Олександр Довженко - Панасенко Т. М.. Страница 13

У «Щоденнику» зафіксовано чимало начерків митця до майбутніх творів. Деколи це мікроскопічні сцени, типові для воєнного часу. Часом ці штрихи за належного шліфування згодом перетворилися на шедеври. Знаходимо в «Щоденнику» начерки до оповідання «На колючому дроті» чи відповідної сцени між Забродою і Запорожцем в «Україні в огні». На жаль, не все Олександр Петрович устиг, хоч і планував, використати, – нотатки свідчать лише про скрупульозність роботи автора, серйозний відбір найціннішого матеріалу. Писаний кров’ю серця «Щоденник» дає можливість зрозуміти позицію автора. Але механізм виявлення авторської позиції не завжди простий. Автор може прямо заявляти про свої погляди, симпатії чи антипатії до власних персонажів, давати їм відповідну оцінку або, навпаки, приховувати свою думку в підтексті. У Довженка знаходимо і перший, і другий різновиди. Стосується це не тільки «Щоденника». Цікаво, що у фільмі «Іван», за який, як стверджують, автора ледь не розстріляли, авторська позиція прорвалася з підтексту на поверхню. Олександр Довженко, особливо в тих частинах «Щоденника», які є згустками болю або нарисами для майбутніх творів, надзвичайно щирий і відвертий.

Харків

У серпні 1943 року Олександр Петрович вирушає на передову. Митець разом із групою українських діячів культури вилетів на Воронезький фронт. Видатний співак Іван Семенович Козловський [49], який був тоді разом з Довженком, згадував: «Жили ми тоді в Малих Проходах – за двадцять п’ять кілометрів від Харкова. Хата-мазанка. Таких на Україні безліч. Раніше за всіх вставав і пізніше за всіх повертався до хати Сашко Довженко… Був похмурий і мовчазний. І раптом якось уночі чую стогін і чітко вимовлені слова: «О Господи, не можу, де ж ви, люди?» Якщо сон тільки гальмування пам’яті, то якими муками і стражданнями за тих, хто воював, і тих, за кого воювали, була наповнена Довженкова пам’ять». Тривали запеклі бої за місто. Довженко був у бою, на КП дивізії, спостерігав лави атакуючих, вибухи снарядів серед лав. А на КП корпусу митець потрапив під обстріл ворожих гармат. До штабу армії Довженко повернувся того дня тільки вранці.

23 серпня 1943 року Олександр Петрович, перебуваючи у щойно визволеному Харкові, зазначив у записнику: «В ніч на 23 серпня ми зайняли Харків. Німці втекли з нього внаслідок нашого кругового наступу. Вдень я поїхав у місто… Місто напівмертве. Сумне, хворе, принижене місто. Ми були в ньому хвилин п’ятнадцять». Іван Козловський про це писав у спогадах: «Пригадую щойно визволений Харків. Попіл, дим, палаючі будинки. Ми з Довженком ідемо зруйнованим містом. Сашко збуджений, увесь час говорить…» Як член Надзвичайної комісії зі встановлення й розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників Олександр Петрович був присутній при розкопках масових поховань у Харкові. Побачивши визволення міста і те, що залишилося від нього, Довженко замислюється над проектом створення нової нагороди – ордена Богдана Хмельницького. Крім того, думаючи про відбудову зруйнованих міст, розмірковує про вдосконалення Хрещатика: «Накльовується кінець війни. Руйнування колосальні. Архітектуру треба підняти як ні одне мистецтво». Наприкінці серпня у зруйнованому, спустошеному, але визволеному й живому Харкові біля пам’ятника Тарасу Шевченку відбувся загальноміський мітинг, на якому серед інших (М. Бажан, П. Тичина, М. Рильський, І. Козловський) був присутній і Олександр Петрович Довженко.

Після звільнення міста, коли люди вже поверталися додому, Олександр Петрович якось випадково звернув увагу на візок, на якому їхала сім’я зі своїм малим скарбом. Дуже милі, і серед них – гарна дівчина.

– Ви куди, рідні?

– У Салтів.

– Там, у Салтові, все спалено.

– Знаємо. Але там наш дім.

