Москаль-чарівник - Котляревский Иван Петрович. Страница 4

Михайло i Те­тя­на ви­ри­ва­ють у нього ру­ки й одс­ту­па­ють з ост­ра­хом.

Солдат (смiється). Че­во ж вы ис­пу­га­лись? Я вам зла не сде­лаю: оно мне зап­ре­ще­но, а только мо­гу доб­ро сде­лать.

Тетяна. Та як же? Не своїм ду­хом?

Михайло. Мо­же, нак­ла­даєш з тим, що жи­ве в бо­ло­тi?

Солдат (смiється). Что вам до то­во? Вы ни­че­во не уви­ди­те и не ус­лы­ши­те, что б мог­ло вас пе­ре­пу­гать или пов­ре­дить.

Михайло. А що, жiн­ко? Я не бо­юсь нi­чо­го. (Пiд­мор­гує, що не вi­рить сол­да­то­вi).

Тетяна. Та й про ме­не. Вже ко­ли йо­го (по­ка­зує на сол­да­та) не бо­юсь, то дру­ге ме­нi бай­ду­же.

Солдат. Ха­ра­шо. (При­би­рає по­важ­но­го виг­ля­ду). Ска­зы­вай, хо­зя­ин, как те­бя зо­вут?

Михайло (нес­по­кiй­но). Ме­не?.. Ме­не зо­вуть Ми­хай­ло Чу­п­рун.

Солдат (до жiн­ки). А те­бя?

Те­тя­на. Ад­же ти чув? Те­тя­на Чуп­рун­ка.

Солдат (вий­має шом­пол, ма­хає над го­ло­вою й ро­бить уся­кi зна­ки в по­вiт­рi). Те­пер слу­шай­те! (Спi­ває).

Михайло i Те­тя­на (ра­зом). Шнапс!

Солдат. Только и на­да. По­ди ж ты, хо­зяй­ка, в тот угол, там най­дешь бу­тыл­ку с слав­ной за­пе­кан­кой. Бе­ри ее сме­ло, при­не­си и пос­тавь на стол, а пос­ле по­дай ча­роч­ку. Тут-то мы се­бя и по­ка­жем.

Тетяна. Я бо­юсь i з мiс­ця пос­ту­питься!

Михайло. Чо­го ж бо­яться, бо­же­вiльна? Ад­же ми тут в ха­тi.

Солдат. По­ди, хо­зя­юш­ка, не бось, по­ди!

Тетяна (йде бо­яз­ко до по­ка­за­но­го мiс­ця, зна­хо­дить свою го­рiл­ку i скри­кує, бу­цiм зля­кав­шись). Ох!

Михайло. Чо­го ти? Що там та­ке?

Тетяна. Ох чо­ло­вi­че!.. Да­ле­бi, пля­шеч­ка з го­рiл­кою!.. Це справ­дi, чи не той, що - не при ха­тi зга­ду­ючи?..

Солдат. Пол­но бла­жить, хо­зяй­ка! По­да­вай-ка ско­рей сю­да! Вот мы ее без стра­ха от­ве­да­ем.

Тетяна при­но­сить го­рiл­ку, ста­вить на стiл i по­дає чар­ку.

Солдат (на­ли­ває го­рiл­ку). Здравст­вуй, хо­зя­ин с хо­зяй­кой! (Ви­пив­ши, на­ли­ває й по­дає ха­зяїно­вi).

Михайло. Жiн­ко! Ме­нi щось мо­то­рош­но. Чи пи­ти, чи не пи­ти?

Тетяна. Про ме­не, як хо­чеш. Ад­же слу­жи­вий ви­пив i не здриг­нув­ся.

Михайло (бе­ре чар­ку). А смач­на ду­же?

Солдат. Знат­ная за­пе­ка­ноч­ка! Дай бог здо­ровья то­му, кто ее смас­те­рил.

Михайло хо­че пи­ти. Жiн­ка здер­жує йо­го.

Тетяна. Пе­рех­рес­ти пер­ше.

Михайло (до сол­да­та). А мож­на пе­рех­рес­ти­ти?

Солдат. Не только мож­но, да и долж­но.

Михайло (хрес­тить i ви­пи­ває ра­зом, по­тiм ви­яв­ляє зди­ву­ван­ня та за­до­во­лен­ня). А!..

Солдат. Ка­ко­ва?

Михайло. Та я зро­ду не пив та­кої мiц­ної. А на­лий iще!

Солдат. По­го­ди, хо­зяй­ку преж­де по­пот­чую. (На­ли­ває).

Тетяна. Я го­рiл­ки не п'ю, а ча­рiв­ної й по­дав­но.

Михайло. Та хоть по­куш­туй, щоб зна­ла, який смак!

Тетяна. Да­ле­бi, бо­юсь. Мо­же, це та­ка, - як вип'єш, то…

Солдат. Пей, не бось! Пра­во, доб­рая вод­ка!

Тетяна при­гу­би­ла, - мор­щиться, здри­гається й ста­вить на стiл.

Солдат. Ин под­не­си нам, хо­зя­юш­ка.

Тетяна (з до­са­дою). От, не ви­да­ли! Бу­ду їх час­ту­ва­ти!.. Ви­п'єте, ко­ли схо­че­те, й са­мi.

Солдат. Экая спе­сив­ная! (На­бiк). Бу­дешь пос­го­вор­чи­вее. (Ви­пи­ває й по­тiм пiд­но­сить ха­зяїно­вi).

Михайло (вже на­пiд­пит­ку). Слу­жи­вий! Чи твоя руш­ни­ця стрi­ля?

