Хазяїн - Карпенко-Карий Иван Карпович. Страница 17

Соня. Кiм­на­та ва­ша го­то­ва. От дiв­чи­на по­ка­же.

Лiкар. Спа­си­бi. (Пi­шов за дiв­чи­ною.)

Соня. Го­во­рiть, що роз­ка­зу­вав без ме­не лi­кар?

Калинович. Од­но: тре­ба за­раз опе­ра­цiю, а та­то не хо­че.

Соня (до Зо­лот­ницько­го). Хо­дiм до та­та, бу­де­мо умов­лять.

Золотницький. А мо­же, зас­нув.

Входе Фе­но­ген.

Здоров, Фе­но­ген.

Феноген (цi­лує в ру­ку). Приїха­ли, бла­го­дi­тель.

Золотницький. Ну що, Те­рен­тiй Гав­ри­ло­вич спить?

Феноген. Де там, та­кий ха­зяїн зас­не! Три­во­жаться то тим, то сим. От Лiх­та­рен­ко їм пот­рi­бен, я пос­лав уже дав­не­нько, а йо­го не­ма. Зно­ву Курт­ца ждуть, а оце за­раз, на ли­хо, по­чу­ли, що вiв­цi за­ме­ка­ли, i хо­тять сю­ди вий­ти по­ди­виться з вiк­на на овець, бо в ту кiм­на­ту, де во­ни ле­жать, не вид­ко, а пе­ред ци­ми вiк­на­ми раз у раз про­га­ня­ють шмат­ки овець (пiд­хо­де до вiк­на), ко­ли по­чи­на­ються сал­га­ни. Он гляньте: справ­дi Куртц приг­нав на­по­каз овець.

Золотницький. О! Ха­зяй­ське ухо i за стi­на­ми по­чу­ло лю­бу сер­це­вi ове­чу роз­мо­ву.

Феноген. Хо­дiм, Со­фiя Терентіївна, ви­ве­де­мо їх сю­ди.

Соня. Бо­же сох­ра­ни! Та­то­вi спо­кiй ну­жен. Лi­кар за­бо­ро­няє йо­му вста­вать! За­раз тре­ба опе­ра­цiю ро­бить!

Феноген. Не знаєте ви та­та! Нiх­то йо­го не вдер­жить в лiж­ку, по­ки но­ги ди­ба­ють. Де­сять лiт то­му на­зад Те­рен­тiй Гав­ри­ло­вич весь ок­тябр мi­сяць був бi­ля отар, жив в ку­ре­нi, на до­щi i сильно прос­ту­див­ся: каш­ляв, го­ло­ва бо­лi­ла, про­пас­ни­ця би­ла, гiр­ше нiж те­пер, так би­ла, що вiд зем­лi пiдс­ка­ку­ва­ло все тi­ло; а ми та­ки поїха­ли на яр­ма­рок гурт ску­по­ву­вать i ти­ся­чу би­кiв ку­пи­ли. Та хi­ба це раз бу­ло. Ех, не знаєте ви та­та. (Ути­рає сльози.) Та­ких ха­зяїнiв ма­ло свiт ро­дить.

Соня (до Зо­лот­ницько­го). Хо­дiм до та­та… Нi, ви йдiть, а я пок­ли­чу лi­ка­ря, та ра­зом не пус­ти­мо i умо­ви­мо зго­ди­тись на опе­ра­цiю.

Золотницький. Доб­ре. Я уго­во­рю йо­го. (Пi­шов в од­нi две­рi, а Со­ня в дру­гi.)

Феноген (сам). Во­ни умов­лять, во­ни не пус­тять! Дi­ти! Щоб Те­рен­тiй Гав­ри­ло­вич не по­ба­чив но­вий то­вар? Ха! Та вiн рач­ки сю­ди при­лi­зе, та ско­рi­ще вiн ум­ре. Де ж та­ки? Жде тих овець, як свя­та, зна, що во­ни тут, i вiн їх пос­лу­хає, бу­де ле­жать! Нi­ко­ли в свi­тi!

Входе Со­ня i Лi­кар.

Феноген, Лi­кар i Со­ня.

Лiкар. Я, єй-бо­гу, не знаю, що ро­бить з та­ким чо­ло­вi­ком, як ваш та­то! Не пус­кать йо­го, ко­ли вiн так упер­то хо­че вий­ти, це для йо­го на­ту­ри од­на­ко­во, що нав­мис­не дра­ту­вать, три­во­жить, i вiн цим са­мим ще гiр­ше се­бе ро­зiб'є, нiж тим, що вий­де.

Феноген. Свя­тая прав­да! їх удер­жать не мож­на… Я трид­цять п'ять лiт з ни­ми не роз­рiз­няв­ся i знаю їх бiльш, нiж се­бе.

Лiкар. От ба­чи­те!

Соня. А гос­по­ди! Нев­же ж вiв­цi йо­му ми­лi­щi, нiж жит­тя?

Лiкар. Ха­зяй­ст­во або смерть - та­кий де­вiз!

Соня. Там Пет­ро Пет­ро­вич, та­то йо­го пос­лу­ха, хо­дiм, по­п­ро­буємо умо­вить! Лi­кар. Поп­ро­буємо!

Вийшли.

Феноген (сам). Ро­зум­нi сло­ва: або ха­зяй­ст­во, або смерть! Ве­ли­ка прав­да! Зем­ля, скот, вiв­цi, хлiб, ко­мер­цiя, ба­ри­шi - оце жит­тя! А для чо­го ж то­дi, справ­дi, i жить на свi­тi, ко­ли не мать цього нi­чо­го? Та кра­ще гро­ба­ком не­чувствен­ним ро­диться, анiж та­кою лю­ди­ною, що про ха­зяй­ст­во не дбає! Не­хай бог бо­ро­нить, ко­ли б у ме­не про­па­ли тi гро­шi, що я маю, - за­раз би по­вi­сив­ся.

