Садівник з Очакова - Курков Андрей Юрьевич. Страница 37

— Стояти, суки! — загорлав Ігор і побачив, що його крик їх не зупинив.

Знову витягнув руку з пістолетом вперед, нахилив голову. Палець сам натиснув на курок, і вдарив постріл.

Один з двох захрипів і впав на стежку, другий зупинився над ним і завмер. Та за мить стрибнув у кущі, і з тріску, що віддалявся, було зрозуміло, що він дав драла.

Валя сіла навпочіпки і голосно заплакала. Ігор стояв над нею, не знаючи, що тепер робити. Його погляд зупинився на нерухомому тілі, що лежало на стежці.

— Вставай, ходімо, — він торкнувся Валиного плеча. — Ходімо, я проведу тебе додому.

— Вони мене знайдуть, — прошепотіла вона крізь сльози. — Нащо я з тобою пішла? Я ж просила: приходь без форми!

— Заспокойся, не бійся, — Ігор присів поряд з нею навпочіпки, почав гладити по ще мокрому волоссю, по плечах. — Не бійся! Щось придумаємо! Ти знаєш, хто це був?

— Фіма, — видихнула вона. — Фіма Чагін… Він кохання від мене хотів, а я відмовила… Сказала, що чоловіка кохаю… Що ж тепер? Що тепер буде?

— Не бійся! — голос Ігора став упевненішим. — Я обов’язково щось придумаю…

Він привів її додому. Далі хвіртки вона його не пустила. Біля свого будинку вона вже не плакала, тільки очі дивилися перелякано.

Ігор на прощання пригорнув її.

— Я забула тобі щось важливе сказати, — прошепотіла вона на вухо Ігореві.

— Що? — прошепотів він у відповідь.

— Ти вранці за бичків заплатив і забув їх на прилавку. Я тобі потім других дам, якщо чоловік наловить.

Він встиг поцілувати її в щоку швидше, ніж вона м’яко відсторонила його і квапливо увійшла у двір.

21

Залишившись на самоті, Ігор роззирнувся. Незнайома вулиця, нерухоме прохолодне повітря, тиша і темне небо, що починалося відразу за примарними обрисами дерев, дахів, стовпів. Будинок, в який зайшла Валя, ніяк не відреагував на її прихід: дверима не рипнув, світла не запалив.

У чоботях було мокро — вода стікала з мокрих галіфе. Тільки сумка з радянськими сотками була сухою. Несумісність присутності води в чоботях можна було порівняти з несумісністю перебування Ігора тут, у цьому місті, яке стало вже знайомим, в одному з його найдальших, найглухіших закутків. Все, що відбулося в темряві цього вечора, знизило температуру тіла Ігора як мінімум на два градуси. Він стояв, скутий мокрим одягом, скутий відсутністю енергії, скутий почуттям дивного страху, який, немов знущаючись над ним, то видавався цілком реальним, то мало не викликав криву посмішку своєю дитинністю. Ну так, у кількох сантиметрах від його голови пролетів гострий ніж. Він зауважив матовий, страшний, хижий блиск сталі. Але ж насправді, в реальності, він ще не народився! Ніж летів повз його голову осіннім вечором 1957 року! Отже, цей ніж не міг вбити Ігора? Чи міг?!

Ігор долонею провів по гімнастерці і відразу відчув мокрий холод. Ця вода, вона ж із 1957-го? І вона реальна, інакше він був би зараз сухим і почувався набагато комфортніше! Отже, і той ніж був абсолютно реальним!

Ігор підійшов до паркану Валиного будинку, побачив біля сусідських воріт маленьку лавочку.

Підійшов, сів, стягнув чоботи і заходився виливати з них воду. Знову взувся.

Нічого довкола не відволікало Ігора від його думок. Місто спало. Думки стали чіткіші, ніби хтось виписував їх у голові великими літерами. Йому згадався страх Валі, що примусив її присісти навпочіпки. Такого страху він не відчував, її страх був іншим, ніби вона точно знала, чого треба боятися, і боялася цього щосили. Її страх частково передався тоді і йому, Ігореві. І не лише передався, а підживлював його власний страх, підживлював і спонукав до дій. Саме страх натиснув на курок пістолета, хоч пістолет не мав би вистрелити! Але якби він не встрелив, то… Страшно навіть уявити собі, що зробили би з ними ці двоє. Проте постріл пролунав, і один з двох, той, що кидав ніж, залишився лежати на стежці…

Ігор «прокручував» кінострічку цього вечора назад. Згадалися слова Івана Самохіна про те, що Фіма Чагін крутить з Валькою шури-мури. Може, щось і було між Фімою та Валею? Тоді її страх був би зрозумілішим, як і його злість та готовність схопитися за ніж! І якщо щось справді було, то Валин страх залишиться з нею надовго, і злість не полишить Фіму, доки ця злість не вб’є страх, доки не станеться щось страшне. Страшне, але зрозуміле.

