Новобранець - Карпенко-Карий Иван Карпович. Страница 4

- Ні, брат, цього не можна. Ти малий, а туди вибирають великих.

Пилип трохи засоромився, а далі почухав потилицю та й каже:

- Ну, коли так, то вже куди хочете, ваша милость, тільки тут не зоставляйте.

Начальник не став би й говорить з таким блазнем, та коли ж Пилип смішив його, то через те він з ним і розбалакався.

- Ну-ну, зоставайся тут. Ти мені уподобався. Тобі добре буде! - сказав начальник і викликав другого.

Повернувся Пилип по-московськи на пальчиках та й пішов у гурт. Невесело йому було, сердився Пилип. Воно так все буває: як чоловік забере собі зараннє в голову, що ось так і так воно буде, а так не зробиться, як йому хотілось, ну й досада візьме. Недовго ж Пилип і журився. Не вспіли двох новобранців викликать, як він уже докладав штуки.

- А де ж Петро? От, бісова сова! - казав він на одного витрішкуватого новобранця. - Куди полетить? Аж у Петербург! А бідненький горобчик як сидів під стріхою, так йому й сидіть!

В сніданок скінчили перекличку і начальник звелів тим, що в гвардію, йти додому, забирать збіжжя своє та й на машину.

- Отака ловись! І попрощатися з Петром не дадуть! - каже Пилип. - Біжи ж ти, Петре, на квартирю та забирай клунки, а я піду достану снідать, та хоч поснідаєм на вокзалі.

Поки тут в городі Петро тинявся щоранку й щовечора на зборню, слухав теревені Пилипові, дивився, як танцюють, а іноді й сам співав у гурті, поки він помаленьку забував про село, старий батько його, Грицько, занедужав. Сказано, чоловік сливе столітній, то де вже те здоров'я візьметься; а тут ще горе пристукало, то воно й не диво, що дід заслаб. Поки сина вирядив, Грицько опустився і ото не видержав, сердега, та й звалився. Одначе через силу піднявся, щоб одвезти Петра в город; а як вернулися з города, то дід виліз на піч і почав кашлять: розламало всі кістки. Стара Марина ходила як варена. Ярина охала, збиралась родить: вона дуже стривожилась своїм нещастям і родила скоріше, ніж ждала. Скоро після того, як старий Грицько вернувся з города й заслаб, Ярина розходилась родить. Старий на печі охає, а Ярина на полу - двоє слабих в хаті. Баба Марина не знає, кому й поміч подавать. Під вечір Ярину полегчив бог: вона благополучно родила сина, вгамувалась трохи й заснула. Іван один хазяйнував: воду носив, помагав Оксані, воли й телички напував, їсти скотові давав - скрізь справлявся. Сказано - хазяїн.

Охрестили новорожденного і назвали Грицьком. А дід Грицько, як тая свічка, що догорає... - то палахне, то притухне. Оце неначе лучче йому - і попоїсть трохи, і просить, щоб онука показали; хрестить дід онука та шепоче молитву, й сльози на очах; потім неначе зовсім забудеться, розказує щось таке, ніби Петра він бачить.

- Піди, сину, до пана та попроси дощок мені на домовину... Ти вже йому одслужиш... Отак, отак, зв'яжи його, дочко, гарненько, щоб не пошкрябалось... Петро скоро вернеться... Весною, бог дасть, хліб уродить, я буду тобі помагать, сину! Як-небудь справимось: тепер не те, що... тепер ми вдвох! От, як ти був малий, то мені важко було... Біжи ж, Іване, до попа! Чого дивишся?..

- Господь з тобою, старий! Що ти балакаєш! Перехрестись!

- Га?

- Перехрестись, кажу! Дід хреститься.

Стара Марина плаче, Ярина теж, а малий Грицько лежить у неї коло грудей, йому й байдуже!

- Нехай, мамо, Іван покличе Дем'яна: може, він яку раду дасть.

Покликали старшого сина Дем'яна. Батько його не пізнав.

- Іди, Іване, в город; може, Петра пустять додому: батько вмирає, та й жінка родила. Хоч би на тиждень відпросився... - посовітував Дем'ян.

Достали конячки й вирядили Івана в город. Дем'ян наставив його, як найти Петра і що сказать.

От приїхав Іван у город, розпитався, де зборня. Приїздить туди. Його обступили новобранці, почули, що він шукає Мирошника Петра.

- А який це, братці, Петро? Чи не той, що сьогодні їде, що з штукарем Пилипом водився?

- Та той же, той!

