Філософські трактати - Сковорода Григорий Савович. Страница 4

Як же не згу­би­ти, ко­ли замість доб­рих пос­луг ли­ше об­ра­жає друзів і ро­дичів, близьких і да­ле­ких, співвітчиз­ників і чу­жо­земців? Як не об­ра­жа­ти, ко­ли во­на суспільству при­но­сить шко­ду? Як не заш­ко­ди­ти, ко­ли по­га­но ви­ко­ну­ва­ти обов'язки? Як не бу­де по­га­но, ко­ли не­має зав­зя­тості і нев­том­ної праці? Звідки ж з'явиться пра­це­любність, ко­ли не­має ба­жан­ня і ста­ран­ності? Де ж візьмеш ба­жан­ня без при­ро­ди?

Природа - всьому по­чат­ко­ва при­чи­на і рушійна си­ла. Во­на і є матір'ю ба­жан­ня. Ба­жан­ня ж - за­по­чат­ку­ван­ня, схи­ль­ність і рух. Ба­жан­ня, за при­каз­кою, сильніше не­волі. Во­но праг­не до праці і радіє з неї, як зі сво­го си­на. Пра­ця - жи­вий і нев­си­пу­щий рух усієї ма­ши­ни, до­ки не до­вер­шиться спра­ва, що сплітає твор­цеві своєму вінець ра­дості. Ко­рот­ко ка­жу­чи, при­ро­да нас­на­жує до діла і зміцнює до праці, ро­б­ля­чи її со­лод­кою…

Скажу тобі: ко­ли ба­жаєш, щоб син твій охо­че й без­по­ми­л­ко­во ви­ко­ну­вав свої обов'язки, му­сиш спри­яти йо­му під час ви­бо­ру зван­ня, відповідно до йо­го якос­тей. Сто спорідне­нос­тей - сто звань, а всі по­чесні, як за­конні.

Хіба не знаєш, що маєтність - від чес­но ви­ко­на­них обо­в'я­зків, а не обов'язки від маєтності за­ле­жать? Чи не ба­чиш, що низьке зван­ня час­то відна­хо­дить маєтність, а ви­со­ке - гу­бить?

Не ди­вись, хто ви­ще і хто ниж­че, хто видніше і нез­на­т­ніше, ба­гат­ше і убогіше, але ди­вись на те, що з то­бою спо­рі­дне­не. Вже ми ка­за­ли, що без спорідне­ності все ніщо…

Коли во­ло­дар маєтків жи­ве щас­ли­во, не то­му він щас­ли­вий, що во­лодіє ни­ми: щас­тя до маєтків не прив'яза­не.

Коли ка­за­ти про во­лодіння за спорідненістю, слід ро­зу­мі­ти і ви­ди всіх зовнішнос­тей. Зовнішнє те, що ле­жить по­за лю­ди­ною: грунт, рід, чин то­що. Шу­кай, що хо­чеш, але не за­гу­би світу. Шля­хет­ний спи­сок ле­жить по­за то­бою, а ти по­за ним цілком мо­жеш бу­ти щас­ли­вий. Він без світу ніщо, а світ без нього - щось, без чо­го не мож­на бу­ти щас­ли­вим і в едемськім раю.

Кіт із пасіки, за давньою друж­бою, зай­шов у се­ло до сво­го при­яте­ля і був щед­ро по­ша­но­ва­ний. За ве­че­рею ди­ву­ва­в­­ся ба­гатст­ву сво­го дру­га.

- Дав мені бог по­са­ду,- ска­зав гос­по­дар,- від якої я маю що­­до­би по 20 ту­шок добірних ми­шей. Му­шу ска­за­ти, що в се­лі я нині - ве­ли­кий Ка­тон.

- Саме то­му я й прий­шов по­ба­чи­ти­ся з ва­ми,- відка­зав гість,- довіда­ти­ся про ва­ше щас­тя і, окрім то­го, потіши­ти­ся ло­вит­вою. Чу­вав, що у вас з'яви­ли­ся гарні па­цю­ки.

