Панас Мирний - Ушкалов Леонид. Страница 19

Нова хвиля творчої активності Панаса Мирного припадає на 1905 р. На цю пору письменник уже мешкав у власному невеликому будинкові, який він придбав іще навесні 1903 р. в дуже мальовничій місцевості на передмісті Полтави, у кінці третьої Кобищанської вулиці. На тлі цього «швейцарського ландшафту» письменник буде жити аж до смерті. Отож, наприкінці березня 1905 р. Мирний закінчує роботу над чернеткою драми «Не вгашай духу!» (назва твору – трохи переінакшена цитата з Першого послання св. апостола Павла до солунян 5: 19). Ці «життєві малюнки», як окреслив жанр твору сам автор, зображують події середини 1870-х – початку 1880-х pp., пов'язані із зародженням українського «театру корифеїв». Сюжет п'єси такий. Після закінчення гімназії повертається додому з Києва панночка Харитя. Вона хоче продовжити навчання на вищих жіночих курсах. У цьому намірі дівчину підтримує її дядько – колишній учитель гімназії Петро Петрович Хмара. Тим часом мати Марія Петрівна більше була б рада бачити свою доньку доброю господинею. Місцева молодь вирішує ставити «Наталку Полтавку», щоб на зібрані кошти допомогти біднякам. Харитя, яка мріє «своє життя заснувати так, щоб з його більше всього було користі задля краю й народу», радо погоджується зіграти роль Наталки. Після вдалої прем'єри інженер Станіслав Крушельницький, якому Харитя припала до душі, просить акторів дати виставу також для робітників залізниці. Перегодом він пропонує Хариті руку та серце. Дівчина не без вагань погоджується. Та зовсім скоро з'ясувалося, що інженер – безчесний чоловік. У цей час Юрко Довбиш, який заради театру покинув військову службу, отримує запрошення від Марка Кропивницького стати актором його трупи. Довбиш кличе із собою і Харитю. Та пориває зі своїм чоловіком, щоб стати актрисою. У фіналі п'єси Петро Петрович, назвавши Харитю «щирою дочкою України», вигукує: «Не вгашай, Харитю, духу! Не вгашай!». Мирний рясно наділив своїх героїв рисами конкретних людей. Так, в образі Петра Петровича Хмари можна впізнати Дмитра Пильчикова, в образі Хариті – Марію Заньковецьку, в образі Юрка Довбиша – Миколу Садовського. П'єса Мирного віддзеркалює духовне життя української народницької інтелігенції на зламі 1870—1880-х pp., зокрема, ідейні змагання між «поступовцями» (Петро Петрович), «радикалами-космополітами» (Гуня) й «народолюбцями-українофілами» (Юрасенко).

У цей-таки час Мирний працює також над «Пригодою з «Кобзарем»», має намір перекласти трагедію Фрідріха Шиллера «Die Jungfrau von Orleans» («Орлеанська діва»), присвячену Жанні д'Арк, а ще стає одним із засновників першого в Полтаві українського щотижневика «Рідний край», в якому будуть друкуватися Іван Нечуй-Левицький, Олена Пчілка, Марко Кропивницький, Леся Українка, Христя Алчевська, Спиридон Черкасенко, Микола Чернявський, Людмила Старицька-Черняхівська та інші. Перше число часопису з'явилося наприкінці грудня 1905 р. Його відкриває поезія Мирного «До сучасної Музи» – маніфест громадянської літератури революційної доби. Буремними подіями Першої російської революції навіяна й новела Мирного «Сон», спеціально написана для цього ж таки числа «Рідного краю».