Довженко дивився услід людям. Дім. Ось головне. У грудні 1943 року в «Щоденнику» з’явиться запис: «Розпочну я краще писати новий сценарій про народ. І не буду я його писати ні про дважди героїв, ні про трижди зрадників, ні про вождів, що самою присутністю своєю вже прикрашають твір і збуджують надії постановщиків на безапеляційні путеводні сентенції, а напишу я сценарій про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться у нас широкими масами, що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні орденів. Напишу, як їм жити, і що робити, і як і що думати, щоб краще жилося по війні по закону божеському і людському. Дія починається поверненням на руїну родини».

Уже в Москві режисер завершує роботу над фільмом «Битва за нашу Радянську Україну». Фільм було показано не тільки співвітчизникам, але й іноземним кореспондентам. Виступаючи перед ними, Олександр Петрович сказав: «Тут тільки одна сторінка з трагічної книги українського народу. Добре, звичайно, показати своїм друзям художній твір, що дає радість. Тут ви цього не побачите. Тут – горе, злоба, протест і нагадування про те, що людство так жити не може».

Сорок третій рік був насичений подіями, Олександр Петрович спостерігав не тільки визволення Харкова, але й був у столиці України в день її визволення (листопад 1943 р.). У листі до Юлії Солнцевої написав: «Еду разыскивать несчастных наших батькив». У жорстоких умовах війни Довженко виявляє виключну мужність і працездатність: тільки за 1942—1943 рр. він створив 18 статей, 10 оповідань, п’єсу і кіноповість.

«Україна в огні»

Епосом війни називають кіноповість «Україна в огні». У життєвій і творчій біографії Олександра Довженка цей твір посідає особливе місце. А у всій радянській літературі про Велику Вітчизняну війну кіноповість цілком обґрунтовано можна вважати якщо не вершинним, то одним з найкращих творів. Дослідник творчості Довженка О. Підсуха писав: «Із творів про перший період війни, написаних у часи Великої Вітчизняної, я, не вагаючись, на перше місце поставив би кіноповість Олександра Довженка «Україна в огні» – через шевченківську перейнятість автора всенародною трагедією. За широтою охоплення матеріалу, глибиною і правдивістю зображення, за справді-таки шекспірівськими колізіями цей твір у нашій літературі тих часів не має собі рівного».

Під безпосереднім враженням від баченого й пережитого на фронті Довженко береться до роботи над «Україною в огні». Почав писати з кінця – про воєнні часи, потім повернувся до мирних днів. Такий принцип ретроспективного зіставлення подій, звичайно, визначив сюжет, композицію твору: трагедія війни надовго розлучає членів родини колгоспника Лавріна Запорожця, доля кожного з них могла б стати основою для самостійного твору. Довженко поспішав, уявляючи майбутній фільм: це буде «правда про народ і його біду»! Привіз він уже готову кіноповість до Москви. У вересні 1943 року в газеті «Литература и искусство» було опубліковано уривок із цього твору під назвою «Возвращение». Але не всі ще тоді добре сприймали його мужню й безстрашну художню правду. І навіть пізніше критикували Олександра Довженка за те, що «надто драматично» в сценарії звучать окремі сцени, що в пошуках «високих» слів він навіть «допустив ряд невірних, політично хибних формулювань» і що нібито сценарій «викликав різку відповідь» з боку українських письменників. Фільм не був поставлений. Кіноповість була заборонена. Уперше твір надрукували через 23 роки, вже після смерті автора.

Запис у «Щоденнику» від 26/ХІ.1943: «Сьогодні ж узнав <…> і тяжку новину: моя повість «Україна в огні» не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки. Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душі і тоскно. І не тому тяжко, що пропало марно більше року роботи, і не тому, що возрадуються в разі і дрібні чиновники перелякаються мене і стануть зневажати. Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» – це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика». Ще один запис, зроблений через місяць: «Заборона «України в огні» сильно пригнобила мене. Ходжу засмучений і місця собі не знаходжу. І все ж таки думаю: хай вона забороняється, Бог із ними, вона все одно написана. Промову виголошено. Я знаю… наскільки похитнеться добре до мене ставлення зверху. Може, я ще й поплачуся якось за це…» Мабуть, через душевні переживання й передчуття покарання за правду Довженко захворів: «У мене болить аорта, все тіло».