Наймичка - Карпенко-Карий Иван Карпович. Страница 8
Цокуль. Та вже ж не вернеш...
Харитина. Не вернеш!.. Знаю... знаю... ох, знаю!
Цокуль. Ну, заспокойся... я зовсім не так думав... ти сама тоді казала... (Про себе.) От ускочив!
Харитина. І Панас зна, зна і сміється...
Цокуль. Панас?.. Ти тілько повеселіщай, будь умниця... Панас тебе посвата...
Харитина. Посвата? Панас? Ха-ха-ха!
Цокуль (до себе). От навіжена!.. Аж страшно... чи не збожеволіла вона?
Харитина. Пізно... пізно... пізно...
Цокуль. Та що ти вигадуєш? Угамуйся... Не ти перша... Ніколи не пізно, тілько розум треба мать... Ти мене слухай. Я Панаса заспокою, він мені повіре. Нащо ж йому казать про те, що він буде знать потім? А я тебе просватаю за нього, як дочку, дам придане... Єй-богу, не брешу, і все обійдеться добре, побачиш!
Харитина. Ні, я його обманювать не буду, я все йому сама скажу... Йому скажу, жінці вашій скажу, скажу всім людям - нехай заплюють мене, може, мені легше буде!..
Цокуль. О господи! Харитиночко! Одумайся! З якої ж речі ти будеш страмить так і себе, й мене?
Харитина. Гірш не буде. Я тілько правду скажу.
Цокуль. Хто ж в такім ділі правду каже? Послухай же мене, я тобі добра зичу! Я ж тебе люблю, я ж тебе приголубив, я ж тебе од жидів узяв обшарпану, а тепер глянь на себе...
Харитина. Я все вам кину під ноги, не треба мені нічого вашого! Воно давить мене - дихать не можу. Я була обшарпана, та зате у вічі сміливо дивилася усім, а ви дали мені одежу гарну, обморочили, одурили мене, знівечили мене, життя моє отруїли, - спасибі за ласку! Нічого мені од вас тепер не треба!.. Не говоріть до мене: кожне ваше слово отрутою падає на мою душу... (Хутко виходе.)
Цокуль (сам). Постой-бо! От біда!.. Був я в бувальцях, а такого ще не траплялось... Одна надія на Панаса... Це вона згарячу так балака, а як він посвата, то посоромиться признаться, а там обійдеться... Поколотяться, поколотяться та й вгамуються! Ну, рахуба!
Входе Панас.
Панас. Мелашка казала, що ви кликали мене.
Цокуль. Та кликав же... Хочу з тобою побалакать. Слухай, Панасе. Ти давно у мене служиш, парубок чесний, працюєш щиро, і я тебе люблю, як рідного.
Панас. Спасибі вам, хазяїн.
Цокуль. Дітей у мене нема, нікому буде й добрим словом згадать... Так я хотів би тебе хазяїном зробить.
Панас. Дай боже вам вік довгий за таку ласку до мене.
Цокуль. Тілько мені треба попереду знать: чи ти вже забув свою Марусю, не тужиш за нею?
Панас. Е, хазяїн, чого люде не забувають?.. Спасибі дідові - настановляли - і я угамувався, та й ніколи за працею турбоваться.
Цокуль. От і добре! Так от що. Треба тобі жениться.
Панас. А що ж, я не від того, тілько дівчини у мене нема на прикметі.
Цокуль. Я тобі знайшов гарну дівчину, пам'ятаєш, як колись радив?
Панас. Пам'ятаю. А хто ж та дівчина?
Цокуль. Вгадай. Вона тут близько.
Панас. Чи не Харитина?
Цокуль. А ти почім знаєш?
Панас. Та так, догадуюсь.
Цокуль. Може, й сам на неї стріляєш, що одразу відгадав, га? Ну, а що б же ти сказав?
Панас. Дівчина вона гарна, кращої жінки мені б і не треба.
Цокуль (набік). Слава ж тобі господи! (До Панаса.) А як вона тебе любить, то й сказать не можна: від кохання зовсім змарніла, як нежива ходить, єй-богу!
Панас. Може, й справді вона мене любить, тілько я не буду її сватать...
Цокуль. Отакої!.. Чого ж так?!
Панас. Недобра слава про неї є.
Цокуль. Е, хлопче, добру славу не скоро наживеш, а недобра сама прилипне, особливо до бідної сироти.
Панас. Та воно так, тілько як опечешся на молоці, то й холодну воду студиш.
