Марко Вовчок - Панасенко Т. М.. Страница 4

Дізнавшись про звернення Марковича до Т. Шевченка, амбіційний П. Куліш у листі до управляючого друкарнею Д. Каменецького фактично відмовився мати надалі будь-які справи з письменницею: «Щодо Вовчка, то рука моя більше його не торкнеться». Ображений видавець, який нещодавно турбувався про добру посаду для О. Марковича в Петербурзі, тепер сухо зауважував, що з’являтися в столиці, не маючи грошей і впевненості, що знайдеться служба, дуже нерозважливо. Було за що ображатися й Марковичам: Марія Олександрівна не шукала слави й не бажала розкривати своє справжнє ім’я, але Пантелеймон Олександрович не виконав її прохання, не зберіг її таємниці. А Марії на той час потрібний був спокій, бо, як писав її чоловік: «…мій Вовчок хорує, єму треба уживати чистого воздуху, зажити спокою, бачити й оділяти других». У цей час Марія Олександрівна працювала над перекладами власних творів для російських видань.

Тарас Шевченко присвятив письменниці вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала») і, зібравши серед членів громади 120 карбованців, купив золотий браслет, який разом з поезією надіслав у Немирів Марії Олександрівні. З нетерпінням чекав її приїзду.

Петербург

У середині грудня Опанас Васильович одержав у Немирівській гімназії відпустку через хворобу на один місяць. І Марковичі негайно виїхали в Петербург. Дорогою сім’я завітала до брата Опанаса Васильовича, – пізніше племінник Марії Олександрівни так описував її: «Тітка Марія Олександрівна <…> одрізнялася від Опанаса Васильовича всім, геть усім: блондинка з сірими гарними очима, рівними, плавними і спокійними рухами: в момент різких поривів дядька Опанаса вона дивилася на нього широко розкритими очима не посміхаючись. Я пам’ятаю її високою, з великою русою косою…» Їдучи в столицю, Марковичі зупинилися в Москві в українського історика й фольклориста Михайла Максимовича. Письменницю Марка Вовчка вже знали, читали її твори і з нетерпінням очікували нових оповідань. У лютому в журналі «Русский вестник» надрукували оповідання «Козачка». Прибувши в Петербург, сім’я оселилася в будинку Кавеліна, навпроти друкарні П. Куліша. У місті Марковичі познайомилися не тільки з українськими, а й з російськими та польськими письменниками і громадськими діячами. Збулася давня мрія Марії Олександрівни побачитися з Тарасом Григоровичем Шевченком. Сталося це в січні 1859 року. Як згадував М. Білозерський, «Шевченко від автора “Народних оповідань” був у невимовному захопленні». Вони зустрілися як давні знайомі, задушевні друзі. Їх єднала спільність переконань, любов до України. Були вони подібні і складом характеру: обом притаманна сильна воля, прямота, непоступливість, душевна щедрість, громадянська мужність.

Через якийсь час після першої зустрічі Тарас Григорович написав елегію «Марку Вовчку. На пам’ять 24 генваря 1859»:

Коли в 1860 році вийшов другим виданням «Кобзар», то ця книжка була присвячена Маркові Вовчкові. Крім того, на титульній сторінці подарованого примірника автор написав: «Моїй єдиній доні – Марусі Маркович і рідний і хрещений батько Тарас Шевченко». Подібний напис зробив Поет і на подарованому рукописі нелегального твору поеми «Неофіти»: «Любій моїй єдиній доні Марусі Маркович на пам’ять 3 апреля 1859 р. Т. Шевченко». Водночас він подарував їй свій портрет з написом: «Марії Олександрівні». Між тогочасними українськими письменниками з такою великою силою і мужністю кріпацьке зло викривала тільки вона, продовжуючи традиції Шевченка в цій боротьбі. До її творів Шевченко ставився з великою пошаною.

