Оповідання - Васильченко Степан Васильевич. Страница 39
Ставало тоскно. Дитяче зневір’я почало лякати мене. Забувалося, де ми йдемо і куди. Може, звідсіль ніколи ми не виберемося, може, ми вже там, де сонця не буває, де завжди ніч...
Незвичайно висока постать моєї матері в темряві здається чужою, незнакомою.
«А що, як це не моя мати? - миготить полохлива думка, і в грудях стає холодно.- Може, це омана водить мене, малого, темної ночі серед невідомих гір та бескеття?»
- Мамо! - сіпаю матір за рукав.- Мамо, що це за гори?
- Де, сину?
- А оце коло нас?
- Це не гори - це сади.
Подув вітерець - і мертві, страхітні скелі дихнули з темряви весняним цвітом та зеленим рястом.
Дихала могутня сила - жива, запашна.
«І який же я боязкий»,- соромлю себе, осміхаючись. Голос матері зразу заспокоїв мене.
І знову я пригадую, знову марю, що буде.
З темряви насувались примари все нові й нові, химерні, страхітніші, простягали з боків руки, намагаючись ухопити мене, гнались за мною, хотіли одірвати мене од матері й кинути самого блудити в цих нетрях.
Я міцно держався за руку матері, сміливо озирався на їх, нахвалявся рукою й навіть дражнився...
- А ось уже, хвалити бога, й на світ благословиться! - чую голос матері.
Справді світало. Як же я не помітив!.. За великими тінями прогавив, коли на сході почало видніти. Вставала звідтіль якась ясна сила й стіною пхала темряву і всі її страхіття на захід.
Швидко гасилися зірки, як лампадки після всеношної, а край неба на сході пашів рожевим світом, як лице дитини, що недавно підвелася од жаркої подушки. Рожева темрява впала на поле, на скелі-сади, на якесь село, що помалу виринало із рожевих сутінів. Лежать іще сутінки на хмарах-садах, немов попелом закурило їх, та вже хтось продимає куряву над їми і з-під неї вирізуються сизі плями - буйний на дереві цвіт. Як сніг, забіліли десь на рожевому тлі білі стовбури березок, а над ними зеленими хмарками темніли кучеряві, в дрібному молодому листу, віти.
Щось діялось дивне, чудне, і в моїх грудях прокидалось легеньке хвилювання.
А в селі прокидався гомін - якийсь скучний, сердитий. Хрипко озивається худоба, чути короткі сердиті вигуки, ляскання батога. В рожевому, потьмареному світі, як на дні якоїсь ями, вештаються поміж зеленими садами люди - лихі, заспані, нечесані, абияк одягнуті. Сон турляє ними у всі боки - через груддя, через колоддя. Спотикаються, сердито одвертають лице од рожевого світу, і в заспаних очах їх іще не горить огонь життя - радощів і сміху немає ще й сліду.
А сади, як живі, повернулись до сходу, не зворухнуться, радісно дожидають чогось із видного краю. Дожидають непорушно, терпляче, і тільки дедалі видніє їх чоло, ясніє радісний усміх.
Ми спинились.
Ось-ось випливає щось на рожевий серпанок дивне, ясне, радісне.
Б’ється серце.
«Ідуть! Ідуть! Ідуть!..» - радісно захлинаючись, на всі сади й діброви затьохкав соловей, кинувся поринати десь у зелені.
Пішов радісний шелест.
Справді, щось виходить, якась радісна, золота процесія, і вже на рожевому тлі золотими голками блиснуло скілько променів.
Здавалось, якісь зореносці, обійшовши землю, вибирались до нас на гору з корогвами, з бунчуками, з радісними сурмами, високо підіймаючи вперед золоту зорю.
- Ах!..- виривається мимоволі з моїх грудей радісний крик.
Це було перше диво, перше чудо, що діялось на моїх очах
А із затінку виринула вже очеремха в білому цвіту, мов зморена, квола панна в зеленому вінку,- рожевому досвітку вклоняється.
Спалахнув рожевим усміхом молодий вишняк.
А далі, мов широке море, розгортає зелені груди мертва скеля-діброва, осміхається тихою усмішкою велетня.
В селі залящав десь радісний сміх - прокинувся і він, ледачий.
В грудях здавлювало дух...
Що то буде далі?
Аж ось на обрію, під рожевою тканкою, швидко почало вигинати спину щось чорне, волохате, мов те страхіття, що лякало мене перед світом.
