Суєта - Карпенко-Карий Иван Карпович. Страница 15

Акіла. Єрунда!

Пішов, Даша за ним.

Михайло, потім Наташа.

Михайло. Від кого ж це? (Розриває кон­верту, виймає лист і повертає до підпису.) Твій брат Карпо Барильченко... Подла фамілія!.. Так неприятно для слуха: «Барильченко». Зараз видно простоту рода. Дєйствітєльний статскій совітник - Барильченко. Чорти батька зна що! І перемінити не можна: куди не поверни, все чується погане якесь „барило!“ (Пробігає письмо.) Недоставало! (Читає тихо.) І чого б я їхав за п’ятьсот верстов, та ще в такий... день!... Прямо наче навмисне змо­вились... І що його робити ?...

Входить Наташа, тихенько підходить.

Наташа. А від кого це лист?

Михайло. Та від одного знайомого.

Наташа. Дай, я прочитаю...

Михайло. Не варт...

Наташа. Дай! Може, це від женщини?

Михайло. Ну от! Коли хочеш, по правді, це від брата.

Наташа. Від артиста, від босячка? О, це дуже цікаво! Дай!

Михайло. Ні, це брат нецікавий. Вік прожив у селі.

Наташа. Ну дай же!

Михайло. Ти не прочитаєш. Поганий почерк. Я сам прочитаю. „Коханий брате Михайло! Що з тобою сталося, що Ти два роки не приїздиш? Перше писав, то сим, то тим заспокоював батьків, а тепер замовк, і мама мучиться тут і всіх мучить своїм неспо­коєм. Оце цими днями так плакала, що мусіли згодитись, щоб їхала одвідати Тебе празниками. Потім нагадали, що Ти скоро іменинник, і от мама приїде на цей день до Тебе. Пишу Тобі, щоб Ти виїхав на вокзал і зустрів її, бо вона, мабуть, не потрапе. Дома все благополучно. Іван пішов на сцену, де має великий поспіх і заробля гроші немалі. Петро женився на дочці предсідателя окружного суда й нині вже судебний слідователь. Батько, і мати, і ми всі кляняємся Твоїй жінці, хоч і не знаємо її. І чому б то не приїхать, щоб матір заспокоїть? А тепер доведеться нам турбуватись: як то вона добереться до Тебе в такім великім городі! Хіба, може, батько поїде з нею. Твій брат, Карпо Барильченко“.

Наташа. Яка я рада, яка я рада! Нарешті таки побачу твою матір, а, може, й тата, бо ти наче навмисне ховаєш їх від мене! Де ж таки! Два годи, як ми побрались, і ти досі мене не повіз до дому, до своїх! Я думала, що ти у сварці; а тепер бачу, що мама тебе любить, коли старістю приїде на. твої іменини. Побіжу зараз, скажу таткові.

Михайло. Стривай, Наташа! Прости мене, що я тобі раньше не говорив... Усе збірався, та й досі не зібрався... Нелегко, знаєш, випутатись, коли запутаєшся, як муха в павутину!... Ах, як би ти знала, як мені й тепер не хо­четься говорити, то ти б пожаліла мене...

Наташа. Та що там? Ти мене лякаєш! Говори мерщій!

Михайло. Бачиш: ти роду настоящого дворянського, дід твій - ґенерал, батько - був полковник на шляху до великих чинів, і я боявся одкрито сказать, що я...

Наташа. Та що ти втік із каторжних робіт, чи що?

Михайло. Я з простого роду... Розу­мієш? Батько мій - багатий козак, просто сказати - мужик, гречкосій, і мати така ж: сама проста людина! Вони добрі, чесні, розумні, трудолюбиві, - нас повчили, і через науку ми стали рівні всім панам, а вони як були, так і зосталися простими мужиками! І от тепер вони їдуть сюди, може, от-от одчиняться двері, і на поріг; а тут у нас збереться городська знать: баронеса, предсідатель земської управи, директор і другі. Я не знаю, що мені робити, як мені перед бомондом [9] показати своїх батьків-мужиків? Порай!

Наташа. Ах, ах! (Пада на диван і закрива лице руками.) Боже мій! Так ти мужик?

Михайло. Я статcький совітник, а батько та мати...

Наташа. Мужики! Фі! Як же ти посмів так обманути нас?

Михайло. Неправда! Я не обманював: мене не питали - я промовчав!

