Сава Чалий - Карпенко-Карий Иван Карпович. Страница 17

Зося од­на, іде до две­рей.

Зося. Ба­бу­ню! А йдіть сю­ди! (Іде до ко­лис­ки, ти­хо, за­мис­лив­шись. Здригнула.) Са­ва ска­зав, що Гнат тут близько де­сь, і в ме­не но­ги зат­ремтіли… І раз у раз так страш­но ро­биться мені, ко­ли я чую ім'я Гната!.. Са­ва йо­го так лю­бить, а він на Са­ву но­жа гост­рить. Цур йо­му, не­хай він зги­не…

Входе ба­ба.

Перенесем, ба­бу­ню, ди­тя в опо­чи­вальню.

Ті ж і Ча­лий.

Чалий. Вже ви­но­си­те мо­го ко­за­ка від ме­не? Ну, про­щай, си­ну, рос­ти здо­ров!

Баба. Я са­ма, пані, од­не­су (Ви­но­сить.)

Чалий. Га? Зо­сю, чу­ла?

Зося. Що, Са­во? Що?

Чалий (запальчиво). Ма­ло їм, бач, то­го, що я роб­лю для них, во­ни ж об­ма­ню­ють ме­не, не ви­пов­ня­ють сло­ва, та й ще хо­тять ку­пить мою ди­ти­ну, хо­тять, щоб си­на я сво­го хрес­тив не в грецькую, а в ка­то­лицьку віру?.. Яка об­ра­за, яка зне­ва­га!

Зося. Хіба ж во­ни те­бе при­му­сить мо­жуть! Те­пер та шля­х­тич, рівний гетьма­ну са­мо­му, то й ко­роль зас­ту­питься за те­бе!

Чалий. Я й сам за се­бе зас­туп­люсь. Але не в то­му річ! Ти тілько по­ду­май! Чо­го хо­тять? І хо­тять, зна­ючи, що я за віру грецьку зас­ту­па­юсь. Ви­хо­дить, псом ме­не всі лічать, що я за гроші і по­честі, і віру проміняю, і ста­ну люд свій до унії при­му­шу­вать!.. По­ми­ля­ються! Гайдамаки - од­но, а віра - дру­ге! Не від гетьма­на ця дум­ка йде, а від ксьондзів!

Зося. А ко­ли так, то не тілько син твій не бу­де ка­то­ли­ком, але і я, жо­на твоя, прис­таю до грецької віри, і не посміє нас ніхто за те су­дить, бо жо­на і муж - тіло од­но, а в од­нім тілі і дух по­ви­нен буть один!

Чалий. О гор­ли­це моя! Я ро­ди­ну по­ки­нув, по ній ту­жив би я безмірно, ко­ли б кра­са душі твоєї мені бо­ро­тись з ни­ми не по­ма­га­ла вся­кий раз,- як от хоч би й те­пер! Ти - ро­ди­на моя, ти - все для ме­не!.. Ох, як жал­кую я, що тоді, ко­ли ти бран­кою бу­ла, в корчмі сиділа, не од­ру­живсь з то­бою і не по­ки­нув все, щоб ти­хе, мир­неє по­чать жит­тя там да­ле­ко-да­ле­ко - десь над Дніпром!.. Навіщо сла­ва, по­чот, маєтки? А там з то­бою був би рай!

Зося. Так що ж, тікай­мо звідціля… Я тут бо­юся усього, а особ­ли­во Гна­та Голого! Бо ті гай­да­ма­ки, що їх звелів повісить ти, ка­за­ли, що їх пос­лав убить те­бе Гнат Го­лий! Тікай­мо! Мені так хо­четься десь жить да­ле­ко від лю­дей, з то­бою щох­ви­ли­ни вкупі, а тут ти хо­диш у по­хо­ди і ки­даєш ме­не, і раз у раз я пов­на стра­ху, що вже не вер­неш­ся з по­хо­ду!

Чалий. Прий­деться утікать… (Піднімається і слу­ха.)

Зося. Чо­го ти? На­че що по­ба­чив, слу­хаєш!

