас­тя, і та­лан!..

Бичок (час­тує Сте­ху). Ви­ку­шай­те!

Стеха. Пош­ли ж вам, бо­же, чо­го ва­ша пра­вед­на ду­ша ба­жає! Ох, ба­теч­ку, не за­на­пастіть же моєї ди­ти­ни!.. (Пла­че).

Бичок. А хіба ж бо­га не­ма над на­ми?

Олена. І як вам не со­ром, ма­мо, пла­ка­ти? (Ре­го­че). Ви­даєте ме­не заміж та й пла­че­те?.. На­ли­вай­те, Йо­сип Сте­па­но­вич, і мені, та повніш, ущерть! (Ви­пи­ва). Ох, як же за­пек­ло, дух зовсім зу­пи­ни­ло!..

Бичок. Заїжте со­лод­ким, за­раз по­лег­ша!..

Олена. Ні, ні, на­ли­вай­те ще!

Стеха. Що це ти, до­ню?

Олена. Ма­мо, не ва­ша пе­чаль! Лий­те, Йо­сип Сте­па­но­вич! (Бичок на­лив.) Повніш! (Ви­пи­ла). Те­пер я зовсім ве­се­ла! І го­ре як ру­кою зня­ло! А як Андрій ме­не сва­тав, тоді я не пи­ла, дур­на бу­ла! Ха-ха-ха, Йо­сип Сте­па­но­вич, чо­му ж ви вже за­ра­зом і му­зик не най­ня­ли? Ад­же сьогодні ми і весілля спра­ви­мо: чор­тя­ка на смітни­ку звінчає!.. Дай­те перс­тень, надіньте йо­го на оцей па­лець… А цей перс­тень… (зри­ва з пальця перс­тень) хай він про­па­де, це Андріїв перс­тень!.. (Кида йо­го у вікно). Те­пер я з Андрієм розвінча­лась! Пий­те, Йо­сип Сте­па­но­вич, пий­те, ма­мо, а я вже вдо­вольни­лась!..

Би­чок. Отак кра­ще! Дай гос­подь, дай гос­подь!

Оле­на. Ма­мо, при­несіть мені со­роч­ку, ту, що я ви­ши­ва­ла Андрієві, во­на там, у ко­морі, я її по­да­рую своєму мо­ло­до­му. (Стеха пішла.) Йосип Сте­па­но­вич! Обніміть ме­не, при­горніть до сер­ця, та міцно-міцно!..

Бичок при­гор­тає її.

Ох, не так, не так! Щоб теп­лом об­да­ло все тіло, щоб вог­нем всю за­па­ли­ло!.. Цілуй­те ме­не: со­лод­ко, пал­ко!.. Ма­мо, час­туй­те Йо­си­па Сте­па­но­ви­ча! Цілуй­те ж так, щоб у очах по­темніло! щоб сер­це роз­жеврілось!.. (Цілує йо­го). Отак, отак!.. (Одпи­хає йо­го). Геть, хо­лодні гу­би, як у мерт­ве­ця, ли­це як лід!.. Ох, які ж ви гидкі, гидчіш від жа­би!..

Стеха вер­ну­лась з со­роч­кою.

Бичок. Ли­це по­тепліє, і гу­би роз­жевріються, як при­гор­неться до сер­ця та­ка квіточ­ка, та­ка кра­леч­ка. (Хо­че об­ня­ти її).