По ве­чері за­ляг­ли спа­ти. Гос­по­дар уві сні по­чав кри­ча­ти і збу­див тим гос­тя.

- Вам щось страш­не сни­ло­ся? - спи­тав той.

- Братику! Зда­ва­ло­ся мені, на­чеб­то я вто­пив­ся у прірві. А бу­ла се зви­чай­нісінька ло­вит­ва. Ви­да­ло­ся, що я спіймав чи­с­ток­ров­но­го сибірсько­го па­цю­ка.

Гість зно­ву зас­нув, вис­пав­ся і про­ки­нув­ся. По­чув, що гос­по­дар тяж­ко зітхає.

- Вже вис­па­лись; па­не Ка­то­не?

- Ні, я опісля то­го страш­но­го сну і не спав.

- Отакої. Се ж чо­му?

- Таку вже маю на­ту­ру, ко­ли про­ки­ну­ся, більше не зас­ну.

- Через віщо ж? Яка то­му при­чи­на?

- Маю таємни­цю… Гей, дру­же мій! Не знаєш, що я виз­вав­ся бу­ти ри­бал­кою для всіх котів на селі. Отож, як зга­даю чо­вен, сітку та во­ду, тяж­ко стає на душі…

- Нащо ж ви взя­ли­ся за те ри­бальство?

- Аякже, брат­чи­ку! Тре­ба ж якось хар­чу­ва­ти­ся. Окрім то­го, я і сам до ри­би смак маю.

Гість, по­хи­тав­ши го­ло­вою, відка­зав:

- О ша­нов­ний! Не знаю, якої си­ли для те­бе сло­во при­ро­да. Але ко­ли б ти ро­бив те, що да­но нам при­ро­дою, яку без­не­вин­но зви­ну­ва­чуєш, був би цілком за­до­во­ле­ний однією ту­шею на до­бу. Про­ща­вай із твоїм щас­тяч­ком! Мої злидні ліпші.

І кіт по­вер­нув у свій лісок.

Звідси пішла от­ся прит­ча: Ca­tus amat pis­ces, si­mul odit fru­men aqu­arum - «Кіт охо­чий до ри­би; та во­ди боїться». Се ли­хо пе­реслідує кож­но­го, хто ла­сий не на зван­ня, а до при­бутків. Чи не не­щас­не осе суд­жен­ня - люб­лю від гос­по­да­ря платіж, а ви­ног­рад ко­па­ти не охо­чий? Зви­чай­но, той не охо­­чий, хто не зрод­же­ний до сього. Справжньому мис­лив­це­ві більше ра­дості дає ло­вит­ва та пра­ця, ніж сма­же­ний за­єць на столі. На ви­шу­ка­ний жи­во­пис кож­но­му лю­бо ди­ви­ти­ся, але до ма­лю­ван­ня охо­чий той, хто лю­бить день і ніч вис­лов­лю­ва­ти свої дум­ки в кар­ти­нах, поміча­ючи про­порції, пи­шу­чи і насліду­ючи на­ту­ру.

Ніхто не пож­не твер­дої сла­ви від будь-яко­го мис­тецт­ва, ко­ли пра­цю­ва­ти­ме без на­со­ло­ди і нахт­нен­ня. Той най­ві­р­ні­ший при­ятель зван­ню своєму, ко­ли і при­бутків мальст­во, і злидні, огу­да, гоніння не мо­жуть при­га­си­ти йо­го лю­бо­ві. Але без при­ро­ди пра­ця ніяк не мо­же бу­ти со­лод­ка.

Багато хто, по­топ­тав­ши при­ро­ду, ви­би­рає для се­бе ре­мес­ло най­модніше і най­при­бут­ковіше, але сим во­ни ли­ше ошу­ку­ють се­бе. При­бу­ток не є утіха, але му­сить слу­гу­ва­ти для за­до­во­лен­ня тілес­них пот­реб, а ко­ли се й утіха, то не для сер­ця; утіху для сер­ця ма­ти­ме­те у спорідненій праці. Тим ся спра­ва приємніша, чим спорідненіша. Ко­ли б утіха бу­ла від роз­коші, то чи бу­ло б так ма­ло ба­га­тих? Але спо­кійних і бадьорих се­ред них ма­ло.