Коментатори називали «Сон» по-різному: «оповідання-утопія», «оповідання-мрія», «оповідання-фантазія», «утопічна поема в прозі» тощо. Так чи так, у формі сну Мирний подає власне бачення ідеального суспільного ладу. На початку твору він змальовує похмуру алегоричну картину «темного царства»: «Морок – то ворог світовий. Серед нього заводилась тільки нечисть усяка, що пакостила й землю родючу, і людей, пригнічених темнотою. Землю вистилали глухі бур'яни та жаб'ячі печериці, а в людських душах звивали кубла темного царства сили: лиха заздрість, глуха віра та безнадійність довічна». Морок породжує в душах щось протилежне до віри, надії та любові – трьох «богословських» цнот, без яких людина не може сподіватися на порятунок: замість любові – заздрість, замість справжньої віри – віру «глуху», замість надії – «безнадійність». У свою чергу, «лиха заздрість будила ворожнечу поміж людьми… глуха віра нищила душу і не давала спромоги знятися вгору, побачити інші світи; а безнадійність довічна в'язала силу й перечила добуватися кращої долі… Не дивно, що серед такого становища люди ниділи, спали». У цьому справжньому й водночас несправжньому царстві сну «важким непробудним сном» спить також оповідач, якому сниться світла картина якоїсь «блаженної сторони»: «…Буяли високо угору гаї темні; хвилювалася довгим колосом усяка рослина корисна; зеленіли кругом сади-виногради, виблискуючи з-під зеленого одягу високими чепурними будиночками своїх сіл і городів. І люди вбачались мені – не похмурі та непривітні, не зігнуті та пригнічені нуждою та недостачами, боязкі та замурзані, а високі та статні, з ясними та веселими очима, прибрані в чисту та добру одежу, якісь разом наче й горді, й привітні». Ця картина нагадує чи вже опис раю з «Книги житій святых» Дмитра Туптала, чи «горній Єрусалим» Сковороди, чи Шевченків «Садок вишневий коло хати…», чи четвертий сон Віри Павлівни з роману Чернишевського «Что делать?», чи оуенівську общину Нью-Гармоні (New Harmony), оспівану Павлом Тичиною в рік смерті Мирного в поезії під красномовною назвою «Свобода, рівність і любов», чи вже пізніші «соцреалістичні» «втілені мрії» (згадаймо, як за часів «великого перелому» коментували мирнівський «Сон»: «Те, що Мирному малювалося в мрії, зараз є дійсність. Могутні хвилі колективізації творять все те, що уявлялось у «Сні» Панасу Мирному. «Сон» Панаса Мирного збувається…»). Та в будь-якому разі, «Сон» віддзеркалює типові комплекси радикальної інтелігенції другої половини XIX – початку XX ст. У цій країні мрій нема поділу на «моє» і «твоє», а підмурівком суспільного ладу є воля. Оповідач починає і собі кликати волю. «Воля-воленько! свята та тиха, прийди до нас! – волав я. – Допоможи нам викоренити неправду, що звила гніздо у наших душах і, наче шашіль, проточила наше серце». Воля й справді приходить на його поклик, та аж ніяк не «свята» й не «тиха»: «Я побачив жіночу постать перед собою, люту та страшну. Нечесане волосся на її голові, наче закуйовдані повісма прядива, геть розліталося на всі боки; глибоко запалі очі з-під настовбурчених брів світили хижим вогнем; усмоктані усередину щоки чорніли жилами; губи сині, як печінка, міцно склепилися; ніс гострою швайкою схилився униз, а підборіддя кривим шилом піднялося вгору. Сухе, наче костяк, її тіло було прикрите таким дрантям, що воно від подиху невеличкого вітру розпадалось, сипалось, наче попіл, додолу. На лівій руці висів у неї перепиляний ланцюг, а на обох ногах уривки залізних пут бряжчали». Воля постає тут в образі «боски», наділеної рисами «халамидника»-зарізяки, тобто в ній поєднані два чільні «нічні» персонажі Мирного, жіночий та чоловічий – Христя і Чіпка. Замість образу Свободи-Революцїї, якою та змальована на картині Ежена Делакруа «Свобода на барикадах» чи вже в пізнішій поезії Тичини «Мадонно моя» – прекрасна, сильна, сексуально зваблива, оголена молода жінка, – тут зринає якась фурія, точніше, mors syphilitica [14], чиїм утіленням є Христя у фіналі «Повії».