Панас Мирний - Ушкалов Леонид. Страница 9

Друга редакція повісті «Чіпка» стала початковим етапом спільної праці Мирного та Білика над романом «Хіба ревуть воли…». Уже за якийсь час обидва автори взялися за ґрунтовну переробку повісті. Наслідком їхніх творчих зусиль стала третя редакція «Чіпки», над якою Мирний працював упродовж усього 1873 р. Десь на початку наступного року він писав Біликові: нарешті «Чіпку закінчено, і він лежить переді мною перечитаний і подекуди виправлений, також накидав я і свої нотатки до кожного окремого розділу». На цей раз текст повісті був поділений на три частини: перша та друга мали кожна по п'ять розділів, а третя – аж чотирнадцять. Порівняно з другою редакцією, текст зріс одразу на дев'ять розділів. Зокрема, цілком новою була вся друга частина твору, в якій змальовано три покоління родини Ґудзів – від січовика Мирона до його онука, москаля Максима. Слід відзначити й те, що початковим розділом третьої редакції повісті став розділ «Незнайка» (пізніше його було названо «Польова царівна»). Ідея поставити цей розділ на початок твору належить Біликові, який у відгуку на «Чіпку» писав: «…По-моєму, не зайве було б, якщо визнаєш за потрібне, трохи змінити фабульний порядок оповіді. Так, спершу я б вивів сцену, скажімо, з Незнайкою, а вже потім інші. Цим самим хоч, на перший погляд, і порушується природний перебіг подій, зате виграш був би в самій цікавості – під час читання». Таким чином автори вдалися до поширеного в літературі прийому Vorgeschichte [11], коли спершу відбувається ніби знайомство читача з персонажем, а вже потім мова заходить про його минуле життя. Слід сказати, що розширення й поглиблення соціального підложжя твору, наслідком чого стала поява другої частини, створило чимало проблем, бо ця частина явно розривала перебіг основного сюжету (історія Чіпки) на два шматки. І все ж таки Мирний наважився подати другу частину, в якій прагнув показати психологію розбишацтва, чи, за його словами, «ту внутрішню спонуку, яка примусила Максима стати на шлях грабунку», а в першу чергу – «мерзенність ладу». Мирний не сумнівався в тому, що якраз «мерзенність ладу», тобто несприятливі зовнішні обставини, є причиною делінквентної поведінки. Саме заради показу цих обставин він розширює хронологічні межі твору приблизно до середини XVIII ст. Відтак побіч Грицька з'являється ще одне «дзеркало» Чіпки – Максим, для якого розбишацтво є засобом наживи, тимчасом як для Чіпки – формою соціального протесту.

Мирний не був задоволений і цією редакцією твору, особливо другою частиною. Якийсь час він навіть вважав, що ця частина взагалі зайва. «Чи потрібна ця друга частина в такому вигляді, як я її зробив? – питав він у Білика. – Чи не краще змалювати Максима в загальних рисах, – адже він так мало фігурує в 3 частині, що я анітрохи не сумніваюсь у марності праці, витраченої на цю частину». Сумніви письменника не були безпідставні. Навіть в остаточній версії роману друга його частина викликала чимало застережень. Наприклад, Іван Стешенко майже потворив те, що казав сам письменник: «Історія Максима – і з пробуванням його в москалях, і взагалі, вся занадто довга, бо не має відносин до дальшого. Максим, повернувшись додому, надовго зникає, то нащо ті довжелезні оповідання про нього? Або чому його не домальовано до кінця?»

У цій редакції Мирний приділив значно більше уваги і першому Чіпчиному «дзеркалові» – Грицькові, присвятивши йому чималий спеціальний розділ «Грицько Чупруненко». Крім того, ґрунтовної переробки зазнав розділ «На волі», де змальовано колоритну сцену селянського бунту, в якому взяв участь Чіпка, отримавши за це різок, а потім, у нічній розмові з Лушнею, виказавши свої думки щодо «рівної правди», тобто «грабунку награбованого». У цих думках виразно відлунює основна ідея славетної праці фундатора анархізму й улюбленого автора Драгоманова П'єра Жозе Прудона «Quest ce que la propriete?» («Що таке власність?»), згідно з якою будь-яка власність є грабунком.

Попри досягнуте в третій редакції істотне поглиблення образу головного героя, письменник навряд чи був ним цілком задоволений. Недаром, радіючи з приводу того, що Михайло Драгоманов згодився прочитати твір і висловити про нього свою думку, Мирний вважав, що критик не схвалить того «романтичного попелу», яким пересипано деякі епізоди за участю Чіпки, зокрема «дивний сон» героя. Не був він цілком задоволений і образом Галі: «її становище в батьківському домі не з'ясовано; про внутрішній процес, який змусив її відцуратися грабунку та його прибутків – ані слова! Хіба це не гріх мій?». Зрештою, цей «гріх» залишився і в остаточній версії роману. «Справді, – запитував Сергій Єфремов, – як у такого виборного подружжя, як Максим-розбишака з повією Явдохою, могла появитися дочкою така запашна квітка, як Галя?». Іншими словами, принцип соціального детермінізму, чинний при змалюванні образу Чіпки, втрачає тут на силі. Але в будь-якому разі в цій редакції твору маємо вже численні й складно переплетені сюжетні лінії, багато всебічно змальованих персонажів, широке коло життєвих явищ, і все це свідчить про те, що повість переростає в багатоплановий роман.