Входе Куртц.

Феноген i Куртц.

Куртц. Етi день доб­рий!

Феноген. Здо­ро­венькi бу­ли!

Куртц. Етi ов­са - го­то­ва. Зi­час бу­дiть шпа­цi­ро­вал пе­ред ок­на.

Феноген. А по­чо­му ку­пи­ли?

Куртц. Етi - нi­по­чом, руб де­сять, руб двад­цать.

Феноген (на­бiк). Ви­хо­дить, Кар­ло цап­нув бiльше за ме­не, а я йо­го лi­чив дур­нем!

Входить Зо­лот­ницький i Лi­кар.

Феноген, Куртц, Зо­лот­ницький i лi­кар, а по­тiм Со­ня, Ма­рiя Іванівна ве­дуть Пу­зи­ря.

Золотницький. А?! Смерть за пле­чи­ма, а вiн пла­че, що йо­го не пус­ка­ють по­ди­ви­тись на овець.

Лiкар. Во­ю­ющий ме­чем од ме­ча гиб­неть. Ха­зяй­ст­во - йо­го меч, вiд нього й смерть. Так му­сить буть, i не варт спе­ре­ча­тись!

Соня, Ма­рiя Іванівна ве­дуть Пу­зи­ря.

Пузир. Бог з ва­ми, що ви со­бi ви­га­да­ли: ле­жи, ко­ли вiв­цi приг­на­ли? Я не смер­тельний.

Золотницький (до лi­ка­ря). Хо­дiм до Ка­ли­но­ви­ча, вiн там ску­чає.

Хочуть iти.

Пузир. Пет­ро Пет­ро­вич! Хi­ба вас не кор­тить по­ди­виться на овець?

Золотницький. Я за­раз прий­ду.

Виходять з лi­ка­рем.

Пузир. Здо­ро­вi бу­ли, Кар­ло Кар­ло­вич!

Куртц. Етi - я здо­ров, ошiнь здо­ров. Спа­си­бi! А ви, етi - нєт… етi - пльохо.

Пузир. Прой­де! Iдiть до гос­тей! Со­ню, поп­ро­си Пет­ра Пет­ро­ви­ча!..

Соня i Ма­рiя Іванівна вий­шли.

Багато ку­пи­ли?

Куртц. Етi - во­сiм­сот.

Пузир. Вi­сiм­сот? Тiлько? Чо­го ж так ма­ло?

Куртц. Я, етi, не мо­жiт по­ку­пал. Яр­мар­ка, етi - да, се­ло, етi - нєт. До­ма, етi, му­шiк про­дал, руб де­сят ов­са, а етi, берьот ов­са! Му­шiк берьот руб де­сят, пла­чiт, же­на - пла­чiт, де­тi - пла­чiт.

Пузир. Як, по руб­лю де­сять? Фе­но­ген ку­пив - руб, а Чо­бот он ку­пив - сiм­де­сят п'ять ко­пiй­ок.

Феноген. При ме­нi ба­га­то куп­ця наїха­ло i цi­на пiд­ня­лась, те­пер, пев­но, по­ниж­ча­ла, бо вже на­ку­пи­лись. Пi­ду по­див­люсь ове­чок. (Вий­шов.)

Куртц. Прав­да. Куп­са, етi- нєт! А тол­ко я не мо­шiт тор­го­вал­ся: ска­заль му­шiк руб де­сят, я, етi, пла­тiл; ска­зал му­шiк, етi, руб двад­цать, я, етi, пла­тiл! За­шем тор­го­вал­са, ког­да руб двад­цать - етi завсєм нi­по­чом. Етi… етi…

Пузир. Ну, а як­би ска­зав п'ять руб­лiв?

Куртц. Да! Да! Етi… Етi… да! П'ять не ска­заль, етi - нєт, ска­заль руб де­сять, руб двад­цать - бол­ше не ска­заль. Етi нi­по­чом. Му­шiк, етi пла­чiл. Я не тор­го­вал, етi - нєт, етi - нi­ког­да!

Пузир. Е, вже як та­кий ку­пець, то кра­ще не ку­пуй овець!

Куртц. Етi - да! Я не ку­пiл.

Входе Фе­но­ген.

Пузир. Пiс­ля­завтрього сам поїду з Фе­но­ге­ном.

Куртц. Сам, етi - да!

Пузир. Не­хай про­га­ня­ють овець. Ме­нi важ­ко си­дiть.

Куртц. Етi - да! Бол­ной зовсєм, нє на­до смат­рил. (Пi­шов.)

Феноген i Пу­зир.

Феноген. Там приїхав уряд­ник, хо­че вас ба­чи­ти.

Пузир. Пi­дож­де. Обер­ни крiс­ло до вiк­на. Так. О, овеч­ки! Хо­ро­шi… Єсть с кор­дю­ка­ми… Ху­дi, бi­до­ла­ги. Нi­чо­го, од­го­ду­ємо. Во­се­ни чис­тої при­би­лi два кар­бо­ван­ця на шту­цi… Так, Фе­но­ген?

Феноген. Шерсть, са­ло, со­ло­ни­на i шку­ри - я так ду­маю, що бiльше двох!

Пузир. Би­рi мої, би­рi! Цке­лей! У, ви слав­нi би­реч­ки мої. Iш, як iдуть, мов вiй­сько пе­ред ге­не­ра­лом. Не­дур­но Пет­ро Пет­ро­вич звав ме­не ове­чим ге­не­ра­лом. Пок­лич Пет­ра Пет­ро­ви­ча.