Вежі мовчання - Положій Євген. Страница 13

— Навіть не знаю, що вам зараз сказати. Хоч би як там сталося, навряд чи я зможу швидко допомогти. У ліпшому випадку до Києва я потраплю наступного тижня. Дуже багато роботи.

— Розумію. Я тут для вас дещо приготував із особистих архівів, — заторохтів раптом скоромовкою Веня, — щоб вам краще працювалося. Візьміть, — він простягнув досить об’ємисту папку. — Це вас ні до чого не зобов’язує. Почитайте, мені здається, що вам сподобається.

Родіон байдуже сунув папку в портфель. В офісі у нього назбиралося вже десятків два таких «дуже важливих папок із секретною інформацією» з різних міст. Безумовно, іноді там траплялися цінні відомості, але, як правило, це були купи нікому не цікавих слів.

— Не можу нічого обіцяти, — сказав він. — Якщо не заперечуєте, Веніаміне Семеновичу, давайте зробимо так: я на вихідних прочитаю, а в понеділок вам зателефоную. Адже від мене й справді мало що залежить.

— Вам так здається, Родіоне Костянтиновичу! З кожним днем від вас залежатиме все більше і більше. Тож я чекатиму…

Родіон нервував і дуже хотів піти — на зв’язку вже третій раз з’являвся Хріняка, причому дзвонив наполегливо й довго, але говорити з ним при Вені він не хотів. До того ж, нехай понервує трохи, старий кабан, наступного разу слухавку підніматиме!

Нарешті, Веня попрощався і на диво стрімко потяг свою товсту дупу в бік зеленоверхої церкви, під якою він лишив свій джип, і Рад зміг спокійно набрати номер НІХа.

— Родіоне Костянтиновичу, ну де ви пропали?! Терміново їдьте до мене! — незвично грубо гаркнув Хріняка. — У нас тут НП!

Ну й нахабний тип, подумав Рад. Сволота. Сам цілий день слухавку не брав, а тепер репетує! Яка ще може статися НП після всього, що він дізнався про контрабанду?! Завод підірвали, чи що? Тьху!

Хріняка сидів скуйовджений, спітнілий і переляканий. Його обличчя, яке залежно від настрою господаря змінювалося вже звично для Рада від спілої дині до висохлої сливи й навпаки, зараз було дуже схоже на розчавлений недбайливим піонером колгоспний помідор.

— Ольга Іванівна Єфремова, заступник Букреєва із зовнішньої економіки, сьогодні вранці впала в кому. Я цілий день у лікарні просидів. У Київ везти не можна, викликали фахівців сюди, та що там й казати, намучився! — гаряче заговорив він. — Розумієте, яке лихо! У неї ж діти, двоє, молодша дівчинка — ще школярка, навіть не знаю, що робити! Ви нам через Київ нічим допомогти не можете? Може, є якісь знайомі лікарі? Напевно ж є!

Він виглядав жалібно, незвично сентиментально, і в Родіона відразу пропав бойовий дух. Справді, НІХ цілий день боровся за життя людини, а він тут зі своїми проблемами. Втім, проблеми безпосередньо стосувалися справи, і вирішувати їх потрібно негайно, тому,

незважаючи на ситуацію, він все-таки вирішив задати кілька питань, не торкаючись обшуку у своєму кабінеті й інших непорозумінь, які на тлі проблем із здоров’ям людини здавалися незначними дрібницями.

— А зараз як її стан? — поцікавився він обережно. Рад не мав ніяких зв’язків у світі медицини, не знав особисто жодного лікаря. Він ніколи не хворів, навіть грипом, тому знайомитись ближче з «убивцями в білих халатах», як називав лікарів його батько, не виникало ніякої потреби. «Тримайся подалі від лікарів, — радив старий Ус, — здоровішим будеш!» І мав, як завжди, рацію, хоча сам свого ж принципу і не дотримувався.

— Трохи краще. Головне — ніч пережити, а там має полегшати. — Хріняка дістав хустинку й витер піт із чола. — А я думав, ви — людина столична, може, чимось зарадите. Пробачте мені за грубість, але перенервував сьогодні страшенно, от і зірвався!

— Та нічого, буває, це ж із кожним може трапитися. Назаре Івановичу, можна питання по справі?

Хріняка втомлено відкинувся в кріслі й махнув рукою. Він здавався дуже добрим, дуже домашнім, неофіційним, рідним і комфортним. Задавати погані запитання зовсім не хотілося.

— Ви згадали вчора про кримінальну справу, через яку СБУ вилучило документи. Але мені стало відомо, що цю справу порушено вже два тижні тому. Чому ви не повідомили мені одразу?