Чалий. Ти нічо­го не чу­ла?

Зося. Ні.

Чалий. Мені зда­ло­ся, на­че хто під вікном ска­зав: "Доб­ри­вечір!"

Зося. Ой!

Чалий (лас­ка­во). Бог з то­бою. А мо­же ж, і справді хто ска­зав: "Добривечір".

Входить джу­ра і ста­вить свічку на стіл.

А по­ди­ви­ся, чи не­ма ко­го там на подвір'ї.

Джура вий­шов. Ча­лий бе­ре Зо­сю за стан і са­до­вить біля се­бе.

Сядь ко­ло ме­не та при­гор­нись до ме­не, моя бран­ко!

Зося (сіла і при­гор­тається). Бран­ка! Ох, як гар­но тоді бу­ло, ко­ли я те­бе що­ве­чо­ра у корчмі жда­ла, аж радісно зга­дать! Си­дю, в вікно див­лю­ся і вся трем­тю… Та тілько то не страх був, як те­пер, то бу­ла три­во­га, що сер­це на­пов­ня­ла і пруд­ко гна­ла кров, ма­лю­ючи у мріях чарівну пос­тать страш­но­го всім і слав­но­го на Ук­раїні Са­ви, ко­то­ро­го я так по­ко­ха­ла, так (дивиться на Са­ву), що батька, матір, все для нього за­бу­ва­ла і ра­да б з ним бу­ла в корчмі весь вік сидіть - отак! (Обгор­тає йо­го шию і цілує.)

Чалий. Чо­го ж ти вся трем­тиш?

Зося. Від щас­тя, ми­лий, біля твоїх гру­дей - стра­ху не­ма! Я за­раз сміли­ва та­ка, я - справжній гай­да­ма­ка і нічогісінько вже не бо­юсь: з твоїх гру­дей в мої пе­ре­ли­ла­ся смілість і од­ва­га.

Входить джу­ра.

Джура. Не вид­ко ніде ніко­го: ні біля світлиці, ні на по­д­ві­р'ї. (Вий­шов.)

Чалий. Отак, ко­ли стри­во­жиш­ся чо­го, тоді і вба­чається, і вчу­вається.

Зося. А, пус­те.

Входить ба­ба.

Баба. Ідіть, пані, по­го­дуй­те си­на.

Зося. Пла­че?

Баба. Ні, тілько мур­чить.

Чалий. А ніхто не при­хо­див у двір?

Баба. Ні, ніко­го не бу­ло!

Чалий. По­чу­лось!.. Іди ж, го­луб­ко, та й спа­тоньки ля-гай, а я лис­ти ще на­пи­шу і сам прий­ду до те­бе.

Зося. Мо­же б, я ще прий­шла сю­да?

Чалий. Кра­ще спи! Не­хай те­бе хра­нить гос­подь!

Зося. (іде, і од две­рей). А мо­же б, ти завт­ра лис­ти на­пи­сав, бо вже не­ра­но…

Чалий. Не будь же ди­ти­ною, моя лю­ба, у ме­не діло є.

Зося. Ну, то я вже піду… (Пос­то­яв­ши.) Слу­хай, Са­во, і я з то­бою поїду завт­ра в Не­мирів, і си­на візьме­мо. Доб­ре?

Чалий. Га­разд.

Зося. Мерщій же пи­ши лис­ти, бо я од­на­ко­во не бу­ду спа­ти. (Пішла.)

Сава один, сіда до сто­лу.

