Син землі - Турянський Осип Васильевич. Страница 13

Від тих слів, які учитель їй пригадував у різнім виді і при кожній нагоді, спливала на її вразливе серце сила, що поволі перемінювала й перетворювала всю її істоту.

Дотепер вона собі усвідомила порожнечу й марність найближчого свого окруження. Вона переконалася, що всі оті графи, барони, шляхтичі і їхні всі прислужники — це не тільки люди без глибокого знання, не лиш визнавці безідейного вживання грубого, бездушного, звіриного життя, але й люті вороги народу, між котрим живуть.

Мавка думала, що неможлива спільна життєва дорога для українського народу і для його великопанських відступників.

Або мусив би загинути народ, або чужі галапаси на його живому тілі.

Вона вірила, що український народ не згине, навпаки, йому призначене велике завдання в історії майбутності.

Мавка бачила лише одну можливість рятунку і справжнього людського життя для аристократії: навернутися назад на лоно українського народу.

Їй було дивно, чому аристократія, замість вести провід у культурному й народному житті, ішла і йде все у хвості історії, себто винародовлюється під впливом завойовника в ім'я низьких матеріальних інтересів.

Так само ця аристократія навернеться назад до українського народу, але чи в ім'я високої народної й культурної ідеї?

Ні, з низької самолюбної жадоби мамони.

Ось чому вона не хоче бути членом такої великопанськості, бо вона прийшла до висновку, що східно-галицька аристократія, відірвана від народу та позбавлена через те всіх ідейних основ життя, нічим не різниться від бездушності та безвартості всіх малих людей, котрі міняють або продають своє народне й людське «я» в ім'я клича: «Де добре, там рідний край».

Ось тому вона недавно почала уважати себе українкою на превелике згіршення і сміх її найближчої рідні й сусідів.

Усі вони були певні, що українськість граф'янки — це лише її хвилева химера.

А коли розмовляли з нею теж по-українськи, то лиш на те, щоб пожартувати, насміятися й закпити з українського народу.

Та коли уже здавалося рідні граф'янки Воронської, що її «українська химера» триває задовго, почали бентежитись і відчувати несмак. А пан Гаєвич почав побоюватись, щоб граф'янка не захотіла, борони боже, заспокоювати свої українські химери коштом величезного майна, котре, на жаль, стара графиня записала вже у цілості на неї.

У такому середовищі жила граф'янка Олена. Тому й не диво, що, за винятком своєї бабці, вона мусила ненавидіти своє окруження, котре для її поглядів, мало тільки іронічні усміхи нерозуміння, легковаження і погорди.

Вона чула, що це замало говорити по-українськи: треба своє навернення до українського народу засвідчити ділом.

Вона полюбила український народ. Одначе цей народ був для неї досі ідеєю, набутою з книжок і власних міркувань, а не безпосередньою, наявною, живою дійсністю.

У неї, як у справжньої жіночої істоти, прокидалося несвідоме бажання виявити свою прихильність, симпатію й любов до українського народу, за допомогою та посередством одної, вибраної, духом їй спорідненої душі.

Адже кожний народ, як сума одиниць — це загальне, від дійсності відірване поняття, невловиме «щось».

Поява Куценка в палаті, його мужеськість, сила і краса, зробила на граф'янку відразу глибоке враження.

І ось вона тепер сидить сама в обіймах ночі, і всі її думки та почування обертаються довкола нього.

Вона повторює слова графині:

— Чи жартом ти це кажеш, чи поважно?..

Думає над тим, як їй відповісти.

Вона кладе на груди руку й усміхається... Невже від того усміху втікає ніч?.. Мавка споглядає у вікно. Із-за темної гори дерев у парку виринає повний місяць, заглядає крізь вікно й, усміхнений, вдоволений, цілує мрійним сяйвом мавку у чоло, в уста, у груди.

Мавка, наче ластівка, зривається з постелі і стає перед вікном.

Синя глибина її очей стрічається з блакитною безоднею небесного безкраю.

Вогонь її очей і безконечне світло мільйонів зір створюють нараз один огонь, що тоне в морі світла, і єдине світло, яке тоне в огняному морі.

І мавка простягає руки до зоряного неба і тремтячими устами з захопленням шепоче:

— Лісовику, я люблю тебе!

Зозуля на годиннику виспівує дванадцяту годину.

Мавка обернулась на постелі, уклякнула й почала молитися до матері божої, щоб одвернула всяке лихо й небезпеку від нього...