— Ех, Родіоне Костянтиновичу, Родіоне Костянтиновичу! Молодий ви ще! — Хріняка по-батьківськи гірко посміхнувся. — Ви з яким завданням до нас приїхали?

— Проінспектувати всі юридичні документи: договори, судові позови, контракти.

— От! І коли ми з вами зустрічалися, всі вони лежали на своїх місцях, і знати про кримінальну справу вам було зовсім необов’язково. Адже цим у вас займаються зовсім інші люди?

Дійсно, це так. Родіон змушений був визнати, що Хріняка говорить правду.

— А от коли документи у нас вилучили, я вам про це відразу повідомив, пригадуєте? Так, у нас не залишилося навіть копій, але за це ми Перетятька покараємо окремо.

Радик спочатку хотів заперечити щодо старого юриста, адже всі зовнішньоекономічні договори зберігалися зовсім в іншому відділі, але промовчав. Навіщо?

— На цю хвилину, — провадив НІХ, — у вас уже зовсім інший статус і зовсім інші повноваження, але мені про це з Києва повідомили тільки зараз (Рад знову подумки чортихнувся й прокляв холдинг за недбалість), тому тепер я триматиму вас у курсі справи. А то ви, — тут Хріняка широко посміхнувся й знову перетворився у спілу диню, — мабуть, казна-що вже про старого солдата подумали, зізнавайтеся?

Родіон зніяковіло втупився у підлогу — подумав, що правда, то правда.

— Ви не хвилюйтесь, ми працюємо! Я і в СБУ вже їздив, і з прокурором переговорив. Дурниці це все, виліземо на берег, навіть ніжок не замочимо. А що у вас цікавого?

Радик, як перед начальством, відзвітував перед НІХом про успішне вирішення питання з газетою, не забувши підкреслити, що стратегію перемовин розробив Перетятько.

— А ви його не вигороджуйте так, Родіоне Костянтиновичу, він однак на пенсію зібрався. Тож сміливо записуйте собі до активу цю справу!

Рад подумки подякував НІХу, який насправді виявився нормальним мужиком, за черговий класний віст для свого звіту в холдинг.

— Там на мене ще одна людина виходила, Веніамін Островський, депутат міськради. Пропонував вирішити на нашу користь одне питання, по дитячому садку… Обіцяв, що мер усе підпише.

Хріняка спохмурився.

— Ви зустрічалися?

— Так, нещодавно.

— І що пропонує?

— Так, нічого суттєвого… — І тут Рад із жахом зрозумів, що спіймався на вудку особіста і програв, як пацан. Він не міг, не мав права розповідати, що від нього хотів Островський, це стосувалося виключно холдингу, але аж ніяк — не керівництва заводу, і тому йому зараз будь-що потрібно рятувати ситуацію і щось вигадувати. — Грошей! — видихнув він. — Двадцять тисяч доларів!

— Грошей? Щось дешево він вас купляє! Для нього це копійки, та земля в десять разів дорожче коштує! — Хріняка здивовано і сумно дивився на нього: мовляв, ай-ай-ай, хлопче, я до тебе всією душею, як до сина, а ти мені — брехати?!

— Ну, і просив про зустріч із керівництвом холдингу, — у повному відчаї під такою психологічною атакою остаточно капітулював Рад, — якнайшвидше. Але я нічого не обіцяв!

— А от це добре! Островський — дуже небезпечна людина, з ним не можна мати справу. Він же з цих, із сявок зборівських! Босота! Його до добропорядних людей на гарматний постріл підпускати не можна! Бережи мундир новим, а честь — молодим!

— А що з цього приводу думає Матвій Степанович?

— Матвій Степанович із цього приводу нічого не думає, тому що уже другий день перебуває у відрядженні в Середній Азії. Йому не до вас і вашого дитячого садка, — тут Родіон почервонів, відчувши на мить мізерність своїх спонукань і бажань, — він про завод повинен піклуватися! Тільки у середу назад вилітає. У нас на підприємстві свій літак, так що швидко…

Родіон тягся додому, як побитий пес. День, що так добре починався, у підсумку приніс йому безліч проблем і розчарувань. Він кілька разів підряд набирав Женю,

але абонент був, як і раніше, недосяжний. Він навіть подзвонив у редакцію, але там сказали, що Чудеса у відрядженні. Ч-чорт. Ч-чорт-ч-чорт-чорт!!! На вулиці вже зовсім стемніло, але ліхтарі, очевидно з метою економії коштів, цього вечора горіли тільки по один бік дороги до мосту.