Цокуль. Яка ж там слава?
Панас. Та бог там з нею, не моє діло; а тілько сватать я її не буду.
Цокуль. Ні, ти повинен сказать, може, вона й справді яка непутня, а я за неї піклуюсь.
Панас. Ні, хазяїн, не скажу, - не приходиться.
Цокуль. То не приходиться ж тобі й порочить її передо мною... Кажи, що там за брехні: вона - моя хрещениця.
Панас. А люде кажуть - любовниця...
Цокуль. О господи! Так он що!.. А щоб їм печінки пухирями взялися, коли це правда! Я її хрестив ще в Осиковатій, а тут, розпитавшись, і довідався, та й узяв до себе. Одягнув бідну сироту, що поневірялась у жидів, а вони, бач, що вигадали! Покарай їх, господи, за таку неправду до бідної сироти. А господи, а господи, ну, люде!
Панас. Та невже то все брехня?
Цокуль. А ти й тепер не ймеш мені ще віри? Де ж твій був розум, що ти переказам повірив? І не сором же тобі? За кого ж ти мене маєш, хіба я в бога не вірую, кому ж я зробив яку кривду, скажи, скажи?.. О люде, о недовірки!.. Ну, хочеш, я образ поцілую, я присягну!..
Панас. Я й вірю вам, хазяїн, і не вірю! Ви присягаєтесь, що ця неслава - брехня, а Мелашка божиться, що правда, що сама бачила.
Цокуль. Мелашка?! О, клята брехуха! Нехай же скаже при мені! (В двері.) Мелашко, Мелашко! А іди сюди!.. Побачимо!.. Ач, яка завислива лукава молодиця! Хіба ти не знаєш, яка вона лиха?..
Входе Мелашка.
І ти бога не боїшся?
Мелашка. Що там?
Цокуль. Брехні пускать такі про Харитину!
Мелашка. Свят, свят! Нічого я про неї не казала.
Панас. Брешеш! Ти мені казала, що вона живе з хазяїном!
Мелашка. Бреши ти сам, божевільний! Я за ключі, що їй дали, розпалилася, а згарячу, може, й сказала яку дурницю, так мало що не скажеш у серцях - вільно тобі повірить! Я знаю тілько те, що вона тебе, дурного, любить без міри, а ти слину пускаєш за хвойдою Марусею, та й годі!..
Панас (кидається на Мелашку). Відьма ти проклята! Я вб'ю тебе!
Мелашка (тіка в двері). Тю! Навісний!..
Панас. Так он яка правда!.. Прости мене, мій боже! Сам сирота і скривдив так тяжко сироту! Мені соромно й глянути на неї; вона відцурається тепер від мене, як я попереду від неї відцурався!
Цокуль. Та про це не журись! Тілько побалакай з нею приязно, то вона все забуде, бо любить тебе, сам ти знаєш.
Панас. Дай боже! І я її люблю щиро! І першому, хто почне поговір пускать, розірву пащеку! Спасибі вам за вашу прихильність до мене. Я з Харитиною сьогодня побалакаю, і якщо моє щастя, то хоч і в неділю до шлюбу.
Цокуль. Нехай тобі бог помагає, а я зарані благословляю.
Панас. Спасибі. (Пішов.) О, лукава людина, як же скривдила бідну дівчину!
Цокуль, а потім Мелашка.
Цокуль (один). Одлягло від серця! І то недобрий чоловік, хто з дівчатами зв'язується. Прямо як спутаний ходив! Тепер трохи полегшало. Коли б тілько не здуріла та не призналася, - пропаде вся праця.
Входе Мелашка.
Мелашка. А що, як діло?
Цокуль. Іде, як колеса на мазі!
Мелашка. Дякуйте ж.
Цокуль. Спасибі. О, моя ти куріпочко! Гляди ж не схиби.
Мелашка. Та я своє зроблю, мовчатиму... а ви?.. Мене обнімаєте, а на других моргаєте...
Цокуль. Не нагадуй вже, годі! То лукавий попутав. Піди ж подивись, що там робиться, - доводь діло до кінця.
Мелашка. Тепер треба їх звести, та я боюся Панаса.
Цокуль. З Панасом нічого балакать, ти Харитину напути...
Мелашка. Глядіть же. (Пішла.)
Цокуль (один). Одної здихаюсь, друга причепиться! Ну, та цю можна й по потилиці заїхать! Ху, аж упрів. Піду хоч одсапну... (Пішов у світлицю.)