Зважаючи на таку жанрову метаморфозу, іменна назва твору – і сама по собі не надто виразна – перестала задовольняти обох авторів. Щоправда, у ході роботи над третьою редакцією Мирний ще залишає цю назву, хоч явно намагається надати їй додаткових конотацій за рахунок епіграфа: «Хіба рика онагра серед паші? Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (Йов 6: 5). Цей біблійний вірш він узяв із відгуку Білика, який писав, що в людині є два боки: звіриний та власне людський, і прояв звіриного – це всього лиш «протест проти кепського влаштування людського боку». На підтвердження своєї думки Білик і подав п'ятий вірш шостої глави Книги Йова в українському переспіві цього твору, зробленому Пантелеймоном Кулішем. Цими словами праведник Йов намагався виправдати своє – зроблене у відчаї – ремство на Бога за наслані на нього нічим не заслужені випробування-злигодні. Тим часом Білик перетворює їх на метафору виправдання розбишацтва як форми соціального протесту. Варто зазначити, що образ волів в українській літературі вже мав свої особливі значення. Так, в «Енеїді» Котляревського (IV, 10) воли постають символом українського національного характеру («По нашому хохлацьку строю / Не будеш цапом, ні козою, / А вже запевне що волом…»), а в повісті Марка Вовчка «Інститутка» цей образ набуває «протестного» звучання, схожого на те, яке надав йому Білик. Там кріпак Прокіп каже: «Воли в ярмі, та й ті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась!» Словом, коли після закінчення роботи над третьою редакцією твору Мирний знов повертається до його назви й змінює її на «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», це був концептуальний крок. Саме під такою назвою роман уперше побачить світ у Женеві 1880 р. Тим часом, готуючи роман до видання в журналі «Киевская старина» (1903 р.) та у видавництві «Вік» (1905 p.), Мирний змінює назву твору на «Пропаща сила». Цю зміну часто пояснюють суто цензурними міркуваннями. Але хитання Мирного щодо назви роману, очевидно, віддзеркалюють певну непослідовність у трактуванні образу головного героя, бо автор, як писав свого часу Сергій Єфремов, у якийсь момент «схотів дати не тільки художній образ та пояснення» Чіпки «з живої дійсності, а й до певної міри оправдання того образу. З малювання зійшов він на апологію». Звісно, каже Єфремов, Мирний був дитиною того часу, коли ідеалізували Разіних та Пугачових, а «радикальна молодь соціології вчилася з «Гайдамаччини» Мордовця й пробувала гайдамацький рух пропагувати серед народу. Культ дужої, сильної особи бунтівника – часто навіть без уваги, на що ту силу повернено, чи має той бунт якісь творчі завдання – рішуче панував серед сучасників Мирного. І образом Чіпки, з видимими ознаками ідеалізації, він оддав данину часові. А як оправдати насильство навіть вигуками про правду неможливо, то в психології Чіпки пройшла розколина». Цієї розколини вдалося б уникнути у двох випадках: або коли б автор змалював «справжнього розбишаку без інтелігентської рефлексії, без ідеалізації, без трагічних поз та самоаналізу», або коли б показав якісь принципово інакші форми протесту. Якби сталося перше, романові цілком відповідала б назва «Пропаща сила», а якби друге – «Хіба ревуть воли…». Зрештою, концептуальна «розполовиненість» Чіпки була помічена задовго до Єфремова. Ще Володимир Барвінський 1882 р. на шпальтах редагованої ним газети «Діло» писав, що Чіпка став жертвою «доктринерського прив'язання до принципу борби правди і справедливості», тимчасом як «висказана тенденція ломиться в самім найголовнішім її представителю; поставлена теорія не оправдується на ділі». Трохи перегодом Омелян Огоновський на сторінках «Зорі» відзначив непослідовність трактовки образу Чіпки – цього «патетичного декламатора», який «підносив без спину протест проти існуючих порядків», а потім почав грабувати всіх поспіль. Помітила цю обставину й Леся Українка. У своїй статті «Винниченко» (1906 р.) вона писала, що повість «Краса і сила» неприємно вражає намаганням автора обґрунтувати розбишацтво «більш глибокими мотивами соціального характеру». Звісно, каже авторка, серед злодіїв та розбишак є люди ідейні, про що свідчить і світова література, і фольклор, але герої Винниченка не мають із таким типом нічого спільного. І в цьому хибному штрихові Винниченко «повторив помилку, яка червоною ниткою проходить крізь твори більш досвідчених письменників, наприклад, крізь роман Мирного й Білика…». Відпорність життєвого матеріалу стосовно авторських інтенцій особливо помітна у фіналі роману, коли Чіпка та його ватага безжально вбивають ні в чому не винних людей.