Оповідання - Васильченко Степан Васильевич. Страница 17

Малинка червонів, осміхався, одмахувався рукою.

Перед ворітьми економичеського саду Малинка попрощався з провожатими й бадьоро подався до панського будинку, стіни якого біліли між густими зеленими вітами.

На його дзвінок коло парадних дверей вийшла чепурненька дівчина-покоївка.

- Вам кого треба? - спитала вона, оглядаючи Малинку.

- Пані вдома?

- Вдома. Вам до пані?

- Так. Мені треба бачити пані.

Дівчина впустила Малинку в двері, потім ввела в якусь кімнату.

- Отут заждіть трохи, поки вийде пані,- промовила вона,- про вас як сказати?

- Скажіть, що я - учитель,- одказав Малинка, витираючи хусточкою лице.

Коли дівчина вийшла, він пройшовся по кімнаті, обдивився обстановку й почув себе сміливішим. Підійшов до низенької канапи, сів і ноги простягнув.

Тільки ж глянув на їх, швидко й полохливо підібрав: і без того куценькі штани тепер піднялися мало не до самих колін. Малинка пригнувся й став натягувати їх нижче; розправився, глянув - рукава сюртука збіглися до самих ліктів; поспішаючись, обсмикав рукава - ноги знову світять панчохами. Нагнувся - щось тріснуло на шиї. Схопився з місця, взявся рукою за манишку - галстук легенько опинився в його руці: защіпка на йому розірвалась, і не було надії начепити його знову. Холодний піт виступив у Малинки на чолі. Похапцем скрутив галстука, сунув у бокову кишеню, зірвав з грудей паперову манишку, хотів запхати в кишеню - не влазить; глянув сюди-туди й, пригнувшися, шпурнув нею під канапу. Трохи одлягло од серця. Пройшовся знову по кімнаті, підійшов до люстра, глянув - і сам назад одкинувся: в узенькому полинялому сюртуці, у вишиваній сорочці, з нестриженою кучмою на голові, червоний і спітнілий - він сам себе не впізнав у дорогому панському люстрі.

- Треба тікать! - промайнуло у його в голові.- Там як-небудь вибрешусь після...

Та тікать не було вже коли: Малинка й не постеріг, коли на дверях з’явилась постать середнього віку огрядної пані з випещеним гордовитим обличчям. Пані оглядала Малинку суворим поглядом, і піднята вгору брова її над одним оком виявляла здивування. Тільки Малинка зібрався, мимоволі закриваючи вишивану манишку рукою, щось промовити до неї, як вона зразу подалась назад, хряснула дверими й сховалась.

Малинка лупнув кілька раз очима перед зачиненими дверима.

«Чи розсердилась, чи що вкусило її?» - подумав.

«А може, вона що забула?» - рішив він трохи згодом і наважився підождати. Через який час двері знову одчинилися, і звідтіль вийшла тепер не поважна пані, а та ж чепурненька чорноока дівчина, що одчиняла йому двері. В руках вона тримала піднос.

- Пані питають - може, ви їсти хочете? - ласкаво посміхаючись, спитала вона Малинку.

- Ні, їсти я не хочу - я недавно обідав,- дивуючись, одмовив Малинка.- Я хотів був бачити пані.

- Пані не вийдуть, бо їм ніколи... А ось закусіть...

Дівчина простягнула перед Малинкою піднос, де стояла велика чарка горілки й шматок шинки. Лежав ще там нащось срібний семигривеник, але на його Малинка не звернув уваги.

Одну хвилину здалося йому, що тут щось не гаразд, коли ж дівчина стояла перед ним така веселенька, привітна...

- Не стісняйтеся - випийте,- прохала вона його, поблискуючи лукавими очицями й мило усміхаючись.

«Е, та що тут...- подумав Малинка,- дають, так пий, б’ють...» - і він узяв у руки чарку.

- За ваше...- усміхнувшись, кивнув він головою до дівчини й випив чарку.

- На здоров’ячко...- охоче одповіла та, привітно вклонившись.

- Перекажіть пожалуста пані,- закусюючи, казав він дівчині,- що в школі в неділю буде правитись молебінь перед початком учення, і ми з батюшкою просимо, щоб пані прибула на молебінь.

Дівчина здивовано глянула на його й повела плечима.

Коли, розстібнувши узький сюртук і виставивши лице й груди під свіже повітря, повертався Малинка додому, настрій прилинув до нього чудовий.

