Садівник з Очакова - Курков Андрей Юрьевич. Страница 8

— Осип Степанович Садовніков, — промовив він по паузі, розгладжуючи вказівним пальцем правої руки написані олівцем ініціали.

Присівши навпочіпки, він поклав пакунок на підлогу і почав розгортати. Всередині виявилася груба бухгалтерська книга великого формату. Степан криво усміхнувся. Він тримав її в руках, наче не знав, що з нею далі робити.

— «Книга їжі», — прочитав він вголос акуратний напис від руки на обкладинці. Напис було зроблено ручкою з пером.

Степан поклав книгу на підлогу. Взяв з відкритої валізи другий пакунок. Спокійний вираз щез з його обличчя. Він ніби більше не чекав ніяких приємних сюрпризів. Проте в другому пакунку з такими самими ініціалами було близько десятка маленьких паперових пакуночків. Розгорнувши один із них, Степан затамував подих. А потім, на очах у приголомшеного Ігора, висипав собі на долоню прозорі відшліфовані кристали.

— Діаманти? — прошепотів Ігор.

Степан відірвав погляд від долоні, подивився на нього.

— Бог його знає, — сказав, зсипав камінці в паперовий пакуночок і, розгорнувши другий пакунок, просто зазирнув всередину. — Це тільки фахівець скаже…

Ігор згадав про свої гроші, на які до поїздки в Очаків планував купити мотоцикл. Звісно, не так вже й багато він витратив на цю поїздку, проте без його грошей вони б нікуди не дісталися! Степан тим часом акуратно поклав усі пакунки назад до валізи, прикрив її і відсунув у куток. А сам спритно відкрив другу.

В другій валізі лежало кілька обшитих білою тканиною бандерольок, також підписаних хімічним олівцем. Ініціали були різні, але почерк — один.

— Це вже не батька? — обережно припустив Ігор.

— Яка різниця? — Степан посміхнувся трохи силувано. — У мого батька був син, а в цих, напевно, не було…

Він розірвав одну бандерольку по шву, підніс до лампочки картонну коробку. Струснув її, але всередині нічого не задзвеніло. Відкрив — а там, загорнуті в носовички, п’ять старовинних золотих кишенькових годинників з ланцюжками.

— Вибирай! — Степан перевів хитрувато-розслаблений погляд на Ігора.

Ігор завмер, не розуміючи: жартує садівник чи серйозно пропонує йому вибрати годинник.

— Бери цей, — вказав пальцем Степан на найбільший.

Ігор взяв, відкрив кришку циферблата. Годинник був дивовижно гарним. Він покрутив маленький ребристий «ґудзичок» і підніс годинник до вуха. Годинник мовчав.

— Не ходить, — сумно вимовив Ігор.

— Відремонтуєш у майстерні, — Степан кинув швидкий погляд на годинник в руці молодика.

Ігор поклав годинник в кишеню.

— Що там ще? — Степан узяв другий пакуночок.

Ігор уважно спостерігав за Степаном, дивився, як він з одного згорточка витягає золоті миколаївські червінці, з другого — каблучки з камінцями, золоті браслети зі смарагдами.

Нарешті, вміст другої валізи було повністю досліджено і покладено назад.

Тепер очі Степана, коли він відкривав третю валізу, горіли азартом.

Ігор раптом відчув душевну тривогу. Йому здалося, що Степан скоса і не надто приязно позирає на нього. Зрозуміло, вони знайшли в Очакові скарби, по-справжньому цінні, за які можуть і вбити. А, може, й вбили за них когось, і не одного. Мати багато золота або перебувати біля нього було смертельно небезпечно в усі часи, хоч у п’ятдесят сьомому році, хоч у дві тисячі десятому. А тут ще ноги затерпли — незручно так довго сидіти навпочіпки. Ігор звівся на рівні ноги, присів на табуретку і продовжував спостерігати за Степаном. Степан легко відчинив останню з привезених з Очакова валіз і спантеличено розглядав акуратно складену стару міліцейську форму. Під нею лежали шкіряні чоботи, ремінь і кашкет.

Степан обмацав руками дно валізи, не виймаючи міліцейську форму. Раптом на його обличчі застигла недобра усмішка, і він завмер. Уста затиснуті, а руки, що обмацує дно валізи, не видно. Такий вираз буває у хлопців, які ловлять раків навпомацки на річкових мілинах.

Степан нарешті витягнув з валізи руку, а в ній — кобура з пістолетом і дві пачки великих порівняно з гривнями радянських грошових купюр.

— От і маєш, — розчаровано зітхнув він, кинувши обидві пачки назад у валізу з формою, поряд обережно поклав зброю. — Це можеш собі'забрати. На пам’ять про Очаків.