Сава. В Не­мирів завт­ра не поїду, а на­пи­шу яс­но­вельмож­но­му лис­та, що по­вер­тать свій рід у ка­то­лицьку віру я не зго­ден, бо це б зне­ва­жи­ло ме­не пе­ред очи­ма всіх панів, яко одс­туп­ни­ка від предківської віри, за кот­ру вчо­ра ще бо­ров­ся з ни­ми! (Пи­ше, потім пе­рес­тає, піднімається і слу­ха.) Прок­ля­тий пу­гач, як засміявся по­га­но!.. (Сіда і пи­ше.) І де він взяв­ся? Учо­ра двох убив, і більш, здається, тут їх не бу­ло. (Пи­ше, по хвилі здриг­нув, підняв очі на вікно і слу­ха.) Що це? Зда­ло­ся, на­че зно­ву хто ска­зав "доб­ри­вечір"! А, ду­рі­сть! Ну, доб­ри­вечір, то й доб­ри­вечір… Коли б мерщій вер­тавсь Шми­гельський. Я цілий день сьо­год­ня жду йо­го і тим се­бе так розт­ри­во­жив, що ніяк не відже­ну тяж­ких ду­мок, все більше й більш нагнічу­ють во­ни мій мо­зок… Див­на річ… Ко­ли я жив в сте­пу, в норі, у лісі,- не знав тоді та­кої я три­во­ги… А те­пер, от як не сил­ку­юсь,- нічо­го не зроб­лю з со­бою!.. Особ­ли­во сьогод­ня. Оці наг­ра­ди мов ра­ни­ли чим гост­рим і от­руїли мою ду­шу… От чую, на­че хто шеп­че мені і за­раз, що пра­ця та, яку я у своїх дум­ках лічив ко­рис­ною на­ро­дові, бу­ла і єсть на ко­ристь лиш па­нам! І чую я, що єсть тут прав­да - страш­на, страш­на прав­да!.. За те, що гай­да­мак, своїх братів, ло­вив і смерті пре­да­вав най­кра­щих обо­ронців прав на­род­них, за те, що церк­ву бо­жую спа­лив,- пол­ков­ник я і шлях­тич!.. Шлях­тич? Рідня, ви­хо­дить, всім па­нам!.. Ох, як мені нуд­но і на серці труд­но! Здається, за­раз би вер­нув­ся до своїх у ліс, у но­ри… Зо­ся піде скрізь за мною… А там я ви­го­дую си­на свой­ого Са­ву ко­за­кам на сла­ву! І він зак­риє батькові гріхи! Ох, ні!.. За­рос­ли мої шля­хи тер­на­ми - не­має по­во­ро­ту… Не­ма! Не­ма! (Б'є ку­ла­ком об стіл, го­во­ре нерв­но, ніби хо­че заг­лу­ши­ти три­во­гу душі.) І не тре­ба! Ди­тя­чий страх на­пав на ме­не, і я се­бе мор-дую. Щоб край ути­хо­ми­рить, то тре­ба при­пи­ни­ти ди­ку во­лю га­й­­да­мацьку, по­ки не за­хо­пив цей рух увесь на­род!.. Так… Так!.. Як мо­ре зрад­ли­ве сьогод­ня на лоні своїм гой­дає ти­хо ба­й­дак і мов при­сип­ляє плив­ця, а завт­ра в мент один ска­женіє і б'є на тріски той са­мий бай­дак і то­пить у хви­лях своїх навісних не­обач­но­го плив­ця - отак і на­род: ко­ли ро­зі­рве лан­цюг по­ко­ри, подібен мо­рю навісно­му! Покірний ще сьогод­ня й ти­хий,- він в мент один страш­ну підніме бу­рю, і Пос­по­ли­ту Річ по­то­пить в крові, і все обер­не у руїну! Пріч же, сумні дум­ки, пріч! Не про­ти на­ро­да я во­юю, а про­ти гай­да­мак; на­ро­дові ж ба­жаю ми­ру і спо­кою, щоб він під па­н­ською­ ру­кою до­був ши­ро­кої освіти і прав на вільне й ко­ри­с­не жит­тя для всього краю. (Здриг­нув і прис­лу­хається.) Зно­ву хтось ска­зав "доб­ри­вечір"! (Іде до вікна і, заг­ля­нув­ши, одс­ка­кує.) Що це? Вви­жається мені! Чи й справді то Шми­­гельський?!! (Підхо­де до вікна.) Пан Шми­гельський, блі­дний, і з уха кров дзюр­чить! Па­не Іва­не! Чо­го ж ти… Щез!.. Це ма­на… Це так мені зда­ло­ся…