Олександр Довженко - Панасенко Т. М.. Страница 6

Саме в цей час Майстер виношував план нового фільму. В одному з листів він пише: «Зараз я працюю над сценарієм, який думаю через 2 тижні ставити… Думаю побить “Звенигору” і вже навіть певний, що поб’ю. Фільм називатиметься “Арсенал”». В основу нового твору режисера був покладений відомий історичний факт: 26 січня 1918 року в Києві почалося збройне робітниче повстання на заводі «Арсенал» [25], до якого приєднались робітники інших підприємств. Йшли жорстокі бої, і Олександр Довженко був безпосереднім свідком тих пам’ятних подій. Коли створювався «Арсенал», світ уже мав «Броненосець “Потьомкін”» і «Жовтень» С. Ейзенштейна, «Мати» В. Пудовкіна. Довженків «Арсенал» виростав з народного епосу, фольклорної поетики, руйнуючи усталені канони, штампи. Автор майже зовсім не звертається до титрів. Слово на екрані він використовує для поглиблення літературного образу у взаємодії із зображальним рядом. Після перших кадрів – показу невтішного горя матері – напис з народної думи: «Ой, було у матері три сини…». Іде військовий ешелон з солдатами: «Була війна…». Самотня хата, солдатка й босонога дитина. Напис: «Нема у матері трьох синів…». На екрані з’являється літня жінка – вона засіває сумне поле. Такий асинхронний монтаж слова й зображення породжує асоціативність, художній підтекст. Анрі Барбюс назвав «Арсенал» «великим фільмом». Його вразила картина про історію повстання робітників, події у якій набувають «іноді геніального розмаху». Нагадує він і про те, що Олександр Довженко працював карикатуристом, що позначилося на його фільмі, – йому притаманне гостре відчуття жесту, ракурсу. «Арсенал» цілком справедливо був визнаний глядачами і критикою кращим фільмом 1929 року. Довженко в одному з численних інтерв’ю того часу казав: «Свою назву «Арсенал» я вважаю не тільки за назву конкретного Арсеналу, а в більш широкому розумінні: арсенал сили, арсенал волі й прагнень до перемоги…» Фільм демонструвався не лише на екранах Радянського Союзу, але й далеко за його межами. Окрилений тріумфом Довженко починає роботу над сценарієм нового фільму, назву якому вигадує одразу – «Земля».

Однак не лише успіх нової кінострічки так надихав режисера, розквітав і міцнішав його зв’язок з коханою жінкою. Натурні зйомки «Арсеналу» проходили в Києві, а таємний роман Довженка з Солнцевою був у розпалі. Юлія Іполитівна згадувала: «Коли Довженко почав знімати «Арсенал», поїздки його в Київ стали обов’язковими. А потім я й сама поїхала в Київ. Тоді Олександр Петрович почав з’являтися там набагато частіше. Іноді він їхав з Одеси таємно». Вона зустрічала його на київському вокзалі. Це був старий одноповерховий дерев’яний барак без зручностей. Закохані сідали на брудний вокзальний ослін, Довженко цілував їй руки й дивився захопленими очима. Потім вони їхали на бульвар Шевченка й усамітнювалися в номері готелю «Палас». «Його асистенти й помічники, – розповідала Солнцева, – спочатку довго не могли здогадатися, куди це зникає Довженко по неділях. Але потім зрозуміли, що в Київ. І одного разу прийшли ранком всією трупою зустріти його на вокзалі. Так Довженко був викритий». Їхній зв’язок перестав бути таємницею.

Юлія чи «Юлька»?