- Та он, диви, Пилип. Чуєш, Пилипе! Іди сюди, діло є! - гукнув один парубок.

- Ніколи!

Пилип біг на вокзал, ніс снідать Петрові.

- Та постривай, ось брат Петрів приїхав.

Почувши, що тут брат Петрів, Пилип підбіг до гурту.

- А що, малий? Петро вже, мабуть, на вокзалі. Він сьогодні їде аж у Петербург... От світа побачить!.. Поїдемо мерщій - попрощаємось! - Та не став багато говорить, сів на саночки і погнав конячку.

- Ну, а батько та жінка Петрова здрастують? - спитав Пилип дорогою.

- Де там! Це ж я приїхав, щоб Петро одпросився додому хоч на тиждень, бо Ярина скинула дитину, лежить слаба, а батько навряд чи й до завтрішнього дня доживуть - так їм погано!..

- Тппрру! Чом же ти не кажеш? Боже мій милосердний! Що ж тут у світі божому робить? Постривай, поїдемо до начальника! А може, вже пізно. От горе! Якби на мене, я б утік на ті три дні, а він побоїться!..

Круто повернув Пилип конячку й затопив у весь дух до квартири начальника.

Поки Пилип допросився, щоб начальникові сказали про нього, поки начальник вийшов, пройшло доволі часу.

Як розказав Пилип начальникові про сімейство Петрове, так той аж зморщився. Мабуть, йому жалко було. Та тільки він одказав йому ось як:

- Гарний ти товариш, і жаль мені твого Петра, але я нічого не можу зробить, бо вже всі маршрути готові і команда на вокзалі, може, через яких-небудь півчаса зовсім рушить в дорогу. Іди собі з богом. - З цим словом начальник повернувся та й пішов собі у кімнату.

Пилип стояв, мов шалений. Він думав, як скаже начальникові, що у Петра жінка родила, батько вмирає, то той зараз захапається, сяде з ним в ґринджоли, поїде на вокзал, візьме Петра і пустить додому на неділю, А тут ось що: маршрут записаний! Може, він так і довго б простояв, якби денщик не нагадав йому, щоб ішов собі.

Опам'ятавшись, Пилип прожогом кинувся з хати до саней, мерщій сів на сани й хутенько погнав конячину на вокзал.

- А що ж ви довідались - чи пустять Петра? - спитав Іван.

- Ні, братику, - у маршрут записаний. Не можна, каже. Коли б нам тепер поспіть та хоч попрощаться з ним. - І з цим Пилип погнав дужче конячину.

Під'їхали до вокзалу. Пилип зараз кинув Іванові віжки, сказав "жди!", а сам мерщій побіг шукать Петра.

Вагони ще стояли, і з вікон визирали, а Петра не видко. Пилип хутко йде від вагонів, зазираючи до вікна. А це - дзелень-дзелень-дзелень! - третій дзвінок. Пилип підбігцем іде та дивиться до вікна. Машина свиснула, поїзд рушив. Пилип несамохіть крикнув:

- Петро!

А Петро з вікна:

- Прощай, Пилипе!..

- Постой, постой! - кричав Пилип і біг за машиною.

- Куди ти? - крикнув жандарм і вхопив його за руку. Пилип вирвався, кинувся доганять машину, потім опам'ятався, став і довго дивився вслід машині, і сльози текли йому по лицю...

Пилип вийшов до Івана, розказав йому, що Петро поїхав і що він не поспів йому нічого сказать. Пилип був хмурий - все мовчав. Поїхали в город. Іван підкинув коняці сіна, а Пилип сів з ним снідать той сніданок, котрий наготовив задля свого товариша.

- Я, брате, коли-небудь влітку до вас прийду, як пустять. Може, поможу тобі. Ви тут недалеко живете; я знаю все - мені Петро розказував...

Так говорив Пилип, у котрого з думки не сходило безталання Петрової сім'ї.

Дещо розпитав Пилип у Івана, поміг йому запрягти коняку та й пішов собі на зборню, а Іван поїхав додому.

"Як там батько дома? Чи ще живий, чи застану його?" - думав Іван дорогою. Молодий хлопець за один місяць багато бачив у своїй сім'ї горя. Не раз, дивлячись, як мати та Ярина плачуть, йому жалко й досадно було, що він нічого не міг зробить задля їх спокою; а як батько заслаб, Іван ходив, мов шалений. Тепер, їдучи в город, він думав, що привезе Петра і хоч трохи розважить Ярину й матір. Коли ж і тут невдача. Він не вмів добре розібрать, як воно таке нещастя склалось, і в думках своїх винуватив московську службу...