Широкий шлях - Васильченко Степан Васильевич. Страница 9

Ходив до дядька радитись: "Ну, що ж, про мене, хоч i в малярi! - запихається. - Коли нагодився на обiд - сiдай до гурту".

Надвечiр Тарас знову навiдався до школи. Надумав твердо: "Заберу халявки i завтра зранку в Лисянку". В школi гуло, як i ранiш. Ще чути було якiсь жiночi вискливi спiви. "Та й угаву на них немає". Зазирнув У вiкно: вештаються якiсь п'янi молодицi. "Ну, тепер i в хату краще не заходить. Пiти спати? Нi, посиджу коло школи, може, буде йти проти череди". Сiв на призьбi... Увечерi школа мала особливо сумний вигляд. Неогороджена, в бур'янах. Сама облупана, немазана, вiкна побитi... Призьбу порили свинi - пiдрили дiрку в кутку пiд iкони.

Коло вiкна мiзерна вишенька, обтрiпана, чередою оббита, як деркач. Кругом школи нiмо снують кажани. Щовечора [череда] коло школи збиває хмари куряви. I вишенька, i бур'яни, i вся школа... Пiзно полохливi люди бояться мимо неї проходити; дiвчата - бiжать.

Хтось iшов мимо, глянув, обзивається.

- Сумуєш, Тарасе, як сич! Не приймають дяки до гурту.

А Тарасовi чогось зовсiм не смутно. Така ясна зiйшла вечорова зоря над Ткаченковими тополями, що аж зашарiлися тихим свiтом лупанi стiни в школi i зазолотiла трухла стрiха. Глянув, мимохiть спало на думку, заспiвав:

Потiм почав мрiяти; "Як прийде-скажу: ти моя зiронька". Може, ото й вона: iде помалу, хвиськає лозинкою.

- Оксано, це ти?

- А то ж хто.

- Проти череди?

- А то ж куди.

- Ось iди сюди, щось скажу.

Постояла трохи, подивилась навкруги, iде.

Iшла помалу, а задихалась, аж серце стукає.

- Ну, що?

- Та йди ближче.

- I звiдцiль почую.

- Знаєш, я кидаю вже дяка, пiду в Лисянку.

- А чого? - затурбовано, - не помирили?

- Нi, не те: буду там учитися на маляра.

- О? Так уже годi на кобзаря - пiдеш на маляра? - осмiхнулась, цiкаво блиснули в темрявi очi. Нiби зняла дiвчина з неба двi зорi та й грається ними, як жаринами.

Тарас з гордощами:

- Рокiв за два буду маляр!

Ступнула раз ближче.

- А що вже, як маляр? - хвиськає лозиною об дорогу.

- А як що? Що схотiв, те й намалював: схотiв - дерево, схотiв - хату, а схотiв - козака. Зароблю грошей - поставлю хату з вiконницями. Вiконницi розмалюю лiлеями або барвiнком, а на дверях... козака змалюю на стiнi. - Тихiше: - Тебе змалюю та й приб'ю в хатi. Хочеш?

Дурно дiвчина здержувала радiсну осмiшку, розтягало губи, як руками.

- Таке ти й вигадаєш! - А сама ступає ближче, нiби хоче у вiкно заглянуть. Прихилила очi до битого вiкна:

- А як тут страшно! Як ти тут ночуєш? Я нiзащо б не ночувала - а ще згадавши того странника, що тут помер. Як це було? - Оксана сiла поруч на призьбi. Тарас якнайстрашнiше почав розповiдати про те, як того лiта упрохався переночувати в школi якийсь мандрiвний ченчик i як на ранок найшли його мертвим. Од страху дiвчина почала тулитись до хлопця плечем. Тарас одразу змовк. В одного i в другого в грудях гуло, як у млинi. З хати чути було гупання, п'янi вигуки, пiснi.

- Тарасе, бiдний ти - у тебе сорочка не бiла.

- Де там буде вона бiла - третiй тиждень як надiвана.

