Шості двері - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 2

— А навiщо тобi рости? — запитую я.

— Щоб… — дитинча Букарбона на мить замислюється й морщить свого хоботка, — щоб швидше стати хижаком.

— А навiщо тобi ставати хижаком?

— Ну… щоб полювати, — зiтхає дитинча Букарбона i всипає до рота велику жменю цукрового пiску, хоча я впевнена, що з бiльшим задоволенням воно з'їло б солоного огiрочка.

Я не встигаю наговоритися з дитинчам Букарбона: човник саме вiдчалює вiд берега й несе мене до наступного острiвця. Там, на невеликому просторi примостився Бульбашковий Ме. У нього чотири хвостики i на кiнцi кожного — лампочка. Бульбашковий Ме час вiд часу натискає на кнопку в себе на черевi, й лампочки спалахують рiзнобарвними вогниками. Це видовище дуже нагадує Новий Рiк. Але Бульбашковий Ме нiчого не знає про це свято. Часу для нього не iснує. Вiн нiколи не змiниться, хоч би скiльки жив, а головне — з ним завжди житиме його стара-престара бабуся. Вона завжди виповзатиме зi своєї печери й суворо вичитуватиме його, роблячи потрiбнi й дуже кориснi зауваження: «Час обiдати!» чи «Припини витрачати електроенергiю, вiд цього псується апетит!» А також щовечора сiдатиме на край його лiжка i розповiдатиме довгу-предовгу iсторiю зi свого дитинства…

Човник знову несе мене до наступного острова, який здаля нагадує зрiз дiрчастого сиру.

— Привiт! — чується звiдкись згори. Я пiднiмаю голову. Ну звичайно — це Тилiла i Лiлiт. Цi iстоти схожi на… на пiсочний годинник. У них немає жодних секретiв мiж собою. Коли думає Лiлiт, Тилiла спить. Лiлiт намагається думати про щось гарне i радiсне, щоб Тилiлi снилися тiльки веселi й кольоровi сни, якi обсипаються на неї оберемками троянд, гвоздик i незабудок. Тилiла прокидається i смiється, обсипана квiтковим дощем. Тилiла смiється, а Лiлiт засинає. Тилiла й Лiлiт нiколи не розлучаться. Нiколи…

На моїй карамелевiй долоньцi раптом виростає скляна кулька, я придивляюся до неї, пiдносячи близько до очей i бачу: в її серцевинi є все, що тiльки-но було зовнi: й острiвець Букарбона, i Бульбашковий Ме i сирний пiвмiсяць Тилiли i Лiлiт. Бачу себе в човнику посеред карамельного потоку. Оце так! Я пiдкидаю кульку на долонi й вона… з неймовiрним гуркотом падає кудись униз i розбивається на тисячi дрiбних скалок. Темрява накриває мене з головою. Останнє, що я встигаю — засунути в рот один зi своїх льодяникових пальцiв — барбарисовий — i вiдчуваю, як вiн перестає бути солодким…

— Подивiться на неї! Така велика дiвчинка — i палець смокче! — чую мамин голос.

— Може, тобi купити соску? — пiдхоплює батько, пiдiйшовши до лiжка.

Ранок для мене настав раптово. Тодi я ще не знала, що я — сова. Менi просто подобалася нiч. Не знала, що означає страждати вiд безсоння чи вибирати мiж нiчним неспанням i жахiттями снiв, вiд яких дерев'янiють кiнцiвки. Поки що я була позбавлена всього цього. Як i багато чого iншого… Але чомусь, виходячи з незрозумiлої менi тепер логiки, я нiчого не розповiла про свою подорож нi батькам, нi бабусi. Власне кажучи, їм було не до фантазiй — їх хвилював мiй апетит, охайнiсть, здоров'я i поведiнка. I я зовсiм не здивувалася, коли наступного дня виявила, що Дверi були ретельно стертi зi шпалери, а на тому мiсцi, де вони були намальованi, висiв плакат зi смiшним ведмедем. Ведмiдь менi сподобався. Малювати не було де.

Потiм у садочку був карантин, i я цiлими днями тинялася у дворi. Це був справжнiй старий двiр, яких, напевно, вже не iснує: три цеглянi будинки стояли нерiвним пiвколом, вiдгороджуючи вiд усього свiту майданчик з однiєю пiсочницею, дерев'яним столиком з ослонами та широкою лавою, на якiй щовечора збиралися сусiдки. Поверхiв у моєму будинку було три. Причому на першому була тiльки одна квартира, а на двох iнших — по три. Дверi нiколи не замикалися, i нiкого й нiколи не дивував i не бентежив вiзит сусiдiв, якi заходили просто так, побалакати чи разом подивитися кольоровий телевiзор, дружно лузаючи насiння.

…На першому поверсi жила актриса, тiтонька Таня. Я ще жодного разу не була в театрi, втiм, як i мої друзi — близнюки Соня i Саня пiд спiльним iм'ям Санюлi, але сам театр, який мiстився у центрi мiста, приваблював нас своєю загадковiстю. Як ми пишалися, що тiтка Таня живе саме в нашому дворi! Це робило його визначною пам'яткою для всiєї мiсцевої дiтвори. Коли хлопчаки починали сперечатися, чий двiр кращий, найвагомiшим нашим аргументом була дивовижна професiя тiтоньки Танi, з чим нашi супротивники змушенi були погоджуватися. Вона виходила з будинку рiвно о п'ятiй — ошатна, у блискучих прикрасах, свiтлошкiра й рожевощока, з величезними очима, пiдведеними чорним олiвцем, на тонесеньких пiдборах, цокотiння яких iще довго лунало в наших вухах. Вона йшла грати у виставi. Одного разу я побачила її вранцi, коли вона розвiшувала в дворi бiлизну. На нiй був нерiвно пiдшитий квiтчастий байковий халат, який оголював литки, вкритi сiточкою покручених блакитних вен, вiтер дмухав їй у голову, пiдступно вiдкриваючи острiвцi залисин. Щоки актриси були блiдими i якимись обм'яклими. Тодi вперше менi спало на думку, що тiтонька Таня не така вже й молода i, напевно, не така вже й щаслива у своєму театрi…

Я нiчого не сказала Санюлям про своє вiдкриття. А ввечерi перед нами, як завжди, процокотiла пiдборами прекрасна фея, залишаючи за собою шлейф квiткового аромату.

…Другий поверх ми охрестили «свiтлофором», тому що троє дверей були пофарбованi в жовтий, зелений i червоний колiр. Найцiкавiшими були зеленi дверi: з них я завжди виходила з кишенями, вщерть наповненими печивом, цукерками i сушеними фруктами. Тут жила тiтка Дуся. У неї було дуже багато рiзноманiтної рiднi, тому тiтка Дуся весь час порядкувала на кухнi, готуючи нескiнченнi снiданки, обiди й вечерi. Я надовго запам'ятала, як її донька Оленка виходила замiж.

У дворi дiялося щось несусвiтне: всi сусiди висипали на вулицю i протягли бiлi стрiчки вiд пiд'їзду до дерев, вiд дерев — до пiсочницi й знову до пiд'їзду, таким чином замкнувши простiр. Наречена виявилася оточеною зусiбiч. Довкола стояв страшенний гамiр: усi розмовляли, смiялися, спiвали пiсень. Оленка у бiлоснiжнiй сукнi, але така сама, як i була, соромлива й негарна, ховалася за спинами родичiв, щосили стримуючи сльози. До будинку пiд'їхала машина кавового кольору й загула, як пароплав, наштовхнувшись на перешкоду.

— Викуп! Викуп! — кричали всi, а голоснiше за iнших наш червонопикий двiрник.

З машини вистрибнув наречений у такому самому кавовому костюмi, з нерiвним, немовби перебитим носом (пiзнiше ми довiдалися, що вiн боксер) i дiловито, навiть не посмiхнувшись, роздав усiм печиво, цукерки, а дорослим iще щось, вiд чого всi прийшли в невимовний захват. Оленочку повели до машини. Тiтка Дуся надривно заридала вiд щастя. Останнє, що я побачила — переляканi очi нареченої та її сумовитий довгий нiс за склом «Жигулiв». Весiлля гуляли в будинку нареченого. А в нашому дворi того вечора було по-особливому тихо, вiтер ганяв фантики вiд цукерок i шарпав обривки стрiчок. Потiм про Оленку всi забули. А влiтку я побачила її знову на лавцi перед будинком: вона грiлася на сонечку й нагадувала товсту руду кiшку з абсолютно байдужим поглядом. Вона послала мене за булочкою i, не подякувавши, жадiбно проковтнула її. I я подумала, що, напевно, дуже нудно бути дружиною боксера…

…У квартирi з червоними дверима жила Сера — дуже красива чорнявка, схожа на циганку. Сера мешкала сама, але iнколи її вiдвiдував колишнiй чоловiк. I тодi на весь будинок лунав його п'яний голос й удари в дверi. Сера була неприступна, й тодi вiн ставав пiд її балконом i до глибокої ночi спiвав романси. Часом, пiдстерiгши Серу на вулицi, вiн її бив. I тодi всi чоловiки нашого двору вибiгали рятувати Серу, а потiм довго юрмилися навколо неї, поки дружини не розбирали їх по домiвках.

До Сери я заходила нечасто. Проте в квартиру з жовтими дверима мене тягло, немов магнiтом — там жив Миколка. Вiн переїхав до нас зовсiм недавно… Миколка був першим хлопчиком, що поцiлував менi руку. Втiм, про нього я ще розповiм — пiзнiше. Його час поки що не настав…