XIX

Куценкова сестра Маруся вбігла вся задихана до хати і з радістю, тривогою та здивуванням злебеділа:

— Панна граф'янка йде до нас!

Ой, ладоньку! Хата знов засмічена! Мамо, поможіть!

Метнулася сюди й туди і миттю віником підлогу замела.

А мати стерла лаву, хоч і була чиста, пригладила настільник на столі й поправила собі чіпець на голові.

Старий Куценко станув при столі і впер одчинені широко очі в двері. Микола глянув у вікно й закликав:

— Бричка... Коні, як ті змії... Йде!..

Граф'янка станула у дверях.

— Слава Ісусу Христу!

— Слава навіки, гості до нас!

— Просимо, будь ласка, сідати... — сказав старий Куценко і, на знак пошани, стер на лаві мозолистою долонею чисте місце край стола та говорив, підкашлюючи:

— Прошу, пані... Вибачте нам наші прості хлопські вжитки...

Граф'янка сіла і хвилинку роздивлялася по хаті: між образами, що ішли рядком один біля другого від жердки над ліжком на двох стінах аж до мисника, побачила святого, який їй нагадував живцем її померлого учителя.

Усміхнулась та обізвалась до старого:

— Чи ви батько Івана Куценка?

— Прошу ясної панни, вибачте, так...

Мавка дивилася мовчки на його сиве волосся, на морщини його лиця і на його зігнуту постать, начеб хотіла довідатися, чи й скільки батько провинився проти свойого сина.

— Сядьте, батьку, і скажіть мені, чому ви не хотіли, щоб ваш син Іван, покинувши гімназію, працював на господарстві?

Старий Куценко сів, обтер собі чоло й озвався голосом, що подобав на стогін:

— Прошу пані, я хотів, щоб він скінчив гімназію. А він мені каже: «Тату, я хочу бути вченим господарем».

Я міркую, що воно, прошу ясної панни, так мається, або вчений, або господар. Але одно і друге разом...

Мавка усміхнулась:

— А якби ваш Іван тепер вернув до вас на господарство?

— Прошу панни граф'янки, це неможливо. Куди він пустився, хай туди йде далі,— обізвався несподівано брат Івана, Микола.

Мавка здивувалася:

— Хто це говорить?

— Це мій Микола... старший брат Івана...

— Так, це ви все підбехтували батька на брата?

— Прошу ясної панни, я не підбехтував нікого. Батько старі й нездужають... Я тільки все їм помагав.

— Гарно ви батькові помагали, що витрутили брата з хати.

— Я? — боронився Микола,— борони боже! Як Іван сьогодні є тим, чим є, то я тут ні при чім... Він сам собі винен... Чому він не хотів далі вчитися?

— А якби Іван хотів тепер далі вчитися?

Батько кивав безнадійно головою:

— Прошу панни, де йому тепер до науки! Ні господар, ні вчений з нього вже не буде. Запізно, прошу пані, запізно. Де-де-де?

— Ніколи не пізно на науку. Людина вчиться до самої смерті,— сказала мавка.

— Прошу ясної панни,— казав батько,— йому вже двадцять чотири роки. Це вже вік, його колеги давно на посадах...

— Знаєте, батьку, ваш Іван такий талановитий, що страчені літа вже нажене. Але ви мені скажіть: коли ваш син Іван обіцяє вам, що докінчить науку, то який тоді обов'язок ви, як батько, будете мати супроти свойого сина?

— Панночко,— відповів батько,— вибийте собі те з голови, щоб він мені обіцяв кінчити науку. Я не вірю, не вірю, прошу пані. Пропало. Ого!

Тут Іванова сестра Маруся, що стояла під печею та дивилася на мавку, як на ікону, почала голосно плакати й лебедіти:

— Отте все «не вірю й не вірю і не вірю!». Ви, тату з Миколою, таки напосілися вбити бідного Івана! Прошу ясновельможної панни, скільки я наплакалася через його кривду! Іван — то золото, не брат. Гарний, добрий, а душа — як сльоза! І тому він такий бідний, такий нещасливий! Хотів стати господарем, а тато: «Не вірю». Тепер хоче назад вернутися до науки, а тато: «Не вірю!» Таж наш Іван цілком чужий панні граф'янці, а проте вони, чужа особа, як ясний ангел, мають милосердя над ним! А рідний батько й брат: не вірю та й не вірю!