Ігор запитально подивився на садівника. «Невже він хоче від мене лише цією формою і годинником відкупитися?» — подумав. Годинник справді коштував більше, ніж він витратив на їхню поїздку. Але ж знайдено справжній скарб! І якщо навіть вони поділять його не порівну, а так, як жартома обіцяв Степан, тобто якщо Ігор отримає лише третину знайденого, це ж однаково будуть шалені гроші! Ігор напружено посміхнувся, відчуваючи, як в його тілі підіймається азартна бадьорість.

Обличчя ж садівника відбивало постійну зміну настрою і думки. Скривлені, ніби від болю, губи усміхалися, але усмішка була гіркою.

— Я піду відпочину, — прошепотів Ігор.

— Забирай, забирай валізу! Замок я потім поремонтую, це не проблема!

Ігор мовчки взяв валізу з міліцейською формою та пістолетом, і вийшов на подвір’я.

Мати, побачивши валізу, сплеснула руками.

— У нас таких дві було років п’ятдесят тому! Ти що, на барахолці її купив?

— Ні, подарували, — коротко відповів Ігор і прошмигнув у свою кімнату.

Того дня ранній осінній вечір настав несподівано швидко. Ніби й приїхали вони зі Степаном уранці, і з валізами морочилися недовго, а ось вже сутінки, і втома в руках, і позіхаєш раз у раз.

Зробив собі канапку, з’їв, і, не дочекавшись вечері, біля якої поралася мати, приліг на ліжко. І вже не вставав, утома здолала його, кинула у провалля навіть не сну, а такого стану, коли жодні сни — ні кольорові, ні чорно-білі — не сняться.

Олена Андріївна наварила картоплі, стушкувала яловичини з овочами і зазирнула до сина, щоб покликати на вечерю. Але вирішила не будити. Побачила на столику золотий кишеньковий годинник на ланцюжку, взяла в руки, роздивилася з тривожною цікавістю в очах. Зітхнула.

Самій вечеряти не хотілося, і вона вирішила запросити Степана. Взулася і вийшла на подвір’я. Стукнула кілька разів у двері і відчинила їх. І одразу ж наштовхнулася на переляканий погляд Степана, який, видно, щойно з ліжка встав, щоб відчинити двері.

— Я вечерю приготувала, а Ігор заснув… Може, хоч ви мені компанію складете? — запитала, дивлячись в очі садівнику.

— Я? — збентежився він, ніби неохоче відволікаючись від своїх важливих думок. — Я можу, звичайно. Дякую. Тільки замкнути треба…

Він роззирнувся і зупинив погляд на етажерці, де лежали інструменти та його речі. Узяв звідти навісний замок, накинув куртку.

Олена Андріївна з цікавістю спостерігала, як він ретельно замикає двері. Раніше завжди відкритими залишав.

— Ну як, знайшли родичів? — спитала вона, ставлячи на стіл перед Степаном тарілку з картоплею і м’ясом.

— Поки що ні, — він похитав головою. — Але знайшли тих, хто їх пам’ятає… Теж непогано. І речі деякі знайшли… Мого батька речі…

— Ти диви! — здивувалась Олена Андріївна. — Це ж хтось їх стільки років зберігав!

— Зберігали, зберігали, — притакнув Степан, міркуючи, як би змінити тему розмови. — А тут як? Що нового?

— Що ж нового за два дні? — здвигнула плечима господиня. — Все по-старому. Ну, кіоск біля автостанції пограбували вночі і, ніби, бійка біля митної академії була, а більше нічого… Ігор ось заснув… Може, розбудити його?

— Не треба, — махнув рукою Степан. — Нехай відіспиться з дороги! Він, до речі, давно не працює?

— Давно, — кивнула господиня.

— А чому? Роботи немає?

— Він її і не шукає, — зітхнула Олена Андріївна. — У нього в дитинстві важка травма була. П’ять років тоді йому було. Відправила я їх з чоловіком у парк на атракціони. Чоловік з кимось із знайомих зустрівся, відволікся, а Ігор до каруселі побіг. Карусель ще не зовсім зупинилася, і його по голові залізним сидінням вдарило. Закрита черепно-мозкова травма. Два місяці в лікарні пролежав. Я від нього не відходила. Лікар казав, що нормальним він вже не буде… Ми готувалися до гіршого, але обійшлося. Тільки головні болі. Пощастило. Я з нього всі ці роки порошинки здмухувала. Ну, а коли школу закінчив, відправила його роботу шукати. Якось він сказав, що знайшов. Зранку йшов з дому. На меблеву фабрику. Тут, в Ірпені, навіть вулицю називав. Розповідав про роботу, про друзів, навіть табуретки звідти приніс, сказав, що задарма дали, бо вони трохи браковані. Оце ж ми на них зараз сидимо, — Олена Андріївна опустила погляд вниз. — Місяці за три він мені терміново знадобився посеред дня. Пішла я на ту вулицю, а там ніякої меблевої фабрики немає. Думала скандал зчинити, потім хотіла до лікаря його відвести, до психіатра… Ну, сказала йому, що не знайшла його фабрики. Він і перестав одразу на роботу ходити… Ось так… Грошей на життя поки що вистачає, я пенсію отримую…