Ольга Кобилянська - Вознюк Володимир. Страница 5

Тож природно, що О. Кобилянська, реагуючи на закиди про те, що вона, мовляв, не ходить до церкви, писала в листі до О.Маковея від 21 квітня 1899 року: «Се правда, що я тут не ходжу до церкви, але як я на силі – я ходжу. Я не можу з великою публікою враз молитися [підкреслення наше. – В. В.], але се, може, тяжко такому поняти, котрий ціле своє життя комедію грає».

Марія Кобилянська померла 17 вересня 1906 року. Коли недуга приковувала її до ліжка, що траплялось доволі часто, першою і найкращою її помічницею, рятівницею була Ольга. Про той оповитий трагедією найбільшої втрати час О. Кобилянська написала 11 жовтня 1906 року в листі до дружини О. Барвінського Євгенії: «Дорогої моєї матері, найщирішої приятельки, вже нема – і ніколи більше не буде. Від минувшої осені цілком не вставала, і я мала в ній малу дитину, котру мусила-м доглядати і власноручно годувати. Бідна вона була і мучена через лежання, але послідні дні… мучилася страшенно. Померла на моїх і моєї сестри руках. На її похороні я навіть не могла бути, бо єсьм сама дуже нездорова. Доперва перед кількома днями їздила-м на цвинтар, де побачила-м вже відразу лиш її могилу. Не можу і тепер звикнути до думки, що вона може деінде бути – як не коло мене.

Говорю про неї з Вами, дорога моя пані, бо оскільки мала-м нагоду пізнати Вас, носите і Ви подібне серце, і таку ж душу, як вона, – і я люблю і шаную Вас з цілої душі.

Всім, що мають ще матерів і родичів, говорила б я заєдно: любіть і шануйте тих Ваших найдорожчих приятелів. Бо все можна по два рази в житті мати, лиш матір і батька вже ні».

Характеризувати вплив батька на особистість О. Кобилянської набагато складніше. Він, безперечно, був для неї зразком того, як досягти життєвої мети, як долати перипетії долі. Письменниця буде пишатися тим, що він, потрапивши на Буковину в 14-річному віці, самотужки зумів здобути необхідну освіту, чесно працював на різних посадах, захищаючи насамперед інтереси знедолених, що завжди користувався повагою і у простолюду, і у своїх зверхників, спромігся дати належну освіту синам і, зрештою, єдиний забезпечував велику родину.

В автобіографічному нарисі «Доля», однак, О. Кобилянська так характеризує його: «Строгий, жестокий мужчина, котрий лиш рідко бував ніжним». А в листі до О.Маковея від 13 січня 1899 року напише: «Ви гадаєте, що якби я бралася і до найгрубішої праці, то батько би сказав: дівче, шкода часу та й тебе до того. Ніколи. Підлогу шурувати і писати – се все одно. В нього се не має вартості».

В окремих щоденникових записах О. Кобилянської йдеться про надмірну ощадливість, навіть скупість батька. Через це донька неодноразово нарікала на нього. Пізніше, щоправда, прийшло розуміння того, що Юліан Якович постійно був змушений думати про те, як прогодувати й одягнути велику сім'ю, як вивести в люди дітей. А риса ощадливості, вміння використовувати все без втрат характеризуватиме згодом і саму письменницю. У спогадах, позначених криптонімом «М. Г.» [очевидно,Марія Герасимович. – В. В.], прочитаємо: «Я завважила в письменниці великий господарський змисл. В єї домі не найдеться нічого, що було би забагато, все обраховане, все потрібне, все зуживається».

«В сім'ї Кобилянських панував старий, традиційний, патріархальний дух української віри, мови й звичаїв, на базі яких існує цей органічний патріотизм, що його можна назвати народно-психологічним у порівнянні до т. зв. раціоналістично-соціологічного патріотизму модерних поступовців», – зауважив Ю. Мулик-Луцик.

Родинне середовище, умови життя й побуту сформували в О. Кобилянської розуміння необхідності наполегливої праці для досягнення запланованого чи омріяного. На доказ цього наведемо уривок із її щоденникового запису, датованого 8 квітня 1884 року, де письменниця, описуючи своє захоплення творами Марлітт (Євгенії Іон), які прочитала «вже по чотири чи й по п'ять разів», зауважує: «Я збираю гроші, хочу придбати собі твори Марлітт. Шию укривало з клаптиків матерії, яке потім продам для цього».