Постаті поруч із геніями завжди суперечливі й викликають неоднозначне ставлення. Такою нерозгаданою залишилася й Юлія Іполитівна Солнцева – дружина Олександра Довженка. Прихильники стверджують, що жінка пожертвувала власною акторською кар’єрою, бо, ставши дружиною знаменитості, забула про власні амбіції й мрії, перестала зніматися, ніколи не скористалася тим, що її чоловік – режисер. А вона була молода, гарна, талановита, але все це було покладено на олтар чоловікового таланту. Скептики на це зауважують, що Солнцева була не характерною актрисою, а лише мала прекрасні зовнішні дані, й сама добре усвідомлювала брак таланту. Саме тому вона й відмовилася їхати в Голлівуд, саме тому й закінчила акторську кар’єру, ставши помічницею чоловікові. Існує також версія, що Юлія Солнцева була агентом КДБ, працювала під ім’ям «Юлька», і до Голлівуду її просто не пустили, примусивши зачарувати Довженка і все життя стежити за чоловіком, доносити на нього. Бо звідки ж у цій установі могли з’явитися відомості про те, що Олександр Петрович уві сні розмовляє українською мовою? Як усі листи Довженка, написані під час війни й адресовані особисто дружині, опинилися в архівах КДБ? Чому Солнцева наклала табу на архіви Довженка до 2009 року? І звідки Лаврентій Берія [26] знав, що Олександр Довженко завжди дарує дружині лише білі троянди? Останнє запитання виникло після оприлюднення цікавої історії (а може, легенди) з життя подружжя. У 1943 році, коли Довженко був на фронті, не знаючи, де він перебуває і чи живий взагалі, Юлія Іполитівна ризикнула піти на прийом до Берії: тільки він міг розшукати Олександра Петровича. Лаврентій Павлович, як оповідає легенда, у відповідь зробив їй недвозначну пропозицію. Лякаючись того, що робить, жінка відмовила йому. Коли роздратований Берія вийшов за двері, Юлія приготувалася до найгіршого. Однак Берія повернувся… з букетом білих троянд і двома коробками провізії, які Солнцева потім передала фронтовим операторам. А через добу вона побачила чоловіка – замученого, худого, обірваного, але живого! Багато питань навколо постаті Юлії Солнцевої виникло останнім часом. Навіть деякі люди з тих, які вірять у прекрасну історію кохання Довженка й Солнцевої, розгубилися й, більше того, прийняли версію її співпраці з КДБ, знайшовши виправдання: саме ця діяльність дружини рятувала Довженкові життя. Але чи могла б жінка, яку примусили вийти заміж, після смерті свого чоловіка екранізувати його нереалізовані сценарії, створити музей у рідній Довженку Сосниці, добитися присвоєння його імені Київській кіностудії та вулиці, відкриття меморіальних дощок у Москві й Києві, видання повного зібрання творів, заснування Золотої медалі імені О. Довженка?.. Чи стала б вона хвилюватися про висунення «Поеми про море» на здобуття Ленінської премії? Чи зверталася б вона в 1956 році до української влади з проханням поховати чоловіка в Києві (на яке, до речі, ніхто не відповів)? Кажуть, що за тридцять три роки, на які Юлія Солнцева пережила Олександра Довженка, вона зробила для його пам’яті й слави більше, ніж сам Довженко за роки своєї роботи в кіно.

Говорять також, що, бувши мудрою жінкою, у родині саме вона була лідером, але дуже добре це приховувала. Юлія Іполитівна прекрасно розуміла, що її яскравий, харизматичний чоловік-художник не може не захоплюватися іншими жінками, але ставилася до цих захоплень стримано й терпляче, знаючи, що кохає Олександр тільки її. А які жінки були поруч з Майстром! Йому приписували романи з найталановитішими й найкрасивішими, серед них – Аста Нільсен [27], Тамара Адельгейм [28], Зінаїда Кирієнко [29], Лариса Шепітько [30], Валентина Ткаченко [31], Нонна Мордюкова [32]… Стверджують, що Юлії Іполитівні пощастило не зазнати долі своєї попередниці Варвари Семенівни: вона ніколи не побачила в очах чоловіка вогника справжнього кохання до іншої. Шлюб цих людей вижив тільки завдяки терплячості й мудрості Юлії Солнцевої, бо вона вміла закривати очі на деякі речі, не влаштовувати сцен, не псувати життя собі й чоловіку скандалами. Але не всі так вважають. Дехто каже, що Солнцева хоч і мовчала, але була неймовірно ревнивою й не підпускала до чоловіка навіть рідних людей; що вона знищила з чоловікових архівів усе листування з іншими жінками; що вона відмовлялася народжувати дітей. Нібито Довженко якось у запалі навіть сказав: «Юля, ти живеш у злі!» У «Щоденнику» Олександра Петровича є вражаюче зізнання: «У мене нещасливий дім. У молодості в ньому не лунали дитячі крики, плач, і сміх, і зойк. Зараз стіни мого дому лунають крягтінням старушок…» (1944).