Вежі мовчання - Положій Євген. Страница 28

Він зателефонував Качанову, подякував за турботу, вибачився й сказав, що керівництво холдингу, зважаючи на обставини, наказало йому терміново виїхати з міста. Качанов, нібито розуміючи, підтакував і, вочевидь, іронічно посміхався очима, але цього Радик, звісна річ, бачити не міг, тільки відчував. Відчував, що він — маленька мишка, а кілька великих котів, немов бавлячись, змагаються між собою, який же проковтне його першим.

За свою дрібну роль у цих небезпечних для життя іграх, яка спочатку видалася йому якщо не головною, то хоча б видатною, він затаїв образу. З тих, що періодично виникають у кожного найманого співробітника стосовно роботодавця. Співробітникам час від часу здається, що з ними поводяться недостатньо справедливо, тому вони й сердяться — доти, доки їх не похвалять або не підвищать зарплатню. Дійсно, ображатися по-справжньому Радику було ще зарано — попереду на нього у Києві чекав розбір польотів. Від тих висновків у великій мірі й залежало, наскільки високо оцінять тутешні його подвиги. Його ж бо, вважай, кинули тут напризволяще! Та гарантія підвищення по службі Радика цілком улаштувала б. Плюс, звичайно ж, компенсація так званих «представницьких витрат». До того ж, Островський був мертвий, і про всі свої обіцянки можна сміливо забути, гроші залишити собі, а це вже був чималий плюс.

Подробиць смерті Островського Женя знала не більше, ніж повідомив Радику Качанов. Єдине, чому він здивувався: основна версія — самогубство, незважаючи на те, що пострілів пролунало два. Джерело Євгенії повідомляло, що нібито перший раз Островський вистрілив собі в груди, але в серце не влучив, а вже другий постріл зробив прямо в рот, ще й так невдало, що мозок розлетівся по всій стіні, оббризкавши коштовну картину якогось відомого місцевого художника, через що джерело, великий шанувальник мистецтва, дуже переймалося.

— Ну, добре, що хоч не у вежі підвісили! — невесело пожартував Рад.

— А як ти з’їздив? Довіз моїх ООНівців?

— Так, все гаразд, — він не хотів засмучувати її своїми безглуздими пригодами. — Кордон, я тобі скажу, на замку! — Радик іронічно пхикнув.

— Ти молодець, що туди поїхав. Навіть я туди не наважувалася носа сунути. Небезпечні місця.

— Та ні, все нормально, нічого такого. Заробляють люди гроші, а що їм там ще залишається робити? До речі, Квіточко, ти казала, що в тебе є для мене парабелум?

— Є. Ти знаєш що-небудь про НДІ, що його Червоний Дон прибрав до своїх лап позаторік?

— Ну, не більше, ніж із твоєї статті! А що?

— Я цією темою вже рік займаюся. Мені вдалося розкопати дуже цікаву річ: уся документація щодо заводу й нового обладнання, у тому числі й вантажів подвійного призначення, насосів цих, ніяк не можу запам’ятати їх правильну назву, ретельно копіюється й комусь передається.

— Кому саме?

— Я думаю, що Червоному Дону, більше нема кому. Я зустрічалася з колишнім головним конструктором інституту, з ним Червоний Дон не дуже справедливо вчинив, він мені це і розповів.

Радик подумав, що не дуже давно Перетятько, просторікуючи про роль здорового глузду в житті й розвитку сучасного українського суспільства, вже згадував про щось подібне, але він великого значення цьому тоді не надав.

— І що це може означати?

— Це може означати те, що якщо в когось є можливість безперешкодно перетинати кордон — без митниці, без прикордонників, — то десь в іншій країні вже уважно ці креслення вивчають і проектують аналогічний завод.

— Ну то й що? Нехай собі проектують. Проектувати — це одне, а побудувати — зовсім інше.

— Ти не розумієш! Звичайно, спроектувати завод і побудувати, і навіть краще побудувати, ніж наш, можна. Але це забере багато часу й багато грошей. А маючи на руках усі креслення й під рукою — фахівців, усе це зробиться в три рази швидше й дешевше.

— Добре, згоден. І що далі?

— А далі те, що випускатимуть вони таку ж саму продукцію, як і наше підприємство, тому що всі креслення насосів, у тому числі й цього, який для виробництва ядерної бомби може використовуватися, так званий вантаж подвійного призначення, у них на руках. І ринки збуту — значно ближчі й доступніші.

— Ти Середню Азію маєш на увазі?

— Не тільки. А якщо слідом за нашими провідними конструкторами, які вже, певне, давно там, виїдуть і кращі інженери…

— Так хто ж їх туди відпустить?! Їм Червоний Дон голови повідриває!