Солдат. Прос­та­чи­на! За­чем же сол­да­ту и ружье, еже­ли оно бу­дет не­исп­рав­но? Да те­бе на что это?

Михайло. Бо i я умiю мiт­ко стрi­ля­ти!

Солдат. Где те­бе стре­лять! (На­ли­ває й дає ха­зяїно­вi). Ну-ка, выст­ре­ли из это­ва ружья.

Михайло. Та то та­ки iз сього, а то iз тво­го хо­четься стре­ль­ну­ти. (Ви­пи­ває).

Солдат. Из­воль. (На­ли­ває й п'є). Да­вай я за­ря­жу. (Вий­має па­т­рон iз сум­ки й за­ряд­жає руш­ни­цю).

Михайло. Жiн­ко, знай­ди уг­ля або крей­ди.

Тетяна. От чорт на­дав за­ба­ву! Вiк­на по­ви­би­ваєте i стi­ни по­дi­ря­ви­те або две­рi.

Солдат. Не бось, все це­ло бу­дет. По­дай-ка уголь.

Тетяна вий­має вуг­ли­ну i по­дає чо­ло­вi­ко­вi.

Михайло. Де ж би на­ма­лю­ва­ти цiль?

Солдат. Я знаю. (Кла­де руш­ни­цю на сто­лi, бе­ре у Ми­хай­ла вуг­ли­ну, iде до пе­чi й на зас­ло­нi поз­на­чає крап­ку i круг).

Тетяна (пiд­хо­дить до сто­лу). Ох, ме­нi го­ре! Про­па­де Фи­н­тик да­ром, i я без умис­лу бу­ду ви­ною йо­го смер­тi.. Що тут ро­би­ти? (Тро­хи за­мис­ли­лась. У той час Ми­хай­ло бi­ля сол­да­та ди­виться на цiль.. Те­тя­на на­ма­зує мер­щiй ог­ни­во ло­єм iз свiч­ки й кла­де руш­ни­цю на те са­ме мiс­це).

Михайло. Доб­ре так бу­де. (Пiдс­ту­пає до сто­лу й бе­ре ру­ш­ни­цю).

Солдат. Лад­но! Ста­но­вись здесь. Смот­ри же, целься ха­ра­шо.

Михайло. Та ну вже, не вчи, будь лас­кав (на­цi­ляється, по­тiм опус­кає ру­ку). По­кiй­ний па­но­тець ма­леньким iще вчив ме­не стрi­ля­ти, i я, бу­ва­ло, на льоту ку­рей стрi­ляю.

Солдат. Ис­кус­ный же ты стре­лок! Пос­мот­рим те­перь твою удаль.

Тетяна (до сол­да­та). Ви богз­на-що на­ду­ма­ли: вно­чi в ха­тi стрi­ля­ти! Ко­ли за трьома ра­за­ми не вист­ре­лить, то бiльш i не тре­ба.

Михайло. За трьома ра­за­ми? Та я за од­ним ра­зом так то­рох­ну, що й горш­ки з по­ли­цi по­ле­тять.

Солдат. Слу­шай, хо­зя­ин - я ска­жу: раз, два, три!.. По сло­ву "три" тот­час па­ли!

Михайло. Чую. (При­цi­люється).

Солдат. Раз.. два… три!..

Михайло (спус­кає ку­рок - ог­ню не­ма). Що це за при­чи­на?

Тетяна смiється. Сол­дат ре­го­четься.

Солдат. Прик­ла­ды­вай­ся. Пусть же­на твоя го­во­рит: раз, два, три!

Михайло. Доб­ре, - ка­жи, жiн­ко: раз, два, три! (На­цi­лю­є­ть­ся).

Тетяна. Раз… два… три!

Михайло спус­кає ку­рок, - знов не­ма ог­ню. Ре­гiт.

Михайло (гнiв­но). Та ну-бо, мос­ка­лю, к чор­ту! Це твоя шту­ка. На­що ти за­мо­вив руж­жо?

Солдат. Вот те на! Да мне ка­кая нуж­да за­го­ва­ри­вать ру­жье? По­дай-ка, под­сып­лю по­ро­ху на пол­ку: авось выст­ре­лит!

Тетяна (до чо­ло­вi­ка). Та не стрi­ляй! Не­хай во­но тя­ми­ть­ся! Бач, мос­каль не­пев­ний. Ро­зiр­ве руш­ни­цю, то по­ра­нить iз нас ко­го або i вб'є.

Михайло. Не хо­чу, не хо­чу! Не бу­ду стрi­ля­ти. Мосьпан глу­зує з нас (сi­дає)… А їсти притьмом хо­четься.

Солдат. Ех, ка­бы те­перь по­да­ла хо­зяй­ка лав­ре­нич­ков, этих, зна­ешь, тре­угольнич­ков…

Михайло (смiється). Лав­ре­нич­кiв! Який то у вас, мос­ка­лiв, язик лу­бя­ний! Скiльки мiж на­ми веш­таєтесь, а й до­сi не ви­мо­виш: ва-ре-ни-кiв.

Солдат. Ну, ва­ре­ни­ков… Да что ты. Чуп­рун, об мос­ка­лях так пло­хо ду­ма­ешь? Да я, как за­хо­чу, то по-хох­лац­ки го­во­рить бу­ду не, ху­же те­бя.

Михайло (спо­кiй­но) Ди­во. Мо­же i зас­пi­ваєш по-на­шо­му?

Солдат. А по­че­му ж и нет? Слу­шай в оба.

Михайло. Слу­хаю, слу­хаю. Прис­лу­хай­ся i ти, Те­тя­но!