Наташа. Ох... ох! Боже мій! Жінка мужика! Від нас же одступиться все феше­небельне панство. Як же я тепер людям по­кажусь? -Що батько бідний буде почувати? Ґенерал, і - мужики! Слава Богу, що він осліп, принаймні, не побачить своїх сватів.

Михайло. Що ти говориш, опам’ятайся! Наташа, мила моя!...

Наташа. Не підступайте до мене близько. Від вас житним хлібом пахне! Ви - мужик, я вас не люблю, я з вами розведусь!

Михайло. Розумні люде будуть сміятись над твоїм горем!

Наташа. Неправда! Всі пожаліють мене нещасну. Ах, ах! Яка подлість на світі завелась: мужик кінчає університет, і його не пізнаєш, хто він? Попадає в вище коло лю­дей, їде на Рівієру й ловить благородну з діда-прадіда дівчину, як дурну рибку в сітку, обнімає її ніжний стан своїми мужицькими лапами, цілує її мужицькими губами... Фі! Обман, низький обман, від якого не можна навіть і встерегтись!

Михайло. Ха, ха, ха!

Наташа. Він іще й сміється! Нахал, мужик!

Михайло. Неправда! Твій муж статський совітник, а ти дурочка. (Підходить до неї.)

Наташа. Ай! Не підходьте! Я не виношу запаху житного хліба!

Входить ґенерал.

Ті ж і ґенерал, його веде Ваня.

Генерал. Чую - баталія! Ну, думаю, Федор за картами! Пробили барабани, й зелене поле відкрилось...

Наташа. Ваня, вийдіть! Я вас покличу. (Ваня виходить.)

Генерал. Що з тобою, Наташа? Ти заго­ворила таким голосом, неначе зосталась на великому шлемі без п’яти?

Наташа. Ах, таточку, голубчику, я все програла! Я нещасніша людина! (Хлипа.)

Ґенерал. Що там? Пропала провізія на кухні, розбили вино?

Наташа. Осудовисько, осудовисько!

Ґенерал, Заспокойся! Все можна дістати в ресторані; хоч і дорожче, але що робити? Де ж Миша?

Михайло. Я тут.

Ґенерал. Що з нею?

Михайло. Я одібрав лист із дому...

Ґенерал. Ну, і що ж?

Михайло. Сьогодні буде моя мати, а, може, й батько.

Ґенерал. Ну, і слава Богу! А все ж таки не розумію: в чім же тут осудовисько, Наташа?

Наташа, плачучи, - Його мама... і тато... [реве] мужики!

Ґенерал. Ха, ха, ха! Ну, і прекрасно! Через мужа й ти зіллєшся з великим народнім океаном, обновиш кров дітей, не будеш рождати сліпих! А Михайло, твій муж, через науку, є благородна щепа!... Розумієш? От проста яблуня, її калірували, прививку зро­били, - і родяться кальвілі - вищий сорт яблук. Корінь простий, а яблука кальвіль! Ха, ха, ха! Я думав, Бог зна що трапилось... Ну, заспокойся!

Наташа. Як? І тобі, таточку, нічого? І це тебе не обража?

Ґенерал. Ні краплі! (Михайло його цілує.) Я знав давно, мені сказав дядя Федір; із фор­муляра видно! Тепер тільки дурні носяться зі своїм, може, незаслуженим, часто случайним аристократизмом... Чесність, образовання, наука, ум, талан - важно, а решта - плювать!

Наташа. Таточку! Ти не смієшся? А батько, мати... вони мужики й сьогодні приїдуть.

Ґенерал. Сьогодні приїдуть, а завтра поїдуть... Ну, помирись! Я чую, що ти образила Мишу!

Наташа, поглядає на Михайла. - Миша!... Йди сюди!

Ґенерал. Ні, брат, ти йди до нього...

Наташа, підходить і обніма Михайла. - Прости! (Цілує його.)

Михайло. А чим пахну?

Наташа. Духами... трефль!

Михайло. Як скоро випарився житний хліб. (Дзвінок.)

Наташа. Гості! (Кидається в залу.)

Михайло, підбігає до дверей. - Акіла Акілович, гості! (Акіла у дверях.)

Акіла. Єрунда!

Михайло, бере генерала під руку. Зараз од­криється кумпанія на зеленім полі; присоглашаю, як воєнного посредника!

Ґенерал. Ха, ха, ха! Ну, брат, признайся, що без посредника й тобі було погано!

Михайло. А як же, замісць пороху, за­пахло житним хлібом!