«Воно й краще, що вийшло так,- думав він собі,- як кажуть - і сіно ціле й кози ситі: і нудний візит одбув, і ніякої з пані мороки не мав...»

Минуло скілько днів, і Малинка, стурбований, поводячи кругом незрозуміло очима, сидів у кабінеті в інспектора. Підстаркуватий, сухий інспектор, з гостреньким носом і з обличчям старого лиса, пильно дивився на його допитливими жучками-очима.

- Так ви таки по правді не догадуєтесь, навіщо я вас так нагально викликав до себе? - питав він, не зводячи з Малинки очей.

Малинка здвигнув плечем і глянув на інспектора ясним, як рання роса, поглядом.

- Як ходили ви з візитом до попечительки - нічого такого не траплялось тоді?.. Не нагрубіянили ви їй?.. Може, під чаркою були?.. Кажіть по чистій совісті - ну помилилися раз... це буває: он кінь на чотирьох ногах, та й той спотикається.

- Та боже мене борони! - здивувався Малинка.- Я хоч і ходив до неї, та ні одного слова не промовив їй.

- Ну, розкажіть мені найдокладніше все, як там було - нічого не покривайте,- допитувався інспектор.

Малинка трохи помовчав, потім спокійно став переказувати. Інспектор, спершися рукою на стіл, мовчки слухав. Щодалі розповідав Малинка, ставало помітно, як інспектор починав нервуватися, терти собі руки.

- Ну, ну!..- нетерпляче підганяв він його.

Малинка розказував, як шанувала його дівчина горілкою.

- І ви випили?! - зірвавшись з місця, не своїм голосом закричав інспектор.

- Випив,- винувато одмовив той.

Інспектор дрібно забігав по кімнаті.

- Що ви наробили!.. Ви розумієте, що ви наробили? - розчервонівшись і хапаючись за голову, кричав інспектор.

Ви острамили себе, мене й усіх учителів. І де ви тільки жили на світі, де вас виховали такого! Ви ще й досі не розумієте? - спинився він перед здивованим і сконфуженим Малинкою.- Ви знаєте, за кого вона вас прийняла?

Інспектор скоренько пошарив у столі між паперами й витяг звідтіль якогось листа.

- Ось полюбуйтеся, що вона пише мені за вас! - пробігши очима скілько рядків, він став читати вголос: - «По крайней небрежности в его костюме, по манере держать себя, я не могла предположить в особе этого молодого человека нашего нового учителя. Принявши его за одного из тех опустившихся на дно особ, которые под видом бывших студентов, учителей и других интеллигентов попрошайничают по домам, я соответствующим образом приняла его, чему он, по-видимому, нисколько не удивился».

Далі попечителька писала, що тепер їй незручно зустрічатися з цим учителем, і прохала інспектора перевести його як можна далі з вишнівської школи.

- Ну, тепер зрозуміли? - звернувся інспектор до Малинки.

По тому, як зашарілося лице у Малинки й як закліпали його очі, можна було бачити, що він зрозумів.

- Тепер я мушу вас звідсіль перевести - розумієте: мушу! - казав інспектор.- Попечителька дає гроші на школу, має велику руку в земстві,- і я не можу не вволити її прохання.

Ну, та ви дуже не горюйте,- казав він трохи згодом.- Друга школа буде трохи гірша за цю, проте...

Інспектор глянув на простувате лице Малинки.

- Вам самим буде там спокійніше. Там і візитів вам не буде кому робити. Я сам трохи помилився, посилаючи вас у Вишнівку,- добавив він стиха,- сюди треба тертого хлопця, чистячка, щоб умів ладити з панами, а ця пані, до всього, ще й з дуринкою трохи...

Вийшовши од інспектора, Малинка спинився за брамою й, чухаючи потилицю, довго дивився на передки своїх черевиків.

ВОЛОШКИ

Глибоко увійшли в стіни маленькі вікна. Крізь мутні шибки тихою задумою пробивається синє боязке проміння, білою хусткою впало додолу й на стіл, на сивий килим. Із затінку над столом посхилялися сумні образи в сухих гвоздиках, у любистку та м’яті. На столі з-під рушника виглядає житній хліб, дерев’яна сільничка, а рядом з ними темніє пучок свіжих кучерявих польових волошок. Тихо в хаті. На полу коло напільного віконця спить мати. Коло печі під благенькою рядниною лежить на долівці дівчинка Устина.