— Ти що, так нічого і не зрозумів? Червоний Дон їх усіх і відвезе!

— І принцесу?! — чомусь запитав він.

— Яку принцесу, Раде? Про що ти думаєш? Я тобі триндичу про те, що через рік, максимум — через два, від нашого заводу нічого не залишиться, тільки верстати, які поріжуть на металобрухт! І двадцять тисяч людей підуть на вулицю, тобто шістдесят тисяч людей — їхні родини — залишаться без засобів до існування!

Рад після своїх автогонок на виживання й гарячого ніжного сексу важко сприймав слова. Йому нестерпно хотілося спати. Але, зрештою, до нього почав доходити зміст сказаного, і він здивовано заворушився під ковдрою. Дідько, адже це означало, що якщо верстати залишаться без робітників, робітники — без роботи, завод — без продукції, то холдинг — без заводу й прибутку?! Кому тоді буде потрібна вся ця його метушня?!

— Хвилиночку, Квіточко, — він піднявся на лікті. — А з чого ти вирішила, що ми залишимося без ринків збуту? Ми що, без Червоного Дона не впораємося?

— Якщо він де-небудь не створить нове конкуруюче підприємство, то цілком упораєтеся. Ти ж сам знаєш, що наша продукція не має аналогів. Але якщо він збудує завод, то ви вилетите в трубу. Він вас зжере, навіть не подавиться. Він же монстр!

Дійсно, Червоний Дон товаришував не тільки з усіма послами середньоазіатських країн, але й з усіма їхніми довічними президентами, або як їх там називають.

— Сумно!

— Не те слово. — Щоки Жені образливо палали. — Але мене, чесно кажучи, хвилює не стільки прибуток вашого холдингу, скільки доля співробітників підприємства. Місту завдадуть жахливого удару, ти навіть собі уявити не можеш, що станеться, скільки людей залишиться без роботи!

— Ти перейматимешся долею цього міста, яке не дало тобі щастя, навіть якщо завтра поїдеш із нього назавжди? Начхай!

— Перейматимусь! — Вона переконано кивнула головою, але Рад, як завжди, дивився лише на груди. — І начхати, як ти кажеш, не можу. Я тут виросла, і у мене тут, крім поганого, було багато прекрасного. Навіть якщо я завтра й поїду!

— То що ж робити?

— Давай поміркуємо. До завтра ще є час.

Дідько, подумав Рад, адже я хотів запропонувати поїхати завтра зранку! Певно, нічого не вийде, і доля черговий раз викладає пасьянс так, що доведеться затриматися й виконати свій план до кінця. Тобто зустрітися з Червоним Доном у тому числі, на чому чомусь наполягав по телефону Івченко. «Навіть можеш не думати повертатися до Києва, поки не зустрінешся з Донцем! Це дуже важливо!» Та що в тій розмові після всього, що трапилося, і того, що він дізнався, може бути важливого?! Проте нові обставини, та ще й підкріплені документами — Женя вивалила перед ним на стіл цілу купу своєї багатомісячної роботи, — трохи змінювали ситуацію. З висновками поспішати зарано, можливо, усе не так погано, журналісти завжди схильні перебільшувати й узагальнювати. У будь-якому разі, потрібно розібратися.

— Ой, а що це в тебе з рукою? Вона вся напухла!

— Бандитська куля! — пожартував Рад. — Дурниця, вдарився невдало.

Дивно, він розповів цій жінці, певне, про найпотаємніше, найважливіше, найінтимніше, практично про все своє життя, — і навіщось приховував усе, що з ним траплялося у цьому місті. І в цьому не було, як із мамою, бажання вберегти від зайвих хвилювань. Він елементарно боявся. Так, боявся, що те, чим він займається, якими справами — хоча, здавалося б, нічого такого особливого, але все-таки, все-таки! — може відштовхнути Женю від нього, показати з іншого, сірого боку. І він цей сірий бік свого життя ретельно маскував і приховував, незважаючи на те, що Женя начебто була з ним абсолютно щира, довіряла на всі сто відсотків. Але яка ж це все-таки велика спокуса — вчинити так, як це показують у шпигунському кіно, тобто разом узятися за розслідування, протистояти поганим хлопцям і вийти з гордо піднятою головою переможцем із усіх колотнеч, винищивши у фіналі зло в зародку! Хепі-енд!!! Але у тому-то й вся справа: якщо в зародку, то він зовсім не був упевнений, що якась тінь, якась темна крапля не впаде на його білосніжну сорочку. Тому він мовчав і чекав, коли це все скінчиться і вони, нарешті, поїдуть звідси — і згодом забудуть про все.