Багатством жи­виться ли­ше тіло, а ду­шу зве­се­ляє спорідне­на пра­ця. Ось де за­ла со­лод­ко­го її бен­ке­ту­ван­ня. Тут во­на, на­че хит­ра ма­ши­на, що обер­тається на пов­ний хід, ті­ши­ться і, об­хо­дя­чись ли­ше житнім хлібом та во­дою, не зазд­рить на царські хо­ро­ми.

Коли відня­ти від лю­ди­ни спорідне­не діяння, тоді їй - сме­р­тельна му­ка. Су­мує і не­по­коїться, мов бджо­ла, замк­не­на в світлиці, ко­ли со­няч­ний світлий промінь, який про­ни­зує вікна, кли­че її на ме­до­носні лу­ки. Ся му­ка поз­бав­ляє лю­­ди­ну здо­ров'я, тоб­то зла­го­ди, за­би­рає бадьорість і розс­лаб­лює. Тоді лю­ди­на усім нев­до­во­ле­на, ги­дує і ста­но­ви­щем своїм, і місцем про­жит­тя. Мер­зен­ни­ми зда­ються їй су­сіди, неціка­ви­ми - роз­ва­ги, до­куч­ли­ви­ми - роз­мо­ви, неп­ри­ємни­ми - стіни по­меш­кан­ня, не­ми­ли­ми - всі до­машні; ніч - нуд­ною, а день - осо­руж­ним; влітку хва­лить зи­му, а взим­ку - літо; по­до­ба­ються ли­ше ми­нулі Ав­ра­амові чи Са­тур­нові ча­си; хо­четься зі ста­рості вер­ну­ти­ся в мо­лодість, з мо­ло­дості - в підліткові літа, з підлітко­вих літ - у ди­тячі, з ди­тя­чих - у підліткові, з підлітко­вих - у зрілі; га­нить свій на­род і зви­чаї сво­го краю, гу­дить при­ро­ду й са­ма на се­бе гні­ва­є­ть­ся. Те для неї приємне, що не­мож­ли­ве; ба­жа­не те - що про­­ми­ну­ло, і за­вид­не - що відда­ле­не. Там ли­ше доб­ро, де її не­ма і ко­ли її не­ма. Хво­ро­му вся­кий харч гіркий, пос­лу­га - наб­рид­ли­ва, а постіль - твер­да. Жи­ти не мо­же і вмер­ти не хо­че.

Нудьга для лікарів - най­пер­ша оз­на­ка всіх тілес­них хво­роб і збу­рень. А ду­шев­не нев­до­во­лен­ня - двері до всіх прист­рас­тей і внутрішніх хви­лю­вань.

Не по­ба­чиш вітер, що спінює мо­ре, не по­ба­чиш і нудьгу, що хви­лює ду­шу; не відчут­на, але му­чить, му­чить, але не ві­д­чут­на.

Вона - дух болісний, дум­ка не­чис­та, бу­ря лю­та.

Ламає все і збу­рює, літає і сідає на по­зо­ло­чені да­хи, про­ни­кає крізь світлі гор­ниці, до­би­рається до прес­толів сильних, на­па­дає на во­яцькі ста­ни, до­ся­гає й на ко­раб­лях, зна­хо­дить на Ка­нарських ост­ро­вах, заг­либ­люється в ди­ку пус­те­лю, гніздиться в душі.

Один ли­ше вер­хов­ний отець мо­же бу­рю сю пе­рет­во­ри­ти на ти­шу, нап­ра­ви­ти до га­вані, а ду­шу спорідне­ною пра­цею, на­че ву­ди­лом і вуз­дою буй­ну ху­до­бу, втри­ма­ти мо­же.