Про Шевченка Марія Вілінська могла чути ще в Харківському пансіоні від студентів університету, які пошепки говорили між собою про мужнього Поета, що не побоявся висміяти самого імператора й за це був тяжко покараний. Коли Марія познайомилася з О. Марковичем, він багато розповідав про Тараса Григоровича, декламував його вірші. З сердечним теплом згадувала про нього хрещена мати Богдася – князівна Варвара Рєпніна, яка замолоду особисто знала Тараса Шевченка й закохалася на все життя. Варвара Миколаївна листувалася з Поетом і багато розповідала про нього своїй кумі. Незвичайна особистість Шевченка викликала в Марії Олександрівни не тільки зацікавленість, а й шанобу. Марко Вовчок присвятила Т. Шевченкові повість «Інститутка» та казку «Чортова пригода». Ус е життя берегла як найдорожчу святиню подарований ним золотий браслет і навіть у скруті не допускала й думки продати або закласти коштовну прикрасу.

Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш ввели письменницю в коло Петербурзької громади. Тарас Григорович познайомив Марію Олександрівну з поетом, одним з перших перекладачів творів Шевченка російською мовою Олексієм Плещеєвим (1825—1893), з польськими діячами Едвардом Желіговським (1815—1864), Зигмунтом Сераковським (1826—1863), лікарем Павлом Круневичем (1835—1871). Марковичі у Петербурзі спілкувалися з Миколою Івановичем Костомаровим (1817—1885), Василем Михайловичем Білозерським (1825—1899), Миколою Олексійовичем Некрасовим (1821—1877), Федором Івановичем Тютчевим (1803—1873), Павлом Васильовичем Анненковим (1812—1887), Олексієм Михайловичем Жемчужниковим (1821—1908) та іншими прогресивними митцями, науковцями й громадськими діячами. Одним з письменників, з якими познайомилася в той час Марко Вовчок, був Іван Сергійович Тургенєв. Одного разу, вже після знайомства з Марією Олександрівною і Тарасом Григоровичем, І. Тургенєв запитав у Шевченка, якого автора слід читати, щоб чимшвидше навчитися української мови, і Поет відповів: «Марко Вовчок! Він один володіє нашою мовою». Ставши другом письменниці, Іван Сергійович познайомився з рукописом «Украинских народных рассказов» і висловив своє незадоволення перекладом. Марко Вовчок згодилася, щоб він зробив новий гідний переклад за авторським оригіналом. Великий письменник зробив це за короткий час, старанно відредагував збірку – і книжку було надруковано в 1859 році. У передмові до цього видання І. С. Тургенєв писав про своє прагнення зробити ім’я Марка Вовчка таким же «дорогим і домашнім» для російських читачів, яким воно вже стало для українських. «Автор цих рядків, – продовжував письменник, – бажав дотримуватись у своєму перекладі чистоти і правильності рідної мови й водночас зберегти в міру можливості ту особливу наївну чарівність і поетичну грацію, якою сповнені “Народні оповідання”». Марія Олександрівна дякувала другу за передмову до збірки і дала для перекладу свою повість «Інститутка». І. Тургенєв казав про цей твір: «…я в цілковитому захопленні; такої свіжості й сили ще, здається, не було. <…> Я маю намір перекласти “Інститутку”, хоч і приховую від себе складність цього завдання».

У Петербурзькій громаді Марія Олександрівна займала почесне місце не тільки як письменниця, а й як особистість. Великою вродою вона не відзначалася, хоч мала дуже гарні, незвичайної глибини сірі очі. Була висока, статурна, з довгою русою косою, яку закладала короною навколо голови. Одягалася просто, але зі смаком. Замкнена і стримана, поводилася скромно, трохи холодно, але рухи її були плавні й неквапливі. Належачи до тих людей, які воліють «менше казати, а більше знати», – вона говорила не багато, зате завжди розумно, змістовно, вміла уважно слухати мову інших. Ті, хто добре знав Марію Олександрівну, свідчать, що її характеризувало рідкісне сполучення розуму, таланту, природної чарівності, аристократизму й поетичності натури. При першому ж знайомстві вона викликала симпатію до себе. За словами І. Тургенєва, мала дар «підкоряти людей і робити з ними, що сама хотіла». Однак ніколи не зловживала цим даром. Марія Олександрівна викликала захоплення, де б вона не з’являлася. Описуючи її, друзі та знайомі казали: «обличчя дуже лагідне, але просте», «вона, мабуть, вельми розумна, та дуже соромиться», «вона мені здалася жінкою скромною, без авторського самовдоволення», «дуже мила жінка, котра так виглядає, ніби й не відає, якою рукою береться за перо»…