Вигнуло спину, випростало лапи, і на рожевому тлі випливала, як чорна мара, пелехата хмара, розкидала кругом од себе безліч рук і ніг.
Здавалося, сама вона не рушала, тільки одна з її лап почала виростати вдовж, ширитись, розкривати все ширше й ширше волохату жменю.
Досунулась до золотого проміння й лягла на його чорною плямою.
Погасав рожевий світ. Смутком повійнуло над садами: стемніли, охмурніли.
В селі замовк, сховався сміх. Хмара розпливалася на все небо. Ущух соловей. Сльози душили мене: не буде ясного дня, не буде радісного свята...
- Мамо, нащо це так?
Мати зітхнула, почала мене розважати.
Вона казала, що хмари розійдуться, а сонце-таки засяє, що з цієї хмари на наші сади, на наші лани підуть дрібні дощі, і будуть рости вони густіше, зеленітимуть буйніше.
Та серце одверталося, нудилося в той час од тії розваги, а очі ворогом позирали на хмару: це ж вона потьмарила мені моє сподіване, обмарене свято, мій перший, золотий ранок.
25.11. 1914
НА РОЗКОШІ
І
Край села - чепурненька, нова, бідна хатка в маленькому подвір’ї; за двором - грядка городу, а далі - рівний степ. За хатою - маленький, молодий вишняк.
По двору порається господар - запалений та закурений. Випряг коня, затяг плуга, походив по двору, прибираючи все до місця, далі потягнувся і став коло тину. Постояв трохи, послухав чогось, підвівши голову, далі підступив ближче й схилився на тин.
- Панасе! Йди вже, а то діти поснуть... та й куліш прохолоне! - гукнула з порога молодиця. Потім помалу підійшла до чоловіка.- Чого ти слухаєш тут, Панасе? - привітно й цікаво спитала вона, кутаючи плечі в хустку.
- Чуєш? - кивнув Панас головою в той бік, де за яром манячив панський густий сад, обнесений мережаним та мальованим штахетом.
- А що? - стала прислухатись молодиця.
- Соловей...
- О... я ще сьогодні вдосвіта чула,- промовила жінка. Далі схилилась на тин поруч із чоловіком, щільно притулилась до його плечем і стала слухати.
Зразу з її обличчя спливли, мов водою змиті, хатні невсипущі клопоти, а в очах замість буденної турботи, засяяло на хвилину щось дівоче, жартовливе.
- А знаєш, що я скажу тобі,- промовив з опаскою Панас,- це - наш.
- Е, ні! - не згоджувалась молодиця.- Наш прилітає пізніше, коли вже вишні одцвітуть. Та в цього й мова не така,- додала вона, прислухаючись до солов’я,- наш, пестунчик, тихенький, співає - як у сопілочку грає, ніжно, тендітно, а це бач, який горлатий!
- Отже, завіряю, що це наш! - уперто стояв чоловік.- Ти прислухайся краще.
Замовкли обоє, слухають.
Соловей двічі задирливо тьохнув і, не переводячи духу, зашабарчав щось довге-довге.
Здавалось, крутив швидко срібними та золотими голками, виплітаючи ніжне, тонке, як паутина, мереживо, заплутане, довге та хитре. От-от, здається, увірве нитку, зіб’ється - так ні! - викрутить-таки, виведе кінці, ще й радо-весело тьохне наостанку, мов засміється. Далеко й лунко оддавався голос солов’я, і бриніла в йому пиха й погорда пестуна й улюбленця густого та буйного парку. Проте і чоловік, і жінка вчували в йому привичним ухом знакомі трелі і впізнавали гутірку свого давнього приятеля, сусіду-співуна.
- Гм... А може, й наш,- не вірить уже собі жінка.
- Та наш! - з легеньким жалем завіряє Панас.- Я його де хоч пізнаю. В панському саду просторіше, то й голос оддається дужче.
- Ах ти ж, вражий соловейку,- шкодувала тихо молодиця.- Це, бач, викорчували старий вишнячок, а в молодняку не схотів... погордував...
- Вони вередливі, я тобі скажу, ці солов’ї.
- Ходім лиш до вечері,- промовила вона зітхнувши.
- Я довго й боявся - таки переманили, вражі пани! - зітхнув і Панас, підводячись із тину.
Глянув ще раз на панський сад, на село: по селу дрібненькі, рідкі та низенькі садки, як бур’яни; у панів - як на вибір: дерево густе та кучеряве, як ліс. Здавалось, що й дерево позлазилось із усього села на панські розкоші.