- Немає кому випрати, бiдний ти! - Почала легенько гладити своєю рукою руку Тарасову.

- А чи правда, що ти собi стелеш камiнь у голови? Тарасовi пригадались мрiї про "зiрочку", хотiлось почати, i було соромно, i не знав як. Почав хрипко, таємниче:

- Знаєш оту пiсню: "Ох зiйди, зiйди, зiронько моя вечiрняя"?

Нишком:

- Ну, то що?

- Зiронька - то це ти!

- Як же це?

- Зiходить, як ти виходиш проти череди.

Дiвчина i здивувалась, i засоромилась, i зрадiла:

- Таке, прирiвняв! Чим же я до неї подiбна?

- Така гарна.

Загорiлась:

- А от, кажуть, Ткаченкова Варя краща.

- Немає кращої за тебе! - авторитетно i гаряче промовив Тарас.

- На всю Кирилiвку? - зрадiла Оксана.

- I на всю Кирилiвку, i на весь свiт!

Дух забило Оксанi в грудях, очi засяяли, насилу зiтхнула: важко, гаряче.

- Коли так, то за це я тебе, Тарасе...

Не доказала. Обоє здригнули i розсунулись. Обом стало жарко. Обоє пекли ракiв. Оксана ляскала хлудинкою об долiвку, Тарас видивлявся в землю, мов у дзеркало.

з виском вигукували п'янi молодицi.

Раптом Оксана скривилась - зверх одного рум'янця, нiжного i тихого, наплинув густий, червоний сором.

- I як їм не сором? А ще жiнки! - з огидою промовила вона i додала: - Ти, Тарасе, не ходи туди...

Знову кинулась: чередники хльоскали батогами, пiдганяючи останнiх у чередi корiв. Якось не помiтили, коли почала йти, iшла й пройшла перед очима вся череда.

- Моя матiнко! Це ж менi буде! - Схопилась, кинулась, не прощаючись, бiгти i знову спинилась.

- Ти коли думаєш у Лисянку?

- Скоро. Дiжду недiлi i пiду...

- Ну, то ще побачимось.

Огрiла очима, осяяла, побiгла, шумлячи спiдницею. Трохи згодом на все село задзвенiла пiсня:

Тарас сидiв i думав: "Ще й краще, що я сирота, що хочу - роблю, куди хочу - iду. Хоч я сирота - сирота щасливий..."

Билося серце, i грала кров од передчуття чогось в життi радiсного, могучого. Тремтiла в ньому могуча, чарiвна сила.

Хмари куряви, що були збитi чередою, помалу сiдали. Виявлялось небо i зорi. Небо було темне, мов закурене димом, а зорi - гарячi, золотi, мов жагучi юнацькi очi.

В дяка спiвали:

Хлопцевi мрiї зразу увiрвалися, йому чогось прийшло в голову: треба переховати халявки, щоб дяк не вкрав часом. Перед дверима загадався, щоб дяк не побив при людях, далi смiливо: "Чого менi боятися - здачi дам! Пiсля - пiду!" В хатi повно диму. На карнизi горiв каганець, як далека зiрка. Коло порога на соломi спав п'яний кобзар. Коло його нiг - поводир скулився, як цуценя. I гостi, i господар сидiли рядом на полу, спiвали.

- Ага! Прийшла-таки коза до воза! - промовив Бугорський, углядiвши Тараса.

- Заспокойтесь, я зараз пiду! - одказав Шевченко, швидко витягаючи з-пiд припiчка свою залiзом ковану скриньку. Раптом:

- Це хто ж у моїй скриньцi одбив замка?

В хатi стихло. Тарас швиденько одчинив скриньку.

- Так i є! Це ви, пане дяче, взяли мiй товар?

Один з гостей, сiльський п'яничка Iона, тоненько зареготав:

- Пiшли твої, Тарасе, халявки на закуску!

Тарас згадав порося: так, он де воно взялося! Обурення аж загуло в грудях: