Празький цвинтар - Эко Умберто. Страница 35

Симоніні повернувся до Турина десь у середині березня, нетерпляче чекаючи зустрічі зі своїми роботодавцями, адже їм прийшов час сплатити рахунки. І дійсно, якось по обіді до кабінету Симоніні завітав Б'янко й, умостившись напроти письмового столу, сказав таке:

— Симоніні, ви ніколи не робите все до ладу!

— Як же ж це, — запротестував Симоніні, — ви ж хотіли, щоб папери здиміли, і тепер спробуйте-но знайдіть їх!

— Так то воно так, але разом з документами здимів і полковник Ньєво, а це вже більше, ніж ми сподівались. Це затонуле судно вже здійняло багацько галасу, й ми не певні, що вдасться сховати справу під сукно. Важко буде зробити так, щоб не приплели Секретну службу. Врешті-решт, ми, звісно, зробимо це, але єдиною слабкою ланкою у цьому ланцюжку лишаєтесь ви. Рано чи пізно може вигулькнути якийсь свідок, який згадає, що у Палермо ви були близьким другом Ньєво й що (от так збіг) ви працювали у тому місті за дорученням Боджіо. Боджіо, Кавур, уряд… Святий Боже, лячно подумати, які поповзуть через це чутки. Тому вам треба зникнути.

— У фортецю? — спитав Симоніні.

— Навіть про особу, яку відправили у фортецю, можуть пліткувати. Ми не маємо бажання повторювати той фарс про людину у залізній масці. У нас на гадці дещо менш театральне. Ви кинете всі свої справи й сховаєтеся за кордоном. У Парижі. Для початку вам стане половини суми, про яку ми умовилися. По суті, ви хотіли зробити більше, ніж треба, а це все одно, що зробити діло наполовину. Проте, оскільки ми не можемо вдавати, що, прибувши до Парижа, ви довго протягнете, не наламавши дров, ми відразу зведемо вас із нашими людьми на місці, які довірять вам якесь таємне завдання. Скажімо так, ви переходите на утримання іншого управління.

9. Париж

2 квітня 1897 року, пізнього вечора

Відколи я веду цей щоденник, більше не відвідую ресторації. Вчора ввечері мені треба було розважитися, тож я вирішив піти у заклад, де, хто б мені не трапився, був би таким п'яним, що ані я б його не впізнав, ані він мене. Таке місце — кабаре «Pere Lunette», розташоване тут неподалік на рю де Анґлез, котре називається так через величезні окуляри a pince-nez над вхідними дверима, які висять там хтозна-відколи й навіщо.

Крім того, що у тому закладі є що попоїсти, там ще можна погризти сирку, який власники продають майже задарма задля того, щоб у вас прокинулася спрага. Загалом у кабаре п'ють та співають, точніше — співають місцеві «артисти»: Фіфі Лабсінт, Арман ле Ґулар, Ґастон Труа-Патте. Перша вітальня — коридор, половину якого займає стійка, за якою розташовуються хазяїн, хазяйка та, посеред лайок та реготу клієнтів, спить маленька дитина. Напроти лавки вздовж стіни — довжелезний стіл, за яким можуть присісти клієнти, які вже замовили напій. У шафі позаду лавки стоїть мішанина найрізноманітніших «нутровідворотних» речей, які лишень можна знайти у Парижі. Та найвірніші поціновувачі закладу йдуть до зали у глибині кабаре, за двійко столів, навколо яких п'янички сплять на плечі один одного. Усі стіни в кімнатах розписані малюнками самих відвідувачів, майже завжди — сороміцькими.

Учора ввечері я сидів поруч із жінкою, яка замірилась по ковточку вихлебтати свій -надцятий абсент. Мені здається, я її впізнав: це колишня художниця з ілюстрованого журналу, яка мало-помалу розпустилася, може, тому, що знала, що нездужає на сухоти й жити їй лишилося небагато; наразі вона за склянку пропонує клієнтам їхній портрет, але рука у неї вже тремтить. Якщо їй поталанить, то сухотка її не спалить і вона помре раніше, глупої ночі впавши у води Б'євру.

Ми з нею обмінялися кількома словами (у цьому місті я вже десять днів так ховаюся від людських очей, що вже навіть розмова з жінкою мене тішить), і з кожною черговою склянкою абсенту, яким я її частую, не можу втриматись, щоб не замовити й собі порцію.

І ось я пишу, перед очима і в голові туман: ідеальні умови для того, щоб пригадувати погано й мало.

Пригадую, приїхавши до Парижа, я був занепокоєний (воно й не дивно, мене ж бо фактично заслали), але це місто полонило мене, й я вирішив, що решту життя проживу саме тут.

Я не знав, наскільки мушу розтягти кошти, які мав при собі, тож винайняв кімнатчину в готелі у районі Б'євр. Мені ще поталанило, що я можу зняти кімнату тільки для себе, бо у таких сховках часто немає жодного віконечка й туляться п'ятнадцять сінників. Усі меблі у кімнатці складалися з недобірок після чийогось переїзду, простирадло у червах, для обмивання — невеличка цинкова раковина, замість убиральні — відро, не було навіть стільця, а про мило й рушник узагалі немає мови. В об'яві, яка висіла на стіні, просили залишати ключі у замку зовні, вочевидь, аби зекономити час поліцейським, які частенько вривалися, хапаючи за волосся тих, хто вже спить, гарненько розглядаючи їх при світлі ліхтаря, кидаючи вниз писком тих, яких не впізнавали, й, перше натовкши від душі боки, на випадок, якщо пручатимуться, спускали зі сходів тих, за ким прийшли.

Що ж до обіду, то на рю дю Петі Пон я надибав таверну, де обід коштував копійки: все зіпсоване м'ясо, яке м'ясники у Ле-Аль викидали на смітник (позеленіле жирне й почорніле пісне), вдосвіта збиралося, його перемивали, щедро пересипали сіллю та перцем, відмочували в оцті, вивішували на сорок вісім годин на гарному протязі у глибині двору, й ось воно вже готове для частування відвідувачів. Стовідсоткова дизентерія за доступною ціною.

Зважаючи на звички, яких я набрався у Турині, й щедротну палермську їжу, я, якщо не отримаю грошенят від людей, до яких мене направив кавалер Б'янко, відкину копита вже за кілька тижнів. Так, я міг дозволити собі «Нобло» на рю де ла Юшетт. Увійшовши, потрапляєш у велику залу, яка вікнами виходить у старе дворище. Зазвичай хліб слід було приносити із собою. Поруч із входом — каса, за якою стояла господиня та двійко її дочок: вони записували у рахунки делікатеси: ростбіф, сир, варення, або ж роздавали печену грушу з парою горішків. За касою сиділи клієнти, що замовляли щонайменше півлітра вина, ремісники, артисти без копійки у кишені, художники-копіїсти.

Проминувши касу, потрапляєш у кухню, де на величезній печі готують рагу з баранини, дикого кабана чи яловичини, варять горохове пюре чи сочевицю. Обслуговування у цьому закладі не передбачалося: тарілки та столові прибори треба було шукати самотужки, а потім ставати у чергу до кухаря. Отак, по черзі штовхаючись, відвідувачі просувалися до величезного table d'hote [147], несучи у руках свою тарілку. Юшка за два сольдо, яловичина за чотири, хліб за десять сантимів, принесений із собою, — і ось вам обід за сорок сантимів. Наїдки не здавалися мені вишуканими, хоча згодом я зауважив, що серед відвідувачів є люди з гарним достатком, які навідуються в це місце, бо полюбляють якшатися з усіляким набродом.

Утім, навіть ще за часів, як я не міг дозволити собі ходити до «Нобло», я жодного разу не пожалкував через ті перші пекельні тижні: я познайомився з багатьма корисними людьми й обжився у середовищі, в якому пізніше мав плавати, як риба у річці. Дослухаючись до розмов, які точилися у тих завулках, я дізнався про інші шляхи, про інші місцини Парижа, як-от рю де Лапе, яку цілком присвятили брухтові: і тому, який годиться для ремісників та для родинного вжитку, і для більш осудного виробництва, наприклад, відмичок, дублікатів для ключів чи навіть кинджалів зі складним лезом, який потай носять у кишені у куртці.

Я намагався якнайменше сидіти у чотирьох стінах, присвячуючи свій час єдиному задоволенню, яке лишається парижанину з порожніми кишенями: я гуляв бульварами. Дотепер я зовсім не уявляв, наскільки Париж більший за Турин. У мене перехоплювало подих від різноманіття люду всіх прошарків суспільства, які блукали навколо мене. Зовсім небагато з них поспішали за закупами, позаяк майже кожен виходив, більше аби покрасуватися один перед одним. Пристойні парижанки вдягалися з надзвичайно добрим смаком, тож мою увагу привертали якщо не вони самі, то їхні стильні зачіски. Однак, на жаль, під час моїх прогулянок траплялися і пані, як би то мовити, непристойні, які, задля того, щоб привернути увагу нашої статі, перевдягалися набагато винахідливіше.