Ігор зітхнув. Знову роззирнувся. Йому здалося раптом, що десь поряд чатує Фіма з ножем у руках. Чатує і чекає, коли він, Ігор, підведеться і піде геть, залишивши будинок Валі без нагляду і її саму без захисту.

Ця думка змусила тіло напружитися. Сидіти тут до світанку і охороняти дім Валі?

Легкий шерех долинув з-за паркану навпроти. Ігор нахилився вперед, вдивляючись у пітьму. І побачив два зелених котячих ока, спрямованих на нього. Десь далеко загавкали собаки. Очі кішки зникли.

— Я не можу її охороняти, — прошепотів Ігор сам до себе і озирнувся на будинок. — Вона має чоловіка, це його обов’язок…

Ігор встав, проте не зміг зрушити з місця. Знову сів.

«Я не можу тут нічого змінити або зупинити, — подумав він. — Я не маю нічого спільного з цим містом і його мешканцями. Вони живуть у своєму часі, а я в своєму…»

Думка була непереконливою. Чагін ще жив у пам’яті очаківців, коли зовсім недавно вони зі Степаном приїздили сюди і навідалися вночі до його будинку. Час зійшовся, як сходяться на горизонті рейки залізниці, стаючи «провідниками» поїздів.

«Треба зупинити Чагіна, — думав тепер Ігор, відчувши, що страх знову сховався, давши йому спокій. — Дати йому грошей… пояснити, що ми з Валею…»

Думка раптом обірвалася, далі замість слів стояли знаки запитання.

Що пояснити Чагіну? Які стосунки у них з Валею? Ніяких? Нічого серйозного? «Бички в томаті?» Може, сказати, що Валя дуже хвора, і навіть заразна, що він діставав для неї ліки, і тому вони купалися вночі в морі і пили шампанське з шоколадом?! Більше нічого між ними не було і бути не могло?

«Треба зупинити Чагіна», — повернулася думка, що вже виникала в його голові. Тепер вона вимагала негайних дій.

Ігор рішуче встав з лавки. Встав, захопив шматяну сумку. Намацав суху холодну рукоятку пістолета у відкритій кобурі. І пішов.

Він не знав дороги, але її знали ноги і чоботи, які вивели його спочатку до базару, а потім скерували до вулиці Кости Хетагурова, де жив Фіма Чагін.

Ігор зупинився знову на тому самому місці, що й попереднього разу, на протилежному боці вулиці навпроти хвіртки, так, щоби було добре видно три сходинки порогу будинку.

Вікна в домі не світилися, але щось підсвічувало правий кут одноповерхового будинку. Ігор зробив кілька кроків праворуч і зрозумів, що світло падало з бокового вікна. Світилося слабко, так що далі, на вулицю, світло не проникало.

Ігор ще раз перевірив, чи розстібнута кобура. Відчуття під пальцями холодного металу пістолета додало йому впевненості. Він перетнув вулицю, зайшов у хвіртку і повернув, пригнувшись, до правого кута будинку. Під освітленим вікном завмер і прислухався: тиша. Жодних голосів або звуків. Присів навпочіпки, притулився спиною до цегляної стіни. Затамував подих. Холод стіни передався тілу крізь мокру гімнастерку.

Що робити далі? Удертися в будинок з пістолетом у руці? Постукати у вікно? Думки Ігора крутились в голові, як розтривожені оси.

Ні, вдиратися не можна. Слід спробувати порозумітися, поговорити спокійно, по-чоловічому.

Тиша почала дратувати Ігора. Він не знав, яка година. Не взяв цього разу з собою в Очаків золотого годинника. Не знав, коли настане ранок. Не знав, що робитиме потім. Зараз і потім.

І раптом, як рятівна соломинка, крізь яку можна дихати під водою, у темряві почулися кроки і стишені чоловічі голоси. Кроки наближалися. Стукнула хвіртка, зачиняючись.

— Матері його треба сказати, — проказав знайомий сухий, трохи захриплий голос.

— Не треба, сама зрозуміє, — відповів голос Фіми. — Зайдеш?

— Якого дідька? Тримай лопату!