Сонячнии? промінь - Гринченко Борис Дмитриевич. Страница 21

- Та до його ж. Він тут живе, і я оце недавно з ним познайомився. Цікава людина. Ти знаеш, він, скінчивши гімназію, не записався до університету, а пішов у вчителі на село, бо справа народної просвіти не дожидатиме, поки він скінчить університета. Вибув щось років з дев'ять учителем, зібрав силу лінгвістичного та етнографічного матеріалу, друкував його, хоча з своїм ім'ям мало. Зрозуміло, як йому доводилось жити: і тепер у нас школи гарні, а тоді - років перед п'ятнадцятьма,- ще кращі були. Натерпівся він там лиха чимало, а наприкінці й без заробітку лишився за те, що, вчивши в школі, вживав і вкраїнської мови... Довго тинявся без посади, бідуючи, а тепер має приватну роботу. Адже цікава людина?

- Цікава.

- Але він ще тим цікавий, що страшенно тепер обурений проти всіх земляків.

- Чого?

- Та ось послухаєш його самого, бо оце вже ми дійшли до його.

Вони увійшли в двір і постукали в двері в невеличкому будинкові. Одчинив двері сам Шкляренко.

- Приймайте гостей, Максиме Кириловичу! - промовив до його Семен.

- Просимо! - відмовив коротко Шкляренко і повів їх у свою хату.

Він наймав одну хатину, де тільки було ліжко, стіл, три стільці, шафа з книжками, по стінах два-три вкраїнських малюнки та Шевченків портрет. Сам Шкляренко був у дуже простій одежі. Се був чоловік середнього зросту, але в плечах широкий - видко було здорову силу; худе, але чимале обличчя було виразне та енергічне, з молодими очима та з великими темними вусами; високий випнутий лоб нагадував пpo упертість.

Семен познайомив Марка з Шкляренком.

- Прошу сідати! - промовив той і в його голосі Марко почув якусь нотку - чи то невдоволення, чи то роздратування.

- Ми оце до вас, Максиме Кириловичу, щоб ви йшли з нами,- заговорив Семен.

- Чого і куди?

- Та до Овсієнка ж! Будуть гризти мою душу, дочку мою, мою книжку нехтувати.

- Не варто й ходити.

- Чому?

- Бо однак нічого не буде з тих заходів.

- Отже, видруковано вже одну книжку.

- То випадком, а потім усе діло скаламутиться.

- Та чого ж так?

- Бо всі українофіли або ледарі, або падлюки!

- А мене ж та себе до яких ви лічите? - спитавсь усміхаючись Семен.

- Хотів би до перших,- озвався зовсім поважно Шкля- ренко,- а проте - не знаю.

- Чи не занадто ви суворі, Максиме Кириловичу? - спитався Марко.

- Маю підстави. Років з двадцять п'ять товчусь поміж земляками - знаю багато їх. І завсігди бачив одно: справа починається широко, тягнеться вузько і кінчається нічим. Винятки з правила бувають, але се правило. Гляньте на літературу - хто робить? Півтори людини, а всі останні леда- рюють, хоча могли б багато і дуже багато робити. А як видавати доведеться, та книгар часом не візьме, так пошукайте тоді видавця! Ніхто копійки не дасть, а в нас є земляки, що мають сотні тисячів і кричать про свою любов до України! Так буде й з вашим гуртком... Ви гляньте - ми досі не маємо навіть виданнів творів своїх кращих письменників, не маємо книжок для народу!..

- Але ж ви знаете: обставини від нас незалежні...

- А чого ж сиділи дурно тоді, як не шкодили ті обставини? Може, якби тоді робили добре, то тепер не було б і «обставин». А, ледарство!.. Недбальство!..

Шкляренко казав палко, голосно, за малим не кричачи, і в його тремтячому голосі чути було злі сльози. Видко було, що людина мучилась над тими думками довго і намучилась дуже; видко було, що все це займа її душу зглибока.

- Тяжко, але правда,- згодився Марко.- Багато гріхів на нашій інтелігенції.

- Наша інтелігенція! - знову заговорив Шкляренко. - Де вона? Вона не знає своєї мови, вона не має своєї сім'ї, вона тільки про свято, вряди-годи згадує Шевченка чи яку пісню,- бо вона іншим живе!.. А чи є хоч крихта солідарності серед нашої інтелігенції? Ся наша повсякчасна гризня, повсякчасна колотнеча!.. Почування спільноти, громадянства - де вони в нас? Тільки особисте на першому плані, тільки моє я, а начхать мені на громадське добро!.. А як ми шануємо своїх талановитих людей, нашу славу, гордощі? Наші письменники померли б з голоду, якби не сиділи по канцеляріях, наші композитори, наші маляри,- вони марнують свій талант, свій час на біганину по приватних лекціях, на... Ех!.. А наше зрадництво падлюшне!..

- Стривайте, Максиме Кириловичу,- перепинив його Семен,- хіба ж се спеціально наш продукт?

- Звісно, і в інших є... Але ж де було стільки Барабашів, Адамовичів, Брюховецьких?³¹

- Але ж ви забуваєте обставини...

- Не забуваю,- од їх починаю, завсігди їх на увазі маю!.. Але де більше перешкод, там треба й більше сили виявити. А ми на шеляг її виявляемо. І не через те, що нема! Є вона, та йде на чорт батька зна що!

Шкляренко нервово заходив по хаті, кусаючи губи.

- Знаєте,- промовив він, трохи заспокоївшись,- оце лежу я іноді вночі та й думаю: Господи, сотвори чудо! Бо тільки так і може що зробитися.

- Ні,- озвався Марко,- я з вами не можу згодитися. Усе погане, що ви показали, є, і це все правда. Але ж не саме погане. Є таке, що навіває на душу надії.

- Що ж воно таке? - спитався Шкляренко, зупинившись та глянувши на Марка.

- Є люди, що віддають своє життя на працю... Я вам міг би сказати кілька йменнів, і ви повинні будете схилити перед ними голову, бо це «сіль землі» нашої. Їх небагато - се правда,- та коли ж і де їх було багато? Але діло, що нони роблять, не вмирає і не вмре. Єсть борці! Єсть!

Марко говорив се щиро, палко. Шкляренко мовчки дивився на його.

- Бажав би, щоб ви були праві,- промовив Шкляренко, як Марко змовк, і в його голосі задзвеніла якась інша, люб'язніша струна.- Мені так здається, але, може, я помилився, бо я багато злував... Дай, Боже! Дай, Боже!

Через кілька хвилин Марко з Семеном ішли вдвох до Овсієнка. Шкляренко не пішов.

- Не думай, що він не робить,- сказав Семен до замисленого Марка,- він робить і тепер, а всі невеличкі свої гроші, що зостаються йому від життя, кладе або на видання якої книжки для народу, або купує наші книжки та посилає на село. Але ж він не може робити в гурті - каже, що сам більше зробиш.

У Овсієнка було вже чимало людей. Сам господар сидів у гурті і щось казав. Се був невеличкий чаловік, старий уже - зовсім сивий. Обличчя колись дуже чепурне, було приязне та гарне й тепер; очі бистрі, мова швидка, з притиском,- видко було, що в старого збереглося ще багато вогню.

Побачивши він двох гостей, устав швидко, пішов назустріч і почав здоровкаться.

- А, дуже радий! - задріботів він,- просимо до гурту! Знайомі? - спитався він у Марка, киваючи оком на гостей, що сиділи в хаті.

Гості всі були Маркові знайомі, опріче одного - се був новий учитель з гімназії, що тільки се літо приїхав сюди на посаду, на прізвище Бійчевський. Він сподобався Маркові своїм обличчям. Опріч його були тут ще двоє синів Овсієнкових, студенти, що мало й сиділи в хаті, все кудись бігали, зовсім не цікавилися справою, бо, як знав Марко,- навіть трохи сміялися з батькового вкраїнолюбства; зате Овсієнкова дочка Маруся - невеличка на зріст, але чепурненька білявенька дівчина, така ж жвава, як і батько, хоч і соромлива,- дуже щира була до всього; вона була вчителькою на селі, а тепер улітку жила в батька; був Тапчанський - низенька суха істота з глузливими злими очима та з голо обстриженою чорною головою; був Човгань - молодий професор з університету, на його останніми часами багато надій мали; був Савчевський - довга постать з апатичним обличчям, багатий чоловік, хазяїн великого маєтку й кількох будинків у місті; було ще троє студентів.

- Принесли? - почали питатися в Семена.

- Та приніс - шарпайте вже душу мою! - відмовив той з комічним жалем і положив рукопис на стіл.

- Хіба ви сюди й душу положили - у ці шпаргали? - спитався Тапчанський.- А самі тепер зосталися без душі?

- Нема що робить? За те ви вже нікуди не положите душі,- відмовив Семен, що завсігди мав з Тапчанським війну на слова. Семен розгорнув рукопис і зараз же почав читати своє оповідання. Оповідання було непогане, в звичайному, трохи глузливому, Семеновому тоні, але крізь той тон виразно видко було молоду щирість. Семен читав, не одриваючи очей од книжки. Як скінчив, то помалу підвів очі і глянув. - Маркові здалося, що він глянув насамперед на Марусю Овсієнкову і що та до його трішки-трішки всміхнулася.