Сімейні традиції утвердили в ній необхідність з великою повагою ставитися до батька та матері, що неодноразово змушувало Ольгу гамувати в собі навіть найсокровенніші бажання, переосмислювати власні вчинки. Хіба не через це майбутня письменниця відмовилася від наміру стати професійною актрисою? У її щоденнику 1 квітня 1886 року занотовано, що вона мала змогу потрапити до трупи українського театру, але відмовилася, зважаючи й на те, як би такий крок потрактував її батько, і враховуючи сімейні обставини: «Мені відповіли, що ладні мене взяти й чекають мого приїзду, якщо не буде заперечень з боку моєї родини. Я, звичайно, не могла таткові нічого сказати, бо напевне спалахнула б нова буча. А крім того, Генця виходить заміж, і я не можу залишити бідолашну мамцю, бо вона часто хворіє і якось особливо мене любить. Татко теж нездужає, став сварливий і дратівливий. Що б тут без мене було? Тому я відповіла, що батьки мені не дозволяють і я не можу здійснити свого наміру. Лист мій був дуже ввічливий, я написала, що не кидаю думки піти на сцену. Я багато, дуже багато втратила, що не пішла, але тепер учитимуся співу і колись таки поступлю до театру. Хто зна, які ще можуть настати часи, тобто, що вони принесуть?»

Офіційна освіта О. Кобилянської, як знаємо, була початковою – чотирикласною. Підвищувати свій освітній рівень їй довелося самотужки. А потяг до знань розвивали передусім батьки. Чомусь біографи письменниці оминають увагою рядки автобіографії 1927 року, які містять інформацію про невелику, але добірну бібліотеку в Кімполунзі, що з неї за незначну грошову заставу можна було брати книги: «Тут я загніздилася; а що саме мій батько був тим, через котрого можна було набувати книжки, я діставала їх без перешкод, тим більше, що батько й мати піддержували в нас, дітей, дуже рано стремління і охоту до освіти» [підкреслення наше. – В. В.].

Треба також віддати належне і старшим братам О. Кобилянської – Максимові та Юліанові, котрі також впливали на формування читацьких уподобань сестри: «Брати мої старші, що пребували в школах і вертали на ферії, були моїми дорадниками й авторитетами, особливо коли повступали на академію в Чернівцях, де мали можливість час від часу достарчати мені доступні й поважні твори та німецьких класиків, як Гете, Шіллер, відтак Шекспір, що ставав мені щодалі милішим, то знов твори Гейне, дещо з Гердера й ін.».

Перелік творів, які майбутня письменниця прочитала в юності, можна продовжити, до того ж найстарший брат Максим, навчаючись у Чернівцях, привозив Ользі книги, ноти, допомагав займатися самоосвітою, а найголовніше – був її першим критиком, порадником і помічником на літературній ниві. Ознайомившись із ранніми творами своєї сестри, він писав їй у листі від 29 грудня 1883 року: «Ти безперечно маєш талант, чого і найгостріші критики тобі не зможуть відмовити. Старайся його використати, читай багато, щоб тим самим набути широких і різнобічних знань. Зміст книжки повинен бути не забавним, а повчальним [підкреслення наше. – В. Б.]. Твої речі багаті думками, читаються легко і без утоми. Зберігай свою пристрасть, бо саме вона, на мою думку, дає життя мертвим буквам. Я б тобі радив зараз нічого не писати, щоб мати більше часу для читання. Читаючи, роби виписки добрих, здорових думок, і з особливою увагою треба стежити за характерами окремих осіб, бо ж вони промовляють твоїми устами. Я постараюся придбати для тебе історію літератури, щоб ти могла вирішити, в якому напрямкові зможеш успішно працювати. Ти ще молода, маєш досить часу для творчості, кріпи свій живий дух читанням… Не соромся переді мною, бо я твій найщиріший друг і оборонець.

О! Щоб усі так думали, як ти, то на світі не потрібні були б юристи-правники».

Ці ж твори – очевидно, «Гортенза» (1880) і «Воля чи доля» (1883) – Максим давав читати також своєму товаришеві, студентові Адольфу Крамеру, добре обізнаному з літературою. Про враження, що справив на Кобилянську згаданий лист Максима і наступний, де він повідомляв, що передав Крамерові її твори, довідуємось із щоденника письменниці. Увечері 30 грудня 1883 року вона занотувала: «Сьогодні – власне, вчора – я отримала дуже гарного листа від Макса, де він, між іншим, пише, що прочитав усі мої новели, високо їх оцінює і заохочує мене писати далі». А в записі від 5 січня 1884 року знову йдеться про старшого брата: «Нині Макс написав мені, що вже був з моїми новелами в Крамера і що той сприйняв їх захоплено. Ох, усі Максові листи такі гарні, я їх зберігаю. Тепер уже і я могла б написати Крамерові, але